Чоловік йшов двічі. Першого разу я просила залишитися, вдруге – відчинила перед ним двері

Ілля збирав валізу і чекав, що я його зупиню. Він складав сорочки повільно, акуратно, розправляючи кожну складку. Він ніколи так не складав свої речі, зазвичай зминав їх і запихав абияк. А тут – на тобі…

Ми прожили разом довго. Я – манікюрниця, працюю вдома, просто на кухні: розкладний столик, лаки в коробці з-під взуття, лампа на прищіпці. Ілля – зварювальник, працює вахтами.

Між вахтами він сидів удома. Збитий, цупкий мужик, до п’ятдесяти років він не роздувся, а навпаки, ніби утрамбувався.

Звичайно, я мала сказати: йдучи – йди. Але натомість стояла в коридорі та просила залишитися. Безглуздо звучить, але я правда просила.

Він пішов. З валізою, не оглядаючись.
***
Ішов він гарно. Перед тим, як застебнути валізу, постояв у коридорі, доторкнувся до вішалки, на якій висіла його куртка. Подивився на мене довгим поглядом.

Хотів було щось сказати, але тільки знизав плечима. Його мати Тамара, низька, повна жінка з дрібною завивкою та звичкою перебивати, зателефонувала ввечері того ж дня.

Голос у неї був гучний, байдужий і водночас не терплячий заперечень.

– Мій син знає, де на нього чекають, – заявила вона. – А ти подумай, Катерино.

Я подумала. Перший тиждень ходила по квартирі й дивувалася, що так тихо. Ніхто не перемикає телевізор, не грюкає дверцятами холодильника, не питає «а де мій…»

Донька дзвонила з гуртожитку, питала про мої справи. Я казала – нормально, і, мабуть, так воно й було.

Дивно, я не плакала жодного разу. Напевно, просто втомилася. Буває така втома, коли очі сухі, а тіло важке, і хочеться тільки одного: щоб ніхто не чіпав.

Клієнтки приходили на манікюр, розповідали про своє життя: про чоловіків, дітей, свекрух. Я кивала, підпилювала нігті та думала про те, що руки у мене в тріщинах від рідини для зняття лаку, а спина ниє так, що надвечір хочеться лягти на підлогу.

Зате тихо. І ніхто не стоїть за спиною, не перевіряє, кому я дзвонила.

Через тиждень я розбирала шафу, шукала зимові устілки та знайшла його сорочку. Клітчасту, синю, в якій він ходив на рибалку. Понюхала, сама не помітила, як піднесла до обличчя, і прибрала назад.

Зателефонувала йому ще за тиждень. Я не сумувала, хоч, може, й сумувала, хто розбере. Просто його дриль займав полицю в коморі, а мені треба було поставити туди банки з варенням. А, можливо, це просто був привід.

– Забери свій дриль, – попросила я. – Мені місце потрібне.

– Заїду в суботу, – озвався він після паузи.

Він приїхав у суботу за дрилем. Але дриль так і залишився на полиці, а Ілля у квартирі. Я не кликала, він не просив, просто сів на кухні, зняв черевики й ми пили чай мовчки. Потім він з’їздив по речі та залишився ґрунтовно.

Я подумала, може так і треба.
***
Повернувся він не таким, як пішов. Втім, спочатку я цього не помітила, або не захотіла помічати. Потім стало ясно.

Ілля почав перевіряти мій телефон. Не те щоб відкрито, а так, ненароком:

– Хто дзвонив?

– А це що за номер?

Клієнтки приходили на манікюр, він виходив із кімнати, вітався, стояв поруч. Вони косилися, я посміхалася, а всередині підбирався холодок, від якого хотілося позбавитися.

– Ти ж без мене не впораєшся, – говорив він за вечерею. – Кому ти потрібна? З твоїми лаками.

Не злісно говорив, просто так, поміж справою. І від цього його тону ставало ще більше ніяково.

