– Олено, це просто несерйозно! – З образою сказала мама.
Я не відповіла. Мама довго пильно дивилася на мене, потім відвернулася. Я, мабуть, розуміла її. Прикро, коли твоя дитина вперто робить не те, що ти вважаєш правильним.
– Чоловік має бути здобувачем! – Нарешті видала мати. – А твій Юрій? Хіба він здобувач?
– А чим не здобувач? Він працює на віддаленні, заробляє гроші. Що не так?
…Все почалося три роки тому, коли я привела Юрка знайомитись з батьками. Пам’ятаю той день до дрібниць.
Стояв травень, бузок буяв під вікнами батьківської хрущовки, від його аромату паморочилося в голові.
Ми стояли на сходовому майданчику, і я ніяк не наважувалася натиснути на дзвінок. Юрко тримав мене за руку, його долоня була суха і тепла, не як у колишнього Ігоря. У того від хвилювання завжди пітніли руки, а ще від брехні, як я потім зрозуміла.
Мама відчинила двері й… змінилася в обличчі. Спочатку вона побачила мене і зраділа. Потім її погляд упав на боязко стоячого за моєю спиною Юру.
Радість змінив подив, а потім з’явився вираз, який я пам’ятала з дитинства. Мама завжди так дивилася, коли я приносила трійку з математики.
Вона окинула Юру оцінювальним поглядом, від стоптаних кедів до м’ятої футболки, з якимось дурним принтом. Звичайно, це був не Ігор із його крутою машиною та запахом дорогого парфуму.
У мого нового обранця не було букета з двадцяти п’яти червоних троянд, які їй приносив Ігор.
– Здрастуйте, я Юрко… – він простяг мамі коробку звичайного зефіру в шоколаді з найближчого супермаркету. – Олена казала, ви любите солодке.
Юрко посміхнувся так, що в мене всередині все перевернулося. Як тоді, у книжковому на Набережній, коли ми вперше зустрілися. Юрко вибирав поезію, гортав кожну книжку, нюхав сторінки.
Я подивилася на нього тоді, як на божевільного.
– Хороша книга повинна пахнути правильно, – сказав Юра.
Він говорив ще щось… А я дивилася на нього і закохалася.
Але мама побачила лише кеди.
– Мамо, припини, – розсердилася я. – Юра чудовий батько. Діти його обожнюють.
– Батько! – мама похитала головою. – Гарний батько, який сидить удома, поки його дружина оре! Це нормально, на твою думку? В наш час чоловік повинен заробляти!
– Не нормально, коли чоловік карає дружину та витрачає зарплату на пляшки, – сказала я, і мама здригнулася.
– Мій дід був саме таким. Я пам’ятаю його вічно червоне обличчя, їдкий запах хмелю та тютюну. Пам’ятаю, як бабуся ховала синці під шаром пудри та брехала сусідкам, що впала.
– Усі знали, що не впала, але мовчали. Тоді так було заведено, мовчати. Тому що така поведінка вважалася нормою!
Мама ображено замовкла. Кухня наповнилася запахом борщу з нотками лаврового листка та перцю. Цей рецепт передавався, як родинна цінність.
Мама спеціально приїжджала до нас, щоб зварити його. Я теж уміла, але в мене чомусь не виходило так, як у мами.
У вікно било серпневе сонце, перетворюючи порошинки на золоту завісу, як у дитинстві. Десь за стіною Юрко читав дітям казку.
Я чула його голос, м’який, з інтонаціями різних персонажів. Марійка хихикала, Тимко вимагав «ще, тату, ще!»
– Ігор дзвонив, – раптом сказала мама, і мені здалася в її голосі надія, – питав, як ти. Сказав, що купив квартиру у новому житловому комплексі. Трикімнатну. Вид на набережну.
Мені стало ніяково. Як і завжди, коли мама згадувала мого колишнього. Три роки минуло, а він все дзвонить, причому чомусь не мені, а мамі. Усе з’ясовує, сподівається.
Пам’ятаю, як він стояв під вікнами в лютому в кашеміровому пальті та кричав:
– Олено, вийди! Олено, поговори зі мною!
Адже я вже була з Юрою.
Сусіди визирали з вікон, і Марія Іванівна з третього поверху потім місяць поглядала на мене підозріло. І все намагалася розпитати, що це за гарний чоловік мене шукав.
– І що ти сказала? – Запитала я маму.
– Що ти одружена. Що у вас двоє дітей… – мама зам’ялася. – Що в тебе звичайне сіре життя?
– Мамо, – я підійшла до неї й подивилася в очі.
Від мами пахло тими ж знайомими з дитинства парфумами, що й тридцять років тому.
– Якщо ти ще раз таке скажеш… Якщо ти продовжиш критикувати Юру, продовжиш згадувати Ігоря, я попрошу тебе більше не приїжджати! – сказала я.
Мама подивилася на мене з таким болем в очах.
