За день до від’їзду Варвара крутилася по квартирі, як заведена. З самого ранку не присіла ні на хвилину — все хотілося залишити в порядку. Попрала й акуратно розвісила білизну на балконі, потім усе попрасувала: сорочки Павла, його домашні футболки, улюблені шорти, в яких він зазвичай ходив на вихідних.
Потім узялася за готування. Борщ — не абиякий, а з м’ясом, на яловичині, як Павло любить. Обов’язково, щоб насичений смак, густий, аби ложка стояла.
На плиті готова вечеря, у морозильнику контейнер із голубцями, домашні вареники, зелень нарізана, все підписано, складено в пакети. Варя почувалася ніби мати родини перед тривалим відрядженням, хоча збиралася всього на кілька днів — у гості до батьків.
Батьківська дача знаходилася за пів години їзди електричкою. Будиночок був невеликий, лише дві кімнати та кухня, але доглянутий і затишний, із віконницями, пофарбованими у світло-зелений колір, палісадником перед ґанком і мальвами, що пишно квітли вздовж доріжки. В повітрі витав теплий, трохи терпкий аромат яблуневого листя, змішаний із запахом свіжоскошеної трави.
Скільки себе пам’ятала, Варя обожнювала бувати там. Ще дівчиськом тікала влітку до бабусі в село, а потім — до батьків. Усамітнення, мамині пироги, тиша, розмови з батьком на веранді. Ці дачні вечори стали для неї справжнім ковтком свіжого повітря, особливо тепер, коли в місті — шум, робота, вічна метушня.
Мама, як завжди, зустріла її з розпростертими обіймами, не забувши пощипати за щоки — звичка з дитинства, якої не позбутися, скільки б років не минуло.
— Ох, Варю, як же я за тобою скучила! — ніжно сказала вона, притискаючи доньку до себе. — Проходь, доню, я тобі пиріжків із цибулею та яйцем напекла!
— Мам, я тільки з електрички, дай хоч сумку поставити, — засміялася Варя, хоча на душі стало тепло і затишно, як у дитинстві, коли поверталася додому після канікул.
Вечір минув наче за нотами. Спершу пиріжки, потім чай із маминим варенням із вишні. Потім розмови — про все і ні про що, як це буває тільки з рідними. Сиділи на веранді до пізнього вечора, обговорювали справи, згадували кумедні випадки з дитинства, сміялися.
Здавалося, так можна було б жити цілий тиждень, а то й місяць. Варя навіть подумала, що могла б залишитися довше. Але життя, як відомо, завжди вносить свої корективи.
Наступного дня, якраз до обіду, в дачні ворота неквапливо в’їхала стара «Жигулі». Варя відразу впізнала машину — брат Стас. Приїхали, значить. І, судячи з об’єму їхнього багажу, приїхали не на годину.
З машини першою вистрибнула Таська, його дружина. Жінка з характером, голосна, пряма, завжди з претензіями. За нею — їхні двоє дітей. Вічно галасливі, крикливі, один одного перекрикують.
— Мамо! Ми тут до понеділка залишимося! — вигукнув Стас, навіть не привітавшись.
Варя перезирнулася з батьком, а той тяжко зітхнув і знизав плечима. Кімнати-то всього дві, а в Стаса родина галаслива, місця буде в обріз.
— Ладно, поїду я додому, а то ми тут як оселедці в бочці, — сказала Варя після обіду. — Все одно ненадовго збиралася залишатися.
Мама сплеснула руками, батько хотів щось заперечити, але Варя їх зупинила. Вона знала: якщо залишиться — тільки зіпсує собі настрій. А так — хоч удома в тиші посидить.
За годину Варя вже йшла до станції, притискаючи до себе сумку з пиріжками та баночкою абрикосового варення.
Дім зустрів її звичним запахом під’їзду, прохолодою сходової клітки й легким відлунням кроків. Варя дістала ключ, вставила в замкову щілину — замок не піддався. Вона завмерла. Перевірила ще раз. Не той ключ? Ні, той самий. Покрутила, знову клацнула.
І раптом двері повільно відчинилися зсередини.
На порозі стояла незнайомка. Молода, років трохи за двадцять. Не дівчинка, але й не доросла ще. У коротких шортах, босоніж, із рушником на голові. Варя машинально відзначила: рушник — її. Той самий махровий, із блакитними смужками, який вона вчора акуратно склала у ванній.
— Ви хто? — спитала Варвара, інстинктивно відступивши на крок. У горлі пересохло.
Незнайомка, не моргнувши, сперлася об одвірок, ніби стояла тут завжди.
— Вибачте, а ви?..
— Ви хто? — повторила Варя, цього разу голосніше, з натиском. — І де мій чоловік?
Незручна тиша повисла в повітрі, наче хтось натиснув на паузу і забув увімкнути звук. Варя стояла на порозі, не в змозі поворухнутися, з рукою, що все ще стискала ключ. Незнайомка дивилася на неї з подивом, що переходив у переляк.
