Чоловік мимоволі відступив. Він глянув на її рішуче обличчя, на пательню в руці, і щось у її погляді підказало йому, що цього разу вона не жартує.
– Ну і сиди тут, – промимрив він, забираючи свою куртку.
… – Мамо, ну, будь ласка, там лише тисяча гривень за костюм… Це ж фінал! – Марійка мало не плакала. – Викладачка сказала, що я у першій лінії. Якщо костюма не буде, мене просто не випустять на сцену.
Батько, що розвалився на старому дивані у вітальні, навіть не повернув голови. Він продовжував ліниво клацати пультом – по телевізору йшла якась безглузда реклама.
– Які ще танці, Маріє? – подав голос, не відриваючись від екрана. – Олю, ти чуєш? Тисяча за ганчірку на один вечір! У нас мені на тютюн ледве вистачає, а вона про костюми! Зовсім дівчинку розпестила.
Оля була готова провалитися крізь землю.
– Семене, це не «ганчірка». Це мрія дитини! Вона весь рік займалася, стільки праці.
– Мрії коштують грошей, – Семен нарешті зволив обернутися. – Завжди! А грошей нема. І не буде, поки ти не навчишся їх рахувати.
– Он, мати вчора заходила, знову говорила, що ти продукти в найдорожчому магазині береш.
– У найдорожчому? – Оля різко обернулася. – Слухай, я ходжу в «Соціальний» за три квартали, щоб заощадити зайву десятку на хлібі! Твоя мати просто шукає привід!
– Ой, почалося, – Семен відмахнувся. – Мати їй не догодила. Мати, між іншим, нам допомагає. Хто Марії минулий сарафан купив? Хто?
– Купила, – пошепки озвалася Оля, дивлячись на дочку, що поникла. – Купила, щоб потім пів року всім сусідам розповідати, яка я нікчемна мати.
– Вона купила, щоб кожному зустрічному говорити, що діти в мене обірванці, і якби не її милість, ходили б голяка.
– Досить скиглити! – прикрикнув раптом він, і Маша здригнулася, позадкувавши до дверей. – Влаштуйся на другу роботу, якщо тобі так закортіло на конкурси їздити. А мені дай спокій. Голова болить.
Оля глянула на чоловіка. На людину, заради якої вона в дев’ятнадцять років кинула все, який обіцяв їй золоті гори, а привів в цей обшарпаний будиночок з краном, який вічно протікав, та порожнім холодильником. І протяжно зітхнула.
Вечір видався холодним. Оля сиділа на ґанку, кутаючись у стару кофту, яку їй віддала сусідка три роки тому і рахувала в умі: комуналка – борг за два місяці, садок для молодшого треба сплатити до п’ятниці. Чоботи Маші, бо старі вже тиснуть… І цей клятий костюм.
У хвіртку впливла Ганна Петрівна. Свекруха завжди приходила без дзвінка.
– Що, сидимо? – Ганна Петрівна скривилася. – Знову обличчя кисле. Не дивно, що Семен вдома перебувати не хоче. Чоловікові потрібний затишок, радість, а не ось це вічне страждання на обличчі.
– Здрастуйте, Ганно Петрівно. Семен ваш живе чудово, йому турбуватися нема про що.
– Ти мені не хами, – свекруха пройшла в кухню і скривилася, зазирнувши в каструлю. – Знов порожні макарони?
– Бідолашний мій хлопчик. Зовсім ти його заїздила. Він же в мене творчий, йому натхнення потрібне, а ти його душиш побутом.
Оля підвелася і пройшла до хати.
– Ганно Петрівно, він пів року не працює! Взагалі! Навіть не шукає. Яке натхнення потрібне, щоб хоч би паркан поправити?
– Ой, Олю, не починай. Він шукає гідне місце. Не буде ж мій син вантажником за копійки орати. Він для цього надто інтелігентний!
– А ти могла б і більше намагатися. Он, Машка прибігала, плакала. Знову ти в дитини радість забираєш, костюм купити не можеш.
– То купіть ви, якщо вам так шкода внучку, – зірвалося в Олі.
Ганна Петрівна завмерла.
– Я? Я й так вважай годую вас. Минулого разу костюм купила – то ти мені навіть дякую нормально не сказала.
– А потім пішла та купила собі крем для обличчя. Я все бачила! Люди гроші на дітей витрачають, а ти на свою фізіономію не першої свіжості!
– То був дитячий крем за двадцять п’ять гривень, у мене руки від холодної води тріскаються!
– Виправдовуйся, виправдовуйся. Погана ти мати, Олю! Інші жінки з нічого цукерку роблять, а ти тільки скаржитися вмієш. Та якби не Семен, ти б взагалі в канаві жила.
Свекруха демонстративно дістала з гаманця дві тисячні купюри та поклала їх на стіл, притиснувши сільничкою.
– На. Купи дівчинці костюм. Але врахуй: я всім розповім, як мені доводиться внуків одягати, поки мати їх дешевий крем собі підбирає.
Вона розвернулась і вийшла, а Оля дивилася на купюри. Їй хотілося розірвати їх, шпурнути вслід цій жінці, але перед очима стояло обличчя доньки. І Оля залишила гроші на столі.
– Ти навіщо в матері гроші взяла? – Семен стояв біля дверей кухні, потираючи заспані очі.
– Вона сама дала. На костюм.
– Знову ти жебракуєш, – він підійшов до столу і взяв гроші. – Дві тисячі… Чуєш, Оль, на костюм же тисячу треба.
– Давай я решту візьму? Мені там… з хлопцями зустрітись треба, з приводу роботи перетерти.
– Якої роботи, Семен? З якими хлопцями? Які в гаражах за рогом із самого ранку чергують?
– Ти на що натякаєш? – заревів чоловік.
– Я не натякаю! Я говорю прямо! Нам нічого їсти, завтра відключать світло. А ти хочеш забрати гроші в дитини, щоб про.рати їх із такими ж неробами.
– Я не нероба! – він раптом ступив до неї й замахнувся. – Я шукаю! Ти розумієш, як важко знайти щось пристойне в нашому місті?
– Ти мене не підтримуєш, ти мене тільки топиш! Вічно дзижчиш під вухом: гроші, гроші, гроші… Ти меркантильна стала, Оль. А раніше ти мені вірила…
– В дев’ятнадцять я була недолугою, Семене. Я вірила, що ти будеш горою за нас. А ти трутнем виявився…
Семен замахнувся ще раз, але Оля не злякалася.
– Щоб ти провалилася! – кинув він і вискочив із хати.
Костюм Ольга купила, а тисячу у неї пізніше відібрав чоловік силоміць.
Маша, сяючи в новому бірюзовому костюмі з паєтками, крутилася перед дзеркалом.
– Мамо, подивися! Я, як справжня русалка! – Вона підбігла до Олі та обійняла її. – Дякую, матусю. Ти найкраща!
– Іди, сонечко. Твій вихід незабаром.
До Олі підійшла інша мама, вся в золоті та хутрі.
– Ой, який симпатичний костюмчик, – простягла вона, оглядаючи Олю з ніг до голови. — Це ж Ганна Петрівна купила, так?
– Вона нам у магазині розповідала, що ви зовсім на мілині. Каже, навіть їсти нема чого, вона вам тормозки носить. Тяжко вам, напевно, з таким чоловіком… Творчим.
Оля стиснула кулаки та спокійно відповіла.
– У нас все гаразд, дякую за турботу.
– Та гаразд вам, ми ж усе розуміємо. Мій ось теж… – жінка не договорила, її покликали.
Концерт пройшов чудово. Марійка танцювала так, наче у неї виросли крила. Оля плескала найголосніше, витираючи сльози гордості. В ці хвилини вона забула і про Семена, і про порожній холодильник.
Вона бачила лише свою дівчинку – талановиту, яскраву, вперше за довгий час щасливу.
Вдома на них чекав сюрприз – світла не було.
– Мамо, чому темно? – Маша злякано притулилася до Олі у передпокої.
– Мабуть, ава.рія якась, – збрехала Оля, хоч знала правду. – Ходімо, я знайду свічки. У нас є ліхтарик.
У вітальні на дивані хропів Семен. На підлозі валялася порожня пляшка.
– Доню, відведи Ваню у вашу кімнату, – тихо сказала Оля. – Переодягніться. Я зараз щось придумаю з вечерею.
Вона пройшла на кухню, запалила свічку та відчинила шафу, – жменя крупи на дні пакета та цибулина. Усе.
– Ну, що, дотанцювалися? – Семен стояв у дверях, хитаючись. – Світло вирубали. Ти задоволена? Танцюй тепер у темряві.
– Ти ж забрав останні гроші! Ти міг сплатити хоча б частину боргу.
– А я не зобов’язаний все в цей будинок тягти! Я маю право на відпочинок? Маю! Я цілий день на ногах, – він гикнув. – А ти… ти тільки й знаєш, що дорікати.
– Знаєш, чому мати про тебе так каже? Тому що ти – чорна діра! Скільки в тебе не вкладай, все мало!
– Твоя мати бреше, – Оля говорила спокійно, і цей спокійний тон бісів його найбільше. – Вона купує ваше обожнювання за подачки. А ти жалюгідний! Нікчемний і жалюгідний!
Семен ступив до неї.
– Що ти сказала? Жалюгідний? Це я жалюгідний? Та я тебе…
Він знову замахнувся, але цього разу Оля відреагувала – схопила зі столу важку чавунну пательню.
– Тільки спробуй! – Прошипіла вона. – Тільки спробуй до мене торкнутися. Я більше не те дівчисько! Мені нема чого втрачати!
– У мене голодні діти в темряві сидять через тебе. Мотай звідси!
– Що? – Він здивувався. – Це мій будинок! Моя мати його допомагала купувати!
– Забирайся до своєї матері! Нехай вона тебе надихає, годує та напуває. А тут ти вже не живеш.
– Та ти без мене пропадеш! – Семен спробував засміятися. – Хто тобі допоможе? Кому ти потрібна з двома причепами в недоносках своїх?
– Впораюся! Краще бути одній, ніж із тобою. Пішов геть!
Вона крикнула це так голосно, що він мимоволі відступив. Семен глянув на її рішуче обличчя, на пательню в руці, і щось у її погляді підказало йому, що цього разу вона не жартує.
– Ну і сиди тут, – промимрив він, забираючи свою куртку. – Сама приповзеш завтра. Мати тобі ні гривні більше не дасть, так і знай!
Вранці прийшла Ганна Петрівна.
– Ну, що, виставила мужика? – Почала вона з порога. – Синочок до мене вночі прийшов, весь замерзлий, засмучений. Як ти могла, Олю? У такий мороз…
– Ключі на стіл, Ганно Петрівно, – Оля вийшла до передпокою.
– Що? – свекруха витріщила очі. – Ти мені ще вказуватимеш?
– Ключі на стіл! І забудьте дорогу до цього будинку. Ми з Семеном розлучаємося.
– Та ти… та ти без нас з голоду крякнеш! Марія в недоносках ходитиме! Я всім розповім, яка ти невдячна! Костюм їй купила, а вона…
– Розповідайте, – Оля спокійно відчинила вхідні двері. – Можете навіть у газеті надрукувати. Мені однаково. А костюм… я вам гроші поверну. З першої ж зарплати. І більше від вас нічого не візьму. Ніколи!
Ганна Петрівна довго ковтала повітря, як риба, викинута на берег.
– Пошкодуєш, – виплюнула вона, шпурнувши ключі на тумбочку. – Ще і як пошкодуєш. Приповзеш на колінах, та пізно буде.
Вона вилетіла з дому, ледь не збивши з ніг листоноші.
Оля за три місяці вже працювала на двох роботах: зранку в магазині, увечері – прибиральницею у будівлі адміністрації.
Було важко, але вона не скаржилася – у холодильнику лежало м’ясо, у вазі – шоколадні цукерки. І світло в хаті горіло!
Семен пару раз намагався повернутися. Приходив поговорити про дітей, але Оля не пускала його далі за поріг. Вона подала на розлучення.
Ганна Петрівна швидко втомилася від «творчої наснаги» сина, тож вони постійно сварилися. І звичайно, винна у всьому залишилася «жадібна невістка». Як в тому анекдоті…
