– Мамо, а ти повернешся?

Я тоді прокинулася пізно. Сонце вже світило у вікно. Голова була важка, але не те, щоб сильно боліла, – просто, як вата. Піднялася з дивана, та пішла на кухню босоніж.

Підлога була холодна, що я аж здригнулася. Відкрила кран, набрала собі води у кухоль, та зробила кілька ковтків. Озирнулася: на столі хліб черствий, порожня банка від майонезу. Зітхнула. «Знову нічого немає»

Ліза вже не спала. Я чула, як вона порпається в кімнаті. Потім донька вийшла до мене – маленька, розпатлана, волосся в різні боки стирчить. А в руках плюшевий зайчик.

– Мамочко!

Я опустилася навпочіпки і обійняла її. Притулилася до неї щокою, – така тепла, рідна.

–  Ну, що ти, моя хороша. Спала?

– Так, – кивнула вона,  підібгавши губи. – Мамо, ти їсти хочеш?

– Хочу, –  усміхнулася я їй. – А ти?

– Я теж.

Я зітхнула. Провела рукою по її волоссю.

–  Ну що, моя красуне. Магазин вже відчинений. Зараз я схожу, та куплю все, – хліба, тобі соку.

– Соку! – Очі одразу спалахнули.

– Так, так, – соку. Ти тільки посидь тут, мультик увімкну.

Я поставила їй планшет на стілець, підключила зарядку, знайшла мультик. Вона тихо сіла і уткнулася в екран. Спокійна стала, ні слова зайвого.

Я підійшла до дверей, натягла куртку. Руки трохи тремтіли – не виспалася, мабуть. Ледве застебнула гудзики. Вже зібравшись вийти, почула:

– Мамо, ти куди?

– В  магазин, кошеня. Соку тобі куплю.

– А ти повернешся?

–  Звичайно, повернуся. Ти чого, дурненька, чи що? – Усміхнулася я.

– Швидко?

– Дуже швидко. Навіть не помітиш.

Вона кивнула головою та стиснула губи. Я знала цей погляд, – не вірила мені. Відчинила двері, тільки замок клацнув. Якусь мить постояла на майданчику, та вдихнула холодне повітря під’їзду.

Не стримавшись, задиміла. «Щас збігаю і повернуся. Нічого страшного»

Вийшла я тоді надвір, весна вже справжня була – калюжі блищать, повітря прохолодне, але не мороз. Люди ходять, хтось із пакетами, хтось просто гуляє. Я кинула недопалок і повільно пішла вздовж будинку. Думала – “швидко в магазин і назад”.

На лавці дівчата знайомі сиділи, махнули мені рукою:

– Лєнка! Іди сюди!

Я спершу відмахнулася. Але вони знову:

–  Чого ти як чужа? Присядь на мить!

Я й сіла. Знаю, що сама винна, але тоді подумала:

– Та що тут такого, посиджу п’ять хвилин.

Сміх у них, розмови про когось. Хто вийшов заміж, хто з мужиком розійшовся. Плітки всякі. Я слухала, диміла.

-На, ковтни, – простягли мені пляшку.

– Ні, я в магазин.

–  Та гаразд тобі, що ти, як бабка.

Я й взяла. Зробила ковток. Горло обпалило, але стало тепліше всередині.

– Ну от! – Сміються. – Лєнка, своя баба! Посиділи так. Хтось сходив ще по одну. Я сміялася, розповідала щось про життя. Вони іржали. Мені навіть приємно було – компанія. Сонце сідати почало.

– Ну що, по домівках?

– Щас, ще хвилинку, – мене відпускати не хотіли, –  Лєнко, не будь нудна. Посидимо ще, все одно вечір.

– Ну гаразд, ще трохи, – я сміялася, дурепа, диміла одну за одною, слухала їх. Голова вже гула, але було весело. Час узагалі сплив непомітно. Я не рахувала, скільки там пройшло. Потім хтось сказав:

– Пішли до Санька посидимо. Там тепло, музика.

– Та ну…

– Та ходімо, що ти, як не своя? –  І я пішла. – Ну подумаєш. Посиджу годинку і додому.

У Санька було тепло. На кухні лампа жовта, стара, стіл весь у чарках, у пакетах із магазину. Хтось уже музику ввімкнув на телефоні.

– Проходь, Лєнко! – махнули мені.

– Ну, давайте, – сіла я на табурет біля стіни. Спершу ніяково було – начебто чужі, але знайомі. Потім налили, я  спробувала – гидко, але зігріло.

Розмови пішли про сусідів, про роботу, про те, як життя дістало. Я слухала, кивала, а потім і сама почала розповідати, – про себе, про те, як складно одній. Усі свої, – ніхто не засуджував.

–  Ну, а що ти хотіла. В усіх так.

–  Та забий ти!

– Хильни ще, – і я хлебтала, сміялася, диміла знову і знову. У голові вже шуміло, музика стала голоснішою. Хтось навіть стукав по столу у такт. Я усміхалася.

– Лєнку, танцюватимемо?