— Чоловік? — перепитала вона, відступаючи на крок, наче удар прийшовся не по Варі, а по ній. — Я… Я не знала, чесно! Він сказав, що живе сам. Що квартира його. Жодного слова про дружину! Навіть натяку! Господи… — вона машинально підтягнула край рушника на голові й опустила очі. — Якби я знала, я б ніколи…
Але Варі було не до співчуття. Груди стиснуло. Холод під ложечкою скував її зсередини. Все, що вона відчувала, — це якесь тваринне, інстинктивне відторгнення того, що відбувається.
Вона згадала, як у дитинстві у їхній шпаківні чужий птах витурив пташенят назовні. Мама тоді сказала: «Такий закон природи.
Хто сильніший — той і головний». А Варя плакала. А тепер почувалася тим самим пташеням. Тільки дорослим уже, і плакати, начебто, не личить.
Шум води, який досі лунав із ванної, раптово стих. Обидві синхронно повернулися в бік коридору, туди, звідки за кілька секунд мало з’явитися пояснення.
І Варя раптом зрозуміла — вона не готова, ні на краплю. Хотілося втекти. Відчинити двері, вибігти в під’їзд, притиснутися до стіни, затулити вуха руками й закричати. Повернутися в минуле, туди, де вони з Павлом тільки-но одружилися. Де він приносив їй каву вранці — гірку, але смачну, бо зварену з любов’ю. Де вона бурчала: «Ти б краще капці приніс — підлога крижана», — а він сміявся, цілував її й біг за капцями.
Вона згадала, як вони їли піцу, сидячи на підлозі, бо меблів ще не купили, і обидва були щасливі. А тепер… тепер їй було страшно, до тремтіння в пальцях.
Двері ванної прочинилися з легким скрипом, і на порозі з’явився чоловік. Високий, із темним мокрим волоссям, із рушником, обгорнутим навколо стегон, і ще одним у руці, яким він витирає голову. Він був трохи засмаглий, із широкими плечима. Варя завмерла.
— Андрію?! — її голос прозвучав на межі сміху й істерики.
Чоловік завмер, ніби його самого облили холодною водою. Виглядав розгублено, майже комічно, з краплями води, що стікали по ключицях, і рушником, що теліпався на плечі.
— Е-е-е… Ти… вже повернулася? — невпевнено пробурмотів він і, ніби за звичкою, зробив крок назад — наче хотів сховатися назад у ванну, як дитина, спіймана на шкоді.
Варя закліпала, наче тільки зараз усвідомила те, що відбувається.
— Уже повернулася?! — повторила вона, і в голосі прорвався стриманий гнів, глухий і гарячий, мов розплавлене залізо. — А ти що тут взагалі робиш?
Андрій зам’явся. Його погляд метався між нею та дівчиною, як у людини, що опинилася не в тому місці та не в той час.
— Мене Паша пустив. Сказав, поки ти на дачі, можна в нього пару днів перекантуватися, він же все одно на роботі додаткові зміни взяв. А у мене ж батьки, вдома й розвернутися ніде. Ну я і… — Андрій почухав потилицю, опустив очі.
— Так, щось я зовсім заплуталася, — подала голос незнайомка. — Мені хтось пояснить, що тут відбувається? І хто такий Паша?
— Паша — мій брат. Це його квартира. А це, — він вказав на Варю, — його дружина.
— Стоп, — дівчина виставила перед собою долоню. — Ти ж… ти ж казав, що це твоя квартира!
— Ну… я, може, трохи прикрасив…
— Трохи?! — вигукнула вона, уперши руки в боки.
— Тимчасово, — пробурмотів він, переминаючись з ноги на ногу, і від цього руху рушник на його стегнах загрозливо сповз ще на пару сантиметрів. — Просто я… ну… не хотів здаватися… невлаштованим…
Повисла незручна пауза.
— Мені тридцять, — пробубнів він, — а я все ще живу з батьками. І, ну, серйозній дівчині скажеш таке — одразу відвернеться. Подумала б, що я, типу, невлаштований, безвідповідальний…
Варя, яка досі стояла з прямою спиною, раптом опустилася на пуфик, ніби з неї випустили повітря. Кілька секунд мовчала, а потім, усе ж таки, заговорила:
— Бовдур ти, Андрію, — сказала тихо, без злоби, навіть із якимось сестринським відчаєм. — Через тебе я ледь не зомліла біля дверей. Ти хоч уявляєш, що я собі напридумувала за ці кілька хвилин? Я думала, все — кінець, Паша з коханкою розважається за моєю спиною…
Вона видихнула і потерла скроні. Хотілося то плакати, то сміятися. А, може, просто лягти й не вставати до понеділка.
Андрій, видно, не знав, куди себе подіти. Його дівчина стояла, склавши руки на грудях, ніби готувалася дати йому таку прочуханку, після якої він ще тиждень нормально не спатиме.
Але сталося несподіване. Вона зробила крок уперед, обійшла його дугою і встала просто навпроти. Він відсахнувся, чекаючи на ляпаса — але вона не підняла руки.
— Андрію, — промовила дівчина несподівано м’яко, — ну і дурний же ти. Я ж не за квартиру тебе полюбила…
Він завмер. Навіть дихати перестав.
— Мені не потрібна квартира. Не потрібен «успішний чоловік» із реклами. Мені потрібен ти, справжній. Навіть якщо ти живеш із мамою, дивишся мультики щонеділі й боїшся павуків. Розