– Садок зачинено! У нас свої плани, – незворушно сказала Юля нахабній “подрузі”

– Юль, ти уявляєш? Паша з Аміною приїдуть на вихідні! – Рома підійшов до своєї дівчини, тримаючи телефон у руках і посміхаючись.

– Серйозно? Як давно ми їх не бачили… Років п’ять? – Вона посміхнулася. – Ну буде про що поговорити.

– Так, вони давно хотіли вибратися. Паша все скаржився, що в їхньому місті все гірше стає. Ми з тобою встигли вирватися, а вони всі там, як у болоті.

– А де вони зупиняться?

– Чесно кажучи, я одразу у нас запропонував зупинитися. Ти ж не проти? – примружився Рома.

– Ну, якщо все вже вирішили без мене, то я згодна. Влаштуємо їм столичний вікенд. Погуляємо, покажемо все. Нехай побачать, як можна жити, якщо постаратися та попрацювати, – сказала Юля.

У її погляді читалася гордість за них із Романом. Переїхали, змогли, влаштувалися… І цілком непогано живуть. Адже багато хто казав, що там простим, звичайним селянам нічого ловити.

Квартира до приїзду гостей блищала: Юля все вимила на совість, вийняла з шафи свіжу постільну білизну, щоб постелити у вітальні.

Вона навіть купила плед, щоб гості не змерзли. І кілька нових подушок, щоб було комфортніше спати. Вони з Ромою готувалися до візиту друзів, як до прийому близьких родичів.

У суботу вранці пролунав дзвінок у домофон. За хвилину в коридорі вже стояли Паша та Аміна. Він – у спортивному костюмі, який уже давно не носять у столиці.

Вона – у безглуздих джинсах та майці, яка її обтисла, як друга шкіра. Аміна була похмурою, роздратованою і уважно оглядала коридор.

– Привіт! Заходьте, дорогі гості… – сказав Рома.

– Ого, ще краще, ніж я уявляв, – скинувши старі кеди і показавши світові шкарпетки з діркою, сказав Паша.

Аміна пройшла вглиб квартири, мовчки озирнулася і запитала:

– Це ви орендуєте?

– Ні, своя. Взяли в іпотеку, – відповів Рома. – Ну, що ходімо за стіл? Чай, кава?

– Кава, – кинула Аміна.

– А мені б чогось міцнішого, – Паша постукав Рому по плечу.

Через годину атмосфера стала трохи розслабленою. Друзі обмінялися новинами.

– А взагалі… тут зовсім інше життя, – сказала Юля.

–  Навіть повітря інше. І люди, мабуть, більше посміхаються, – кивнула Аміна.

– Та чого б їм не посміхатися? Тут хоч є для чого жити, – вставив Паша. – А в нас – ні зарплати, ні роботи. Тьху.

Юля поставила на стіл фрукти та домашній пиріг, який спекла до приїзду гостей.

– Слухай, Ромо, – почав Паша за вечерею. – А у вас там на роботі немає вакансій? Я на все згоден. Сил немає більше працювати за дріб’язок.

– Подивлюсь, – кивнув Рома. – У нас зараз якраз набирають нових співробітників. Постараюсь, але обіцяти не буду, Пашо.

– А ви готові переїхати? Із дітьми? – Здивувалася Юля.

– Ну… – Аміна спробувала пиріг і замислилась. – Ми б переїхали всією родиною. Але… самі розумієте, двоє дітей, старший щойно в садок пішов, гарний садок, ми довго там місце «вибивали». Та й грошей на переїзд немає.

– Якщо що, поки Пашка один переїде. Квартира службова є, там пацани живуть по двоє у кімнаті. В принципі не скаржаться, – сказав Рома.

Юля глянула на чоловіка. Вона помітила, як у нього промайнула тінь сумніву. Але потім він усміхнувся, наче проганяючи її.

– Не хотілося б жити окремо, – пробурмотіла Аміна. – Питання у перспективах та зарплаті.