– Оленко, я ж хочу, як краще…
– Ні, – я похитала головою. – Ти хочеш, як правильно. За твоїми мірками правильного. Але це моє життя, мамо! Моє!
Два тижні мама мені не дзвонила. Потім подзвонила і прощебетала легким, безтурботним голосом:
– Приїжджайте на дачу у суботу! Шашлики зробимо, дітки у річці викупаються.
Я з наївності погодилася.
На дачі пахло флоксами та свіжоскошеною травою. Під старою яблунею нападало багато кислих зелених яблук.
Мама метушилася, обіймала онуків, Марійку вона підхопила на руки, хоча та була вже важка. Тимка цмокнула в верхівку.
Навіть Юркові посміхнулася. Щоправда, якось криво, через силу, але я на мить повірила, що все буде добре.
А потім, коли діти побігли до малини, а Юра розкладав мангал, мама підійшла до нього з таким невинним виглядом, що я одразу насторожилася.
– Юро, ви ж чоловік… Машина щось барахлить, подивіться?
Юрко відклав шампури, витер руки.
– Я не розуміюся в машинах, Галино Петрівно. Вибачте.
– Як це не розумієтесь? – голос мами став якимось верескливим. – Чоловік і не розуміється на машинах?
– Не розуміюся, – знизав плечима Юра без тіні збентеження. – Зате чудово розуміюся на дитячій психології та вмію пекти шарлотку.
Мама підібгала губи.
– Ну що ж… Доведеться Ігоря попросити. Він саме по сусідству дачу винаймає.
І тоді я все зрозуміла. Це була пастка, добре спланована та продумана. Ігор з’явився за десять хвилин, засмаглий, у сорочці з закоченими рукавами. Я вловила запах дорогого парфуму.
– Олено? Яка зустріч! – він удав, що зовсім не сподівався мене тут побачити.
Юрко стояв поруч. Я помітила, як він відвів погляд і стиснув зуби.
– То що там із машиною, Галино Петрівно? – Ігор уже відкривав капот і щось там перевіряв.
Мама стояла поряд і захоплено охала. Я не стала дивитися на цю театральну постановку і пішла допомагати Юрі. Він уже спокійно розкладав м’ясо на решітку.
Ігор продовжував шептатися з мамою і, видно, йти не збирався.
– Ось це чоловік На відміну від деяких! – вигукувала мама навмисне голосно. – Руки золоті! І в бізнесі успішний, і машину полагодити може!
У пам’яті випливла сцена, яка і стала останньою краплею у наших з Ігорем стосунках.
– Мамо, а ти знаєш, – крикнула я, – що я якось знайшла в кишені Ігоря предмет чужої спідньої білизни. Червоний такий, мереживний, очевидний до неможливості.
– Але чоловік безсовісно збрехав, що це подарунок для мене. Якщо що, я ніколи не носила таке і не збиралася.
Ігор різко випростався, вдарившись головою об капот.
– А ти знаєш, що він мені зраджував з Оленкою? – продовжувала я. – І з Наталкою з фітнесу. Та що там! Клеївся до офіціантки у ресторані, куди ми прийшли на річницю. Прямо того ж вечора!
– Поки я відійшла до жіночої кімнати, він їй номер телефону на серветці написав. Вона потім мені сама сказала, перепрошувала. Уявляєш, мамо, офіціантка перепрошувала переді мною за мого чоловіка?
Мама зблідла, схопилася за край машини.
– А ти знаєш, що він після розриву мене переслідував? – я вже не могла зупинитися. – Під вікнами стояв ночами, на роботі чатував біля прохідної.
– Моїх колег підкуповував, щоб вони стежили за мною. Довелося заяву в поліцію писати. Дільничний приходив, протокол складав. У мене копія вдома лежить, хочеш, покажу?
– Олено, це все в минулому… – почав Ігор.
Але я його перервала:
– У минулому! От нехай там і лишається!
Мама мовчала.
– Я… Я не знала… – нарешті промовила вона тихо. – Ти не розповідала…
– Не хотіла тебе засмучувати, – відповіла я. – Думала, сама зрозумієш, що Юрко – це найкраще, що зі мною траплялося.
Ігор закрив капот.
– Все гаразд із машиною. Просто бензин закінчився, – злісно сказав він і швидко пішов.
– Оленко… пробач мені… – тихо сказала мама.
Я обійняла її. Від неї пахло вже не духами, а чимось невловимо рідним із дитинства.
– Мамо, просто дай мені жити моїм життям, – сказала я. – Гаразд?
Вона кивнула головою.
Вже ввечері мати підійшла до Юрка. Я бачила, як вона збирається з духом.
– Дякую вам. За Олену. За онуків. За терпіння. І… вибачте мені. Я нічого не знала…
Юра посміхнувся своєю усмішкою, заради якої я готова була спалити всі мости, і на душі запанував спокій. Чи щирою була мати, час покаже, – і все розставить по місцях…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
