– Які Мальдіви?! На які мані? – репетував колишній чоловік, дивлячись на мою валізу

– Ти на старості років з глузду з’їхала?

Світлана застигла посеред спальні. В одній руці вона стискала магазинний чізкейк у пластиковій коробці, в іншій – пузатий флакон валеріанки.

На ліжку лежала відчинена валіза, – величезна, жовто-лимонна. Лариса методично вкладала туди речі, старанно розгладжуючи кожну складку.

– Ти з’їжджаєш? – ахнула подруга.

Вона випустила валеріанку на тумбу. Пляшечка жалібно брязнула об дерево.

– Зі своєї ж квартири?

– Чого б це? – Лариса кинула поверх стосу яскравий купальник. Перехопила здивований погляд Світлани та спокійно пояснила:

– Це Олег з’їхав.

– У сенсі? – Не зрозуміла подруга.

Вона важко опустилася на край дивана, забувши про пиріг.

– Три дні тому.

– Я знаю! – Світлана сплеснула руками. –  Лєнка бачила його з цією… Міланою. У торговому центрі.

Вона подалася вперед, понизивши голос до обуреного шепоту:

– Він їй чоботи купував! Здоровий лобур, п’ятдесят років мужику! А ти тут збираєш речі!

Лариса ретельно розгладила шовкову хустку. Вона акуратно згорнула її в рулон і влаштувала в кутку валізи.

– І хай купує, – вона потяглася за косметичкою.

–  На вулиці ж листопад, Лариско, – Світлана із сумнівом подивилася на квітчастий купальник. – Купальник тобі навіщо?

Лариса провела рукою по кришці валізи, та зачинила блискавку на внутрішній кишені.

– Кріпацтво давно скасували! Я у відпустку їду.

– Яка відпустка? – Світлана навіть рота роззявила від обурення. Заморгала, не вірячи своїм вухам.

– Він же тебе покинув. Двадцять років шлюбу собаці під хвіст! Пішов до малолітки. Ти повинна лежати обличчям у подушку і ридати!

Лариса відклала речі і сіла поряд із подругою.

– Я в першу ніч ревла до нудоти, – вона обхопила плечі руками, дивлячись на порожні полиці у шафі. – Думала, як же так. А під ранок від душі відлягло. Як згадала його кислу міну останнім часом.

Лариса скривила губи.

– Вічно всім незадоволений. То суп не такий, то сорочка не так попрасована. Духами молодіжними почав обливатися. Футболки в обліпку купив, а пузо ж не приховати.

– Підгортав молоду курочку, – хитро простягла Світлана.

Вона поправила комір домашньої кофти.

– Саме так, – Лариса перевела дух. – Заявив мені у четвер, що я його затюкала. Що він відчуває себе сином-підлітком, якого постійно смикають за ниточки!

Світлана пирснула зі сміху.

– А сам навіть комуналку сплатити не може без нагадування.

– І на які мані ти летиш?

Лариса хитро поглядала на подругу. Встала, підійшла до комода і дістала з верхньої шухляди  поштовий конверт. Абсолютно порожній.

– Пам’ятаєш нашу спільну заначку? – Вона покрутила конвертом перед носом Світлани та відкинула папір на ліжко.

– Ми на ремонт дачі відкладали. Три роки збирали.

– Ну?

Очі Світлани округлилися. Вона подалася назад.

– Ти її того?

– Того, – Лариса склала руки на колінах і мрійливо прикрила очі.

– Зняла все до гривні. Вчора у банку. Забронювала розкішний готель, – океан, білий пісок.

– Отак-так! – Світлана знову ляснула себе по коліна. Злякано озирнулася на передпокій.

– А він дізнається – закопає! Це ж спільні гроші!

– Мої гроші, Світлано. Не має значення вже.

У цей момент у передпокої обернувся ключ у замку. Поріг рипнув під важким чоловічим кроком. Подруги переглянулись.