– Та йди ти… – а сама вже вставала. Пішли по колу, як недолугі, лікті розставили, хтось падає на табурет, – сміх до сліз. Голову відкинула – волосся в очі, кружляє все, але приємно. Навколо сміх.

Склянки стукають. Потім хтось мене обійняв.

– Ти гарна.

– Так, знаю, – я не чинила опір, просто посміхалася, бо було добре.

– Розслабся ти, Олено. Тут усі свої.

–  Та я розслаблена, – він був теплий, руки в нього сильні, та й обіймав міцно.

Я поклала голову на його плече, заплющила очі, й ні про що не думала. Взагалі ні про що, – лише сміх, лише тепло, лише легкість. Музика стихла, голоси стихли. Ми сіли на підлогу. Хтось вже хропів. Мої очі теж  заплющувалися.

– Ти спиш?

– Та ну …

– Лягай вже.

– Ну так … – Мене поклали на диван, зняли куртку  та чимось накрили.

– Спи.

– Угу. Останнє, що пам’ятаю, як він поправив мені волосся. Я посміхнулася крізь сон. І вирубалася.

На другий день я прокинулася не зрозуміла коли: вранці чи вдень. У кімнаті було темно, тільки світло з кухні пробивалося. Голова гула, в роті пересохло.

Спробувала підвестися, але ноги підкошувалися. Руки тремтіли, коли волосся відкинула з чола. Чужий диван піді мною, чужий запах. З кухні долинали голоси. Хтось іржав, хтось лаявся.

– Лєнка, вставай вже! – гукнули.

– Зараз … Піднялася я повільно та пройшла на кухню. Стіл ще більш захаращений, ніж учора. Крихихти, склянки, пусті пакети.

– Ну що, як самопочуття?

– Голова тріщить.

– Зараз поправимо! – Поставили переді мною кухоль.

– Та ну вас, – пирхнула я.

– Та не викаблучуйся!

Ковтнула. Гидко, але тепліше одразу стало. Усі сиділи, хто на табуретах, хто на підлозі. Обговорювали якусь нісенітницю – хто з ким посварився, хто гроші позичив і не повернув. Сміялися.

Я сиділа та слухала, періодично вставляючи слово. Іржала разом з усіма. Музика знову грала, вже тихіше, але ритм був. Хтось ногою стукав по підлозі. Я задиміла. Недопалки кидали прямо в тарілку. Іноді голова хилилася, хотілося спати.

– Олено, не спи!

– Та нормально мені!

Був момент, коли всі замовкли, просто дивились у стіл, бо втомилися. А потім знову хтось заріжав.

– Та давайте ще розіллємо, – і знову почалося.

Я вже не рахувала, просто ковтала, коли пропонували.

Сміх, крики, клацання запальнички. Якоїсь миті я сіла на підлогу, спиною до стіни. Очі заплющила.

– Лєнко, ти з нами?

– Ага… – Я вже погано розуміла, що говорю, голос тремтів.

Хтось підніс до мене склянку. Я хитнула головою, але потім все одно взяла. Сміх став тихішим. Хтось пішов спати в кімнату.

Хтось уже не розмовляв, тільки сидів, опустивши голову. Я дивилася в одну крапку. В голові було порожньо. Тільки легка посмішка на обличчі, – типу все добре.

Все “по кайфу”. Музика грала у телефоні вже зовсім тихо. Я диміла і не помічала, як попіл падав на підлогу. Потім узагалі нічого не пам’ятала. Ось так пройшов другий день.

Третій день – повне забуття

Прокинулася я вже в якійсь тиші. Голова, як камінь, у кімнаті було ясно – день, але не ранок, точно. Піднялася з дивана. На підлозі валялися пляшки, одяг, чиїсь кросівки. Пахло чимось кислим. На кухні хтось сидів.

– О, Олена встала!

–  Ага… Голос хрипкий. Я сіла на табурет, руки тремтіли.

Налили чогось. Я глянула на склянку, покрутила в руках, потім ковтнула. Тепло пішло по горлу. Трохи відпустило. Розмови були глухі. Ніхто вже особливо не іржав. Усі стомлені, пом’яті.

– Ну що, сьогодні ще посидимо?

– А куди подітися! –  Я кивнула, бо думати не хотілося, не хотілося нікуди йти. Тут тепло, тут свої. Не питають зайвого, наливають – і все. Я знову слухала їх навпіл, – про роботу, про якісь борги. Про те, що «життя хрінове».

Сміялися, але вже втомлено. Я гадала, що мені добре, – робити нічого не треба, ніхто нічого не потребує.
Можна просто сидіти та ковтати. Голова була порожня, а час не відчувався.

Світло за вікном то яскравіше, то тьмяніше. Все, як у тумані. Вночі хтось сказав:

– Лєнку, ти додому не йдеш?
Я підвела очі.

– Що?

– Додому не йдеш?

Я знизала плечима.

– А що там робити?

Вони засміялися коротко, і все. Я сиділа з ними до самого ранку, – диміла, приймала на груди, кивала. Голова розколювалася, але я вже не помічала. Нудота підкочувала до горла.

– Я піду.

– Куди?