У понеділок гості поїхали. Паша надіслав резюме, Рома попросив за нього… і через кілька тижнів усе сталося.

Пашу влаштували швидко. Рома дотримався слова: поговорив із керівництвом, порекомендував. Пашу взяли на випробувальний термін – не на найвищу посаду, але із пристойною зарплатою та перспективою зростання.

– Друже, я тобі зобов’язаний, – сказав він Ромі якось увечері, прийшовши в гості з пляшкою. – Це мій шанс. У нас вдома взагалі без варіантів. А тепер заживемо!

– Головне, не підведи, – відповів Рома і відкоркував пляшку.

Юля спостерігала за всім із боку. Спочатку все виглядало цілком нормально. Паша заходив до них іноді, пив чай, ділився, як іде на новій роботі. Ночувати не залишався, звикав до тимчасової спільної кімнати із колегами.

– Пашо, як там Аміна? Як діти? – якось запитала Юля.

– Діти добре. Я їм грошей надіслав на нові іграшки. Мама допомагає… А ось дружина не дуже задоволена, що я поїхав. А  я радий. Хоч відпочину від її вічного контролю, – після кількох келихів, зізнався Паша.

– Так, це справа така… стосунки на відстані. Зате скучите один за одним, – хмикнула Юля.

Паша пішов. А наступних вихідних він прийшов не один, а з Аміною та дітьми.

– Ми на вихідні приїхали, – повідомила Аміна, ніби вони заздалегідь домовилися про все. – Скучили! Діти тата давно не бачили! Та й із вами давно не зустрічалися.

Юля завмерла від несподіванки. Давно не бачилися, це рік, два… А не два тижні. Ну, не виганяти ж їх.

– Ясно… ну проходьте. Я курку запікала, – видавила вона. – А де ви зупинилися?

– У готелі, – зітхнула Аміна. – Дороге задоволення, звісно. А грошей немає, але що вдієш. Треба ж із чоловіком зустрічатися хоч зрідка! Бо забуде, як я виглядаю, і когось іншого приведе додому.

– Аміно, ну кого я можу привести?!

– Червоне чи біле? – знову запитав Рома. Його гостинність уже стала рутиною…

– Ой, слухайте, ми у вас недовго посидимо. До речі, чи не могли б ви з дітьми побути? Нам би з Пашею викроїти час удвох… ну, ви ж розумієте, – хихикнула Аміна. – А в одній кімнаті якось не надто з дітьми романтику влаштуєш.

Юля подивилася на Рому, той відвів очі і знизав плечима. Як чоловік, він Пашу розумів, але сидіти з чужими дітьми якось не дуже хотілося.

– Ми недовго, чесно, – Аміна склала долоні біля обличчя.

– Гаразд – один раз можна допомогти. Ідіть, голубки. Третього зістругайте, – засміялася Юля.

Паша з Аміною теж посміялися і пішли. А їхні діти залишилися з Ромою та Юлею.

В принципі, нічого страшного не сталося. Щоправда, молоді люди втомилися більше, ніж зазвичай, зате відчували себе майже героями, що не залишили в біді друзів.

Друзі ж непогано відпочили і пізніше цей «разок» став регулярним. Аміна приїжджала майже щотижня, і щоразу просила посидіти з дітьми. І не на кілька годин – на день, на вечір, на всю суботу.

– Мій чоловік живе в іншому місті, – казала вона. – Мені потрібні зустрічі. Посидьте, будь ласка, ви ж без дітей поки що! Потренуйтесь!

Юля злилася, і втретє сказала, що все.

– Садок зачинено! У нас свої плани.

– Так? Їдете? – засмутилася Аміна, але тут же їй на думку спала чудова ідея. – От і добре. Ключі дайте нам. Ми поживемо у вас небагато. Тиждень, інший. Готелі надто дорогі, чоловік не хоче платити, каже, що мої приїзди надто дорого йому обходяться.

– Ні, не вийде. Ми їдемо на добу. А потім повернемось. Де нам жити накажеш? – Запитала Юля.