– З’явився, не запилився, – сухо сказала Лариса.

Вона навіть не зрушила з місця. Світлана похапцем підхопила свою сумку.

– Я, мабуть, піду. Не хочу цю пику бачити.

Вона прослизнула повз Олега в тамбур. Той навіть не привітався. Пройшов у кімнату по-господарськи. У своїй модній вузькій футболці і з винувато-пихатим обличчям.

– Привіт, – поблажливо кинув він.

Олег зупинився у дверях. У руках тримав пусту спортивну сумку. Приїхав забирати зимову куртку та залишки чоловічої гордості. Лариса не відповіла. Просто застебнула ремені на валізі.

– Я за курткою, – сказав Олег.

Він переступив із ноги на ногу.

– І там мої інструменти залишалися на балконі.

Він явно чекав на сцени. Мокрі хусточки, вмовляння одуматися, істерики. Лариса мовчала, перевіряючи документи.

– Ти тільки без істерик, – завів він підготовану промову.

Олег приклав руку до грудей, роблячи крок у кімнату.

– Я розумію, тобі важко. Ми двадцять років разом. Але Мілана… вона інша.

Він відвів погляд, намагаючись зобразити душевні муки.

– У неї  енергія. З нею я почуваюся живим.

Лариса поправила ручку валізи.

– Угу, – вона навіть не підвела очей на колишнього чоловіка.

– У нас з тобою вже все, – вів далі Олег.

Він сперся об одвірок і навмисне зітхнув.

– Побут, рутина. Якщо мене не штовхати, я в колоду перетворюсь. Я просто хочу встигнути пожити. А ти знайдеш собі когось. Чоловіка за віком.

Він самовдоволено кивнув своїм думкам. Потім перевів погляд на ліжко і, нарешті, помітив жовтий пластик. Брови поповзли вгору.

– Ти кудись зібралася?

Олег випростався. Лариса розпрямилася теж, дивлячись йому прямо у вічі.

– Так.

Олег криво усміхнувся.

– До матері в село поїдеш? Горе заливати?

Він розумно закивав і почухав підборіддя.

– Це правильно. Повітря свіже, відволічешся. Там тобі саме місце зараз.

Він підійшов ближче до ліжка. Помітив путівку, яка лежала поверх документів. Примружився, намагаючись розібрати іноземні літери.

– На Мальдіви, – прохолодно підказала Лариса.

Олег заціпенів. Спортивна сумка вислизнула з його пальців і шльопнулася на підлогу.

– Куди? – Голос Олега підвів.

Він дивився на дружину, не вірячи своїм вухам.

– У відпустку, Олеже! – Лариса перевірила час на екрані смартфона

Фарба миттєво відлила від обличчя колишнього чоловіка. Він заморгав, наче в очі насипали піску.

– Які Мальдіви? На які мані?

Лариса схилила голову набік.

– Пам’ятаєш нашу спільну заначку на ремонт дачі? У банку лежала. На моє ім’я оформлена.

Олег відкрив рота. Шия миттю надулася.

– Ти… – він задихнувся від обурення, ступивши вперед.

– Ти спустила наші гроші? Божевільна! Це ж на новий дах!

– Мої гроші, – викарбувала вона, навіть не здригнувшись.

– Ми збирали разом! – заволав він, хапаючись за голову. – Це сімейний бюджет!

– Якої сім’ї, Олеже? – Вона схрестила руки на колінах.- Тієї, яку ти проміняв на малолітку?

– Це інше! – гаркнув він.

Чоловік заметався по кімнаті, штовхаючи свою порожню сумку.

– Я мамі обіцяв навесні дах перекрити! Вона вже знайшла бригаду! Як я їй у вічі дивитися буду?

– А це вже твої проблеми, – Лариса потяглася до тумбочки.