Я терпіла. Потім помітила за собою, що коли Ілля їхав на вахту, я видихала від полегшення. Сідала на кухні, вмикала радіо, відчиняла вікно, і мені хотілося, щоб він затримався там довше.

Якось зайшла сусідка Вікторія. Вона жила одна, працювала інженером на заводі, розлучена. Приємна, рухлива, на плечах завжди тепла жилетка.

Ми пили чай, я заварила міцний, вона принесла тістечка. Ми розмовляли, вона розповідала про свій завод, про начальника, про відпустку, якої не буде. А потім раптом замовкла, подивилася на мене і помітила:

– Знаєш, Катю, найстрашніше – не коли йдуть. Найстрашніше – коли повертаються.

Вона говорила про себе. Про колишнього чоловіка, який теж йшов і повертався. Але я серйозно замислилась. Потім налила нам ще чаю і перевела розмову на іншу тему.
***

– А й правда, – думала я вночі. – Найстрашніше – коли повертаються.

Наступного дня мовчки перенесла свої лаки, пилки, лампу та розкладний столик із кухні до кімнати доньки. Коли Ілля повернувся з вахти, я попросила:

– Це моє робоче місце. Сюди не заходь.

Він глянув на мене, поправив окуляри, нічого не заперечував, але було видно, що він неприємно здивований.

Після цього він почав збиратися знову. Не одразу, поступово. Спочатку демонстративно залишав речі на очах.

Потім став складати сорочки стосом на тумбочці, поруч зі своєю вічною валізою, яку знову дістав з-під ліжка.

Я бачила все це і мовчала.
***
Свекруха приїхала без попередження, “поговорити по-жіночому, навчити”. Вона говорила голосно, на весь під’їзд:

– Катерино, ти що це робиш? – Почала вона майже з порога. – Чоловік від тебе біжить, а ти нігтики фарбуєш?

Ілля сидів в іншій кімнаті й нібито збирав речі. Я чула, як він шарудить пакетами, не поспішаючи, чекаючи.

Тамара пройшла на кухню, сіла, не спитавши дозволу, і почала пояснювати мені «про життя». Що за чоловіка треба триматись? Що я не вмію бути дружиною. Що «її син заслуговує на краще».

Потім вона гукнула Іллі:

– Синку, ти тільки не нервуй. Правильно робиш, що йдеш. Вона тебе не цінує, як і та не цінувала… Ну нічого, Катька оцінить, коли знову залишиться одна.

І тут я зрозуміла, що все, вистачить. Не знаю про «ту», до якої він, мабуть, йшов тоді, але з мене точно вистачить.

Я взяла валізу мого «чоловіка» і поставила її біля дверей. Відчинила їх широко, аж дверна ручка клацнула об стіну.

Ілля вийшов слідом за мною з кімнати та витріщився на мене. Свекруха замовкла на півслові. Вони стояли та дивилися на мене так, наче на мені з’явилися візерунки.

– Нарешті, – посміхнулася я, – я ж із зими цього чекала.

– Ти що, серйозно? – Видавив здивований Ілля.

– Цілком. Забирайте, – кивнула я свекрусі, – він ваш!

Тамара спробувала щось говорити про совість, про сім’ю, про те, як я пошкодую. Я схрестила на грудях руки й дивилася на неї прямо, чекаючи, коли припиниться це слововиверження, а вони обоє нарешті підуть.

Вони пішли. Я зачинила за ними двері, а потім відчинила всі вікна, щоб провітрити, – бо мені раптом стало дуже задушливо.
***
Ілля живе у матері. Тамара, кажуть, розповідає знайомим та родичам, що невістка збожеволіла, вигнала її сина на вулицю. Що ж, у кожного своя версія.

Нещодавно донька приїжджала до мене на канікули. Ми сиділи на кухні, вечеряли та мовчали. Потім вона раптом обійняла мене міцно та оголосила, що рада за мене.

Вікторія заходить вечорами на чай. Приносить смаколики та розповідає про своє життя. А я себе спіймала на думці, що, нарешті, мені добре…

Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!