– Додому, – куртку натягла абияк, вийшла надвір, сонце світило у вічі.

Повітря було холодне, я йшла повільно, диміла на ходу. Думала лише про те, як важко йти, як усе нило всередині. Підійнялася сходами, – двері були важкі, як ніколи.

Ключ тремтів у руці, але я відчинила. У квартирі була дзвінка тиша. Зробила кілька кроків. Усе ніби чуже. Я скинула куртку й сіла на диван.

Хвилини йшли, і тут мене накрило, – різко. Я згадала і серце ухнуло.

– Лізо?!

Тиша.

– Лізо! – Кинулась на кухню, – нікого. В кімнату. – порожньо. У ванну кімнату, – немає. Коліна підігнулися.
Я впала на підлогу.

– Господи … Тиша дзвеніла у вухах. У голові гуркотіло одне запитання:

– Де ж вона? –  Вибігла в під’їзд. На сходах двоє чоловіків у формі. Один глянув прямо на мене.

– Олена С.?

Я кивнула. Він зітхнув.

– Ходімо, нам треба поговорити. Я намагалася щось сказати, але голос тремтів.

– Де вона?

Другий відповів спокійно, сухо:

– У лікарні. Жива.

Мене повело, я схопилася за поручні. Сльози покотилися по щоках.

– Господи … – А вони вже вели мене вниз, крок за кроком. Ноги не слухалися.

Тепер, коли все це позаду, часто прокручую в голові ті дні. Не по хвилинах, не точно – там все і справді злилося в суцільну пляму. Але головне пам’ятаю дуже ясно.

Пам’ятаю, як збиралася вийти лише на годину. Ну, максимум на два. Магазин був поруч. Хліба купити, соку їй.
Я тоді дивилася їй у вічі і казала: «Я скоро повернуся».

І вірила, що повернуся. Не було у голові плану залишити її. Я просто хотіла вирватися хоч на трохи. Вдихнути. Посидіти з людьми, поговорити ні про що, посміятися, забути.

Так, я втомилася. Так, я злилася на життя. Так, мені здавалося, що я теж людина і маю право.

Тепер, коли все вже трапилося, я сиджу сама і намагаюся згадати ті дні по шматочках. Вони злиплися у мене в голові, як брудна пляма на стіні, – без чіткого початку та кінця.

Але головне пам’ятаю дуже ясно. Пам’ятаю, як збиралася вийти на мить, на годинку. Пам’ятаю, як казала їй: “Я скоро повернуся”. І вірила у це. Чесно.

Вірила, що все під контролем, що я хороша мати, яка просто втомилася, що мені потрібно всього трохи для себе, – п’ять хвилин на повітрі.

А потім лавка, сміх, простягнута склянка – “Ну давай, Лєнко, ти чого”, – і я брала, тому що мені теж хотілося посміятися, хотілося забути. Хотілося перестати бути кимось важливим хоча б на мить.

Там було тепло, там ніхто не вимагав, не смикав за рукав, – можна було просто сидіти та бенкетувати й ні про що  не думати.

А вона? Вона теж людина, моя людина, – маленька, яка зовсім не вміє жити без мене. Їй три роки, – ще крихта.
Вірила мені так просто, без умов. А що я зробила? Сіла на лаву, посміхнулася подрузі, взяла пляшку.

«Ну гаразд, один ковток.» «Ну гаразд, посиджу ще трохи.» “Та що такого станеться”, – а час потік дивно. День у ніч, – ніч у ранок. І все, як у теплому тумані.

Там було просто – не треба нічого вирішувати, не треба бути матір’ю щохвилини, – тільки хильни, смійся, дими.
Відмахнись від усіх думок. Я не пам’ятаю, скільки разів казала собі: – Піду потім.

А потім не наставало, тому що не хотілося вставати, не хотілося повертатись до цих очей. Бо знала – буде соромно.

А вона? Вона сиділа там, у цій нашій кімнатці, з мультиком на екрані, який, мабуть, завис. Іграшка в руці і  надія.

Я часто думаю, як вона мене чекала, як кликала в перший день, як, можливо, злилася, – а потім злякалася. Як плакала, як притихла. Як засинала і прокидалася одна, як голодувала та боялася, – я про неї  забула.

Не кинула навмисно, не замкнула, думаючи позбутися її, – я просто забула про неї! Про себе, як про матір, – це порожнеча, це байдужість.

Це – “ну потім”. Це – “ну і що”. Це – “не хочу зараз думати”.

А вона була надто маленькою, щоб це зрозуміти, – але досить великою, щоб все це відчувати.

Тепер мене запитують:

– Як ти могла?

А я й сама не знаю! Я могла, бо не зупинила себе. Тому, що дозволила собі відпочити від неї Тому, що вважала свою втому важливішою за її життя.

І я не перепрошую у людей, – я тільки в неї перепрошую, – в голові, вночі, коли не сплю, коли чую її голос:

– Мамо, ти повернешся?

А мені нічого відповісти. Тепер я думаю про це щодня. І пам’ятатиму завжди…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, бо мені щось важко в це віриться! Підтримайте автора вподобайками!