Світлана повільно брела по засніженій вулиці, та котила попереду візок з маленьким Антоном. Кожен крок давався молодій жінці важко, ніби весь світ впав на її плечі.
Світлані було всього двадцять сім років, але в цей момент почувала вона себе старою та втомленою.
За останні кілька років її життя змінилося настільки, що здавалося, ніби це був не просто новий його етап, а ціла прірва між минулим та сьогоденням.
– Мамочка, дивись, пташка! – раптом вигукнув Антон, показуючи пальчиком вгору.
Світлана насилу видавила усмішку, не бажаючи показати синові свого розпачу:
– Так, сонечко моє, це пташка. Яка гарна!
Антон радісно засміявся, і жінці знову полегшало на душі. Синочок був для неї єдиним світлом у житті.
…Негаразди почалися ще до появи Антона. Тоді у Світлани все було добре: люблячий чоловік Владислав, затишна квартира, плани на майбутнє.
Однак, невдовзі після весілля, Владислав почав поводитись дивно. Він віддаляв від себе Світлану, все частіше пропадав на роботі, та й грошей додому приносив менше, ніж зазвичай.
Якось Світлана випадково знайшла квитанції про оплату комунальних послуг на чужу адресу. Молоду жінку кинуло у холодний піт. Вона вирішила, що чоловік завів коханку.
Заспокоївшись до повернення чоловіка з роботи, вона з порога запитала Влада, кому він оплачує комунальні послуги.
– Це адреса мами, – спокійним тоном відповів чоловік.
– Ні, ні, у Тетяни Петрівни інша адреса, не треба брехати, – заперечила у відповідь Світлана.
– Я і не брешу. Це теж її адреса, точніше, адреса її дачі, – незворушно уточнив Владислав.
Після відповіді чоловіка, молода жінка здивовано закліпала довгими віями.
– Дача? Хіба вона має дачу?
– Так, вже місяці три-чотири, як придбала, – промовив Владислав.
– Нічого собі. Напевно, вона купила її на ті гроші, які щомісяця брала у тебе, – не стримуючись, хитро нагадала Світлана.
– Ні, це я купив будиночок для мами, – посміхнувся чоловік, стежачи за реакцією дружини.
– Мало того, що купив, то ще й комуналку оплачуєш за неї, – молода жінка схопилася за голову. – Зі мною ти взагалі вирішив не радитися, так?
Владислав підняв на жінку здивований погляд. Слова Світлани його дуже здивували.
– Вона мене виховала, я повинен їй допомагати, – рішуче промовив чоловік. – До того ж я не особливо розумію твого засудження та обурення.
– Ти сидиш у декреті, отримуєш лише декретні гроші, але надумала мені дорікати за допомогу матері?
Світлана обурено глянула на чоловіка, але не промовила жодного слова, чудово розуміючи, що тепер він став головним здобувачем у їхній родині.
Однак це були лише перші дзвіночки. Поступово Тетяна Петрівна почала просити гроші на все поспіль: ремонт квартири, новий одяг, ліки.
І щоразу Владислав беззастережно погоджувався, та давав матері потрібну суму.
– Нам потрібно купити ліжечко та візок, термін через два тижні, – нагадала чоловікові Світлана.
– Ось коли з’явиться малюк, тоді й куплю, – пробурчав чоловік, невдоволений тим, що дружина нагадала йому про майбутні витрати.
На подив всіх, Світлана потрапила в лікарню раніше, ніж планувалося. Тому, вона попросила чоловіка купити візок із ліжечком за той час, поки вони не виписалися.
Владислав пообіцяв, але слів не дотримав. За два дні до виписки він повідомив дружину, що зайвих грошей у них немає.
– Мабуть, ти знову допомагав Тетяні Петрівні? – Ображено запитала Світлана. – Що цього разу?
– Чому я взагалі повинен перед тобою звітувати? – різко обсмикнув її чоловік.
Світлана спробувала пояснити чоловікові, що їхній сімейний бюджет тріщить по швах, що їм самим потрібні гроші, особливо тепер, коли у них малюк.
Однак, на її сильний подив, Владислав підвищив голос і холодно промовив:
– Я заробляю гроші, значить, можу робити з ними все, що хочу. Тобі варто було б краще подумати про те, як заробляти у декреті.
Ця фраза буквально розчавила Світлану. Вона зрозуміла, що повертатися у квартири до чоловіка вона не хоче.
Жінка зателефонувала батькам, і попросила їх приїхати в день виписки раніше, за призначений час.
Світлана зібрала всі свої речі, взяла Антона, та поїхала жити до батьків.
Владислав навіть не намагався повернути дружину та дитину. Навпаки, він жив своїм життям так, ніби нічого не сталося.
Ображена жінка подала на розлучення, і невдовзі молода сім’я перестала існувати. Владислав, хоч і платив аліменти, про сина не згадував, як і Тетяна Петрівна.
Світлана часто ловила себе на думці, що тепер свекруха “висмоктуватиме” з сина всі гроші. Через деякий час до Свєти дійшла чутка про те, що Владислав зустрів іншу жінку, та одружився з нею.
І ось тепер, майже через рік, доля ненароком звела її знову з Тетяною Петрівною. Світлана з Антоном гуляла в парку, насолоджуючись теплим весняним днем, коли несподівано почула знайомий голос:
– Світлано, це ти?
Жінка обернулася і побачила Тетяну Петрівну. Вона виглядала постарілою, з глибокими зморшками навколо очей, та сумним виразом обличчя.
– Добрий день, – кивнула їй у відповідь Світлана, намагаючись зберігати спокій.
Тетяна Петрівна підійшла ближче, й обережно торкнулася руки колишньої невістки:
– Пробач мені, Свєта. Я винна у всьому, що сталося. Якби не я…
– Що ви хочете від мене? Спочатку зруйнували мій шлюб, а тепер кажете, що винні?
– Просто… Знаю, що через мої прохання про гроші твій шлюб розпався. Мені дуже шкода. Я не хотіла, щоб так вийшло, – Тетяна Петрівна глибоко зітхнула.
Світлана уважно подивилася на колишню свекруху. Було видно, що вона, справді, каялася. Можливо, вона змінилася за ці роки?
– Гаразд, нема чого згадувати минуле. Я на вас уже не ображаюся, – зітхнула Світлана. – Як ваше здоров’я? Як ваші справи?
– Погано. Дуже погано. Ти, мабуть, чула, що Владислав одружився?
– Так, до мене доходили такі чутки, – байдуже відповіла Світлана.
– Нова невістка заборонила йому не лише допомагати мені грошима, а й навіть спілкуватися зі мною. Вона вважає, що я несу негаразди в їхню родину.
Світлана задумливо дивилася на Тетяну Петрівну. Їй було шкода цієї жінки, попри все, що сталося.
Адже вона втратила сина, якого виховувала, і від якого отримувала пристойну допомогу.
– Ну що ж, – нарешті сказала Світлана. – Життя вчить нас багатьом речам. Сподіваюся, ви засвоїли урок.
– Дякую, Світло. Ти маєш рацію. Мені лишається тільки сподіватися, що колись усе налагодиться, – колишня свекруха тихо кивнула.
Жінки попрощалися, і Світлана пішла далі. Вона зловила себе на думці, що свекруха нічому не навчилася, бо навіть не звернула жодної уваги на внука, що спав у візку.
Тетяна Петрівна думала тільки про себе! Та про те, як тепер, без допомоги сина, їй жити далі. Однак, Світлану це більше не турбувало. Свекруха одержала свій заслужений бумеранг!
