Чоловік ні з ким не розмовляє відтоді, як дитина розбила подарунок від його колеги

Останній рік у моїй родині йде якась неоголошена холодна війна. Ми в шлюбі цілу вічність років, маємо трьох дітей. Найменшій 4 рочки.

Я завжди почувала себе захищеною поруч із чоловіком. Він і потурбуватись може, і підтримати. Кожного разу, коли поставало питання нового маля, я думала, що нам вже досить, а чоловік, навпаки, говорив, що маємо народжувати.

Коли я йшла у декрет, я вірила що це на декілька років. Але наш шлюб вже перетворився у вічний декрет. Чоловік заробляє посередньо, але нам на все вистачає. Колись я вийду на роботу знов і справи підуть вгору. А поки постійно говоримо одне одному, що ми багаті по-іншому. Велика родина – це і є скарб.

Так все було. Але останній рік чоловік почав змінюватися. У всіх моїх діях він намагається виставити мене поганою господинею. Що би не приготувала, він матиме якесь зауваження. Бруд вдома не помітити не може. Якщо прибирання почнеться у вихідний, може влаштувати крик, що спокою йому вдома немає.

Кудусь разом піти він не хоче. Говорю щось про дітей – йому байдуже. Погані оцінки, підозрілі нові друзі – все немає значення. Вдома постійно у телефоні і не дай Боже його відірвати.

Нещодавно після свого дня народження у офісі приніс годинник. Я здивувалася, бо у них завжди було прийнято дарувати гроші. Якось тишком нишком проговорився, що весь офіс гроші і дарував, а це якась колега захотіла привітати окремо.

У мене або параноя загострилася, або пазл склався. Вдома я така погана, бо десь же є колега, напевне хороша.

Він той годинник поставив на полицю у передпокої. Звичайний собі механізм, має гучні щогодинні куранти. Сам годинник з імітованого дерева з золотим декором, виглядає досить стильно і навіть недешево. Але сувенір, як сувенір.

Якось я побачила, що менша донька виявляє до цього подарунку цікавість. Стоїть, дивиться. Я взяла та й дала його в руки. Не буду пояснювати чи були в мене якісь наміри, навіть не питайте.

Загалом все що лишилося від нього я не захотіла ставити на полицю назад. Склала у пакет і кинула в сміття.

Коли настав вечір я гадала, скільки ж пройде часу, коли мій милий помітить. Сподівалася хоча б до того повечеряти. Але ні.

Діма спокійно запитав де його годинник. Поки я розповідала, як все неочікувано сталося і що мала Оленка ні в чому не винна, він холодним тоном сказав, щоби я віддала йому в руки все, що лишилося.

Я пояснювала, що все вже пішло у сміття, коли побачила у очах чоловіка справжню лють. Навіть попросила дітей розійтись бігом по кімнатам.

Мені довелося витягати уламки із сміття. Ось так! Віддала йому. Говорити до нього просто боялася. Того вечора вечеряти з нами він не сів.

Вже пройшло днів 10, але чоловік не розмовляє ні з ким з нас. З дітьми не вітається навіть, на питання не відповідає. Гроші нещодавно лишив на столі, написав «комунальні+їжа».

Зараз я б певно мала ламати голову, як нам примиритися і жити далі. А я ж навпаки думаю, як потягнути дітей самій. Мені страшно жити поруч із ним.

Він перетворився на геть іншу людину, я його просто не впізнаю. Хтось з таким стикався у житті?