– Ну… у вас же дві кімнати. Ми не завадимо. Ми ж друзі, майже родина.

Після цієї розмови Юля ледь не посварилася з Ромою.

– Ти взагалі чув, що вона сказала? Ми посунемось, щоб їм зручно було!

– Може, у неї стрес. Із дітьми, з переїздами чоловіка… Може, ПМС.

– У неї не стрес, у неї нахабство! Ми не повинні їх приймати! Я проти! Зателефонуй Паші і скажи, щоб його дружина припинила нахабніти.

– Слухай, але це якось не добре.

– А вони добре поводяться?!

У відповідь Рома знизав плечима. Але після тієї розмови він зателефонував Паші, і Аміна трохи відступила. Так здалося Юлі. Насправді просто змінила тактику, зайшла з іншого «флангу»: почала писати Ромі.

– Привіт. Ти можеш мені надати послугу? Мені треба перевірити його телефон… Він ні з ким не листується?

Пізніше, коли Роман відмовив у проханні, Аміна знову написала.

– Тоді хоча б сходи до нього в гості. Перевір, чи немає жіночих речей у його кімнаті.

– Ром… Ну, правда! Ти б поговорив з ним щиро. Бо він віддаляється, я боюся. Мені здається, у нього є хтось! А тобі він довіряє.

Спочатку Рома відповідав коротко. Потім почав ігнорувати. Але Аміна не відставала. То подзвонить, то голосове надішле, зі сльозами. То «текстові» на три аркуші і купою смайликів, що просять.

Юлі Рома про це не розповідав. Ховав листування, видаляв повідомлення, іноді йшов в іншу кімнату, щоб поговорити.

Вона відчула недобре. Одного вечора, коли він у черговий раз відійшов з телефоном, вона підійшла до нього, зазирнула через плече – і побачила довге повідомлення від Аміни.

– Сходи до нього завтра. Мені здається, він мене ігнорує. Я впевнена, що він знайшов когось. Перевір телефон, якщо зможеш.

Юля спалахнула.

– Ти щось приховуєш? Вона тобі що, подружка тепер? Чи ти вирішив за Пашею шпигувати?

– Та не шпигую я! – похитав головою Рома. – Просто… вона дістала! Пише, дзвонить, скаржиться. Думаю – ну, дружина друга, може, допомогти треба…

– Допомогти? Вона тебе використовує, як на побігеньках! А ти мовчиш і дозволяєш. Це все тому, що ти не можеш сказати “ні”!

– Ти сам їй дав зрозуміти, що можна. Ось тепер і отримуєш! Ще й від мене ховаєшся, як кіт, що нашкодив! Не соромно? Проблеми у них, а ти винен!

– Так, вибач. Я мусив тобі розповісти. І закінчити цю тягомотину. – Рома видалив усі повідомлення та заблокував номер дружини друга.

Після цієї розмови Аміна все ж таки додзвонилася до Роми, і він, нарешті, сказав їй, що не братиме більше участі в її «перевірках». Вона образилася. Сказала, що Юля його псує. Що справжні друзі так не роблять.

– Знаєш, якщо ти продовжиш насідати, то я розповім усе Паші…

Лише після цього Аміна відстала. Втім, Паша дізнався про ці листування від Юлі. Він дуже обурювався, зрозумівши, як далеко все зайшло. І одного вечора сказав Ромі:

– Вона й тобі весь мозок проїла, га? Вибач, що вона так лізе. Я сам уже втомився від цього. Думав, що буде легше з відривом, але ні. Гаразд, розберуся.

З тієї розмови минуло два місяці. І Аміна, і Паша зникли із життя друзів. Рома з Юлею знову стали жити, як раніше, з’їздили у відпустку, відвідали батьків.

І зустріли у рідному місті Аміну. Вона пройшла повз, навіть не привіталася. А потім з’ясувалося, що вони з Пашею розлучилися.

З чуток, Аміна знайшла когось, поки чоловік був у столиці… Ревнива дружина сама виявилася не вірною. Буває й так…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!