– Квартиру треба продавати, – серйозно, майже вимогливо сказав чоловік, – і дачу теж.
– Продавати? – луною відгукнулася я.
Гоша трохи підібрався на стільці.
– Ну… так, – промимрив він. – Ти зрозумій, це не моя забаганка, а сувора необхідність.
– Навіть так? – Усміхнулася я, трохи прийшовши до тями. – Ну і наскільки ж вона сувора, ця потреба?
– Бізнес на ладан дихає… – зітхнув чоловік. – Треба якось рятуватися, випливати…
– Випливати, значить, – повторила я.
– Ну так, а що робити? – він розвів руками й раптом швидко, майже злодійкувато перевернув свій смартфон екраном вниз. – Криза, Надь. Ти що, новини не читаєш?
Новинами я справді не дуже цікавилася.
– Гаразд, Гошо, я подумаю, – сказала я.
Хоча думати тут, в принципі, було особливо ні про що. Йшлося про нашу з чоловіком спільну стареньку трикімнатну.
Стан у неї був пристойний, та й знаходилася вона у гарному районі. Дача ж належала мені, і я, чесно кажучи, давно вже туди не заглядала.
– Ну, а що тут думати? – невдоволено пробурчав чоловік. – Чого чекати? Час підтискає!
– Час підтискає, як же… – подумала я.
Що й казати, чоловік майстерно вмів створити відчуття катастрофи. Це все робилося для того, щоб я злякалася, погодилася і підписала будь-що, аби цей жах припинився. Але цього разу я несподівано для самої себе затялася.
– Такі питання, Гого, так стрімко не вирішуються, – процитувала я. – Давай наступного тижня поговоримо. Добре?
– Гаразд, – сказав чоловік, невдоволено скривившись. – І не називай мене Гогою, скільки разів уже просив…
Він побув удома ще трохи, а потім пішов кудись у своїх справах.
Свою давню приятельку Ірку, з якою ми не бачилися більше як рік, я зустріла у супермаркеті, неподалік будинку. Вона вибирала сік і мружилася на термін через оптичні окуляри.
Побачивши мене, вона відразу засяяла.
– Надько! – Вигукнула Ірина і кинулася обійматися. – Яка зустріч! Ой, слухай, а ти чого така… пом’ята?
Ірка завжди була напрочуд прямою людиною і говорила правду в обличчя.
– Так, – я спробувала посміхнутися, – у справах. Як бджола, от і…
– Угу, угу … У справах, – посміхнулася вона і відразу підіграла. – Ой, не бреши мені! У тебе очі, як у побитої кішки.
– Справді? – Здивувалася я.
– Ні, – серйозно сказала Ірка. – Але якщо я скажу, як у кого, ти образишся. Слухай, а ходімо каву пити? Тут за рогом нова кав’ярня відкрилася.
Я не хотіла йти, хотіла додому під ковдру. Але Ірка вже потягла мене за руку, і я слухняно попленталася за нею, як теля на мотузку.
За кавою вона витягла з мене все про Гошу – про його вічні «проблеми з бізнесом», і про вимогу продати квартиру та дачу.
– Охрініти! – посміхнулася Ірка. – Слухай, Надь, а ти точно знаєш, що у Гоги твого… Ну, нікого немає на боці?
Мені раптом згадалося, як швидко він перекинув свій телефон.
– Чесно кажучи, я ні в чому зараз не впевнена, – сказала я.
– І правильно, – зітхнула приятелька, – тому що з такими, як він, ти вже вибач за прямоту, треба вуха тримати гостро. Тому що…
Вона стрільнула в мене поглядом.
– Я ж в юридичній конторі працюю. Ти ж знаєш, так?
– Так. І?
– Я, звичайно, не хочу лякати тебе і намовляти на твого благовірного, але такі… Ем… пропозиції… Адже він раніше ні про що таке не говорив?
– Ні.
– Ну от. Виходячи з моєї практики, він закидав вудку, – впевнено сказала приятелька.
– Навіщо?
Ірка трохи забарилася.
– Слухай ось що. Давай я все дізнаюся точно, а потім поговоримо. Добре?
– Домовилися.
Через два дні Ірина зателефонувала мені.
– Так! Слухай мене! – серйозно сказала вона. – Я тут дещо дізналася. Коротше, якщо ти стоїш, краще сядь.
– Тому що твій Гога приходив якийсь час назад до нашої контори. Світ тісний, так? І консультувався щодо поділу майна. Ну, при розлученні…
Я справді як стояла, так і сіла.
– При розлученні? – пробелькотіла я.
– При розлученні, Надюш! Він питав, як зробити так, щоб дружині дісталося менше. Наші йому, звісно, нічого такого не порадили, ми пристойна контора. Але він питав.
Я міцніше стиснула слухавку.
– Ось воно як, значить… – промайнуло в мене в голові.
– Зрозуміло, – сказала я. – Дякую, Ір.
– Надя, ти давай це… не розкисай, – сказала Ірка. – Я тобі допоможу. Я серйозно. Приходь до мене в контору.
І я пішла. Ірина й справді мені дуже допомогла. Додому я повернулася іншою людиною.
Гоша вже повернувся з роботи. Він сидів на дивані та дивився якийсь серіал.
– Ти де була? – Запитав він, не відриваючи очей від екрана.
– У справах ходила.
– А вечеря?
– У холодильнику подивися, – сказала я і попрямувала до спальні.
– Не зрозумів… – долинуло мені вслід. – У сенсі, в холодильнику подивитися?
Я повернулась.
– Гошо, по-моєму, я не японською кажу, – сказала я. – У холодильнику все знайдеш!
Він насупився сердито, але заперечувати не став.
Три дні я тихо збирала документи. Гоша нічого не помічав, він, на мою думку, взагалі припинив мене помічати.
Він приходив пізно, пах чужими духами й ліниво, крізь зуби виправдовувався. Я його не слухала, у мене були справи важливіші.
Зібравши всі документи, я сама подала заяву на розлучення та поділ майна. Коли Гоша дізнався про це, його реакція була досить бурхливою.
– Ти… Ти… – він не говорив, а хрипів, і я навіть мимоволі злякалася за нього. – Ти що наробила, га?
– Я подала на розлучення, – спокійно відповіла я.
Він ступив до мене, я відступила і вперлася спиною в стіну.
– Ні, ти хоч розумієш, що ти наробила? – прогарчав чоловік.
– Розумію.
– Ти … Ти руйнуєш сім’ю! – випалив він. – У найважчий момент! Я для тебе все робив! Усе! А ти… – чоловік зблід, намагаючись виставити мене винною.
– Гоша, – видихнула я, – я знаю, що ти ходив у юридичну консультацію. І цікавився поділом майна.
Він затнувся і якось дико глянув на мене.
– Що … Чого? А… хто тобі… Як ти…
– Не має значення, – обірвала його я. – Важливо те, що ти збирався мене обдурити. Ти цікавився всякими там лазівками, щоб мені при розлученні дісталася менша частина. А в ідеалі – взагалі нічого.
Гоша відступив, важко опустився на стілець і провів рукою по обличчю.
– Надя… Надя… – глухо промовив він. – Це… не так. Ти все не так зрозуміла…
– Я все зрозуміла так, Гоша, – посміхнулася я. – Вперше за роки нашого шлюбу я нарешті все зрозуміла.
Суд тривав три місяці. Іра вела мою справу захоплено, з завзяттям, вона чіплялася до кожної дрібниці й буквально вигризала кожну гривню.
Гоша то шаленів, то намагався тиснути на жалість, розповідав судді про свої «проблеми в бізнесі», про те, як я «зрадила» його у скрутну хвилину…
Не допомогло. Я отримала рівно половину, як і належить по закону. Коли ми вийшли із зали суду, колишній чоловік подивився на мене з ненавистю.
– Я це так не залишу… – промимрив він. – Я заперечуватиму! Тобі твоя подружка допомогла! Ірка! І вона ж мене здала, так? Та я вас обох…
– Бувай, Гоша, – сказала я. – Хочеш заперечувати – прапор тобі в руки! Але, будь ласка, зникни з мого життя!
Гоша справді намагався заперечувати рішення суду, але в нього нічого не вийшло. Сказав, що подаватиме до суду ще раз.
– Ну, ну! Господи, невже я жила з таким опудалом! Одведи й заступи від таких божевільних!
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