– Дачу ти своїй мамулі відписав минулого року, – вона карбувала кожне слово. – Дарчу оформив нишком. Думав, я копії паперів у шухляді столу не побачу?

Слова застрягли у Олега у горлі. Він завмер з піднятою рукою.

– Он, де собака заритий, – їдко продовжила Лариса.

Вона встала і підійшла впритул до колишнього чоловіка.

– Ти ремонт моїм коштом матері робити зібрався. А потім молоду дружину туди возити на шашлики. На мої кревні!

Олег відступив на крок. Втупився в порожнечу, гарячково міркуючи, як викрутитися.

– Мама літня, їй потрібен комфорт! – Знайшовся він.

Голос знову зміцнів, сповнився праведним гнівом.

– Я син, я повинен дбати! А ти егоїстка, тільки про себе й думаєш! Ми двадцять років прожили разом, у тебе ні сорому, ні совісті!

У цей момент у кишені Олега задзвонив телефон. На екрані великими літерами висвітлилося: “МАМА”.

Лариса лукаво підморгнула.

– Відповідай. Раптом бригада вже приїхала.

Олег судомно скинув виклик. Але телефон задзвонив знову, наполегливіше. Він нервово тицьнув у екран, випадково ввімкнувши гучний зв’язок.

– Олеже! – пролунав з динаміка вимогливий голос Маргарити Василівни. – Ти в цієї гримзи? Гроші забрав?

Олег спробував вимкнути динамік, але пальці тремтіли.

– Мамо, я передзвоню…

– Чого ти передзвониш! – гриміла свекруха на всю спальню. – Я замовила шифер! Бригадир аванс вимагає! Ти карту в Лариски забрав? Забирай все, нема чого їй залишати, раз сім’ю не зберегла!

Лариса голосно, щоб було чути в мікрофон, промовила:

– А карта порожня, Маргарито Василівно.

У динаміці повисла важка пауза.

– Як порожня? – голос свекрухи здригнувся. – Олеже, що вона несе?

– Я на Мальдіви вирушаю, – лагідно пояснила Лариса. – Гріти кістки. А ви там із Олежиком тримайтеся. Мілана вам допоможе шифер класти. В неї енергії багато.

Вона кивнула Олегові на двері.

– Сеанс зв’язку закінчено.

Олег судомно натиснув на відбій. Обличчя його тепер було не сірим, а червоним.

– Ти… ти чудовисько, – видавив він із себе.

– Саме так, – миролюбно погодилася Лариса. – Тепер тільки про себе.

Вона підчепила двома пальцями пляшечку валеріанки, ту саму, забуту Світланою, і простягла колишньому чоловікові.

– Тримай. Тобі потрібніше.

Вона вклала скло йому в долоню.

– Заспокойся. Тобі ще за орендовану квартиру Мілани платити. І чоботи, кажуть, нині дорогі пішли.

Олег дивився на пляшечку так, ніби це була вибу хівка. Переводив погляд із ліків на колишню дружину, явно не впізнаючи жінку, яка двадцять років подавала йому вечері.

– Тож ремонт скасовується, – Лариса знову взялася за валізу.

– А ось мій відпочинок – ні. Вільний, Олеже! На тебе там молодість чекає!

Він позадкував до виходу, притискаючи до грудей флакон. Забув і куртку, й інструменти на балконі. Стукнули вхідні двері, залишивши Ларису одну в тихій спальні.

За тиждень Лариса вже засмагала на білому піску.

Телефон розривався від повідомлень. Колишній чоловік писав із чужих номерів. Скаржився на безгрошів’я, благав позичити хоч щось на оплату оренди, бо Мілані раптово не сподобався рай у курені без фінансування. Писала і Маргарита Василівна, вимагаючи повернути “вкрадений шифер”.

Лариса, не читаючи, скидала повідомлення в кошик. Океан мірно шумів, накочуючи хвилями на берег. Офіціант приніс прохолодний коктейль. Життя тільки починалося…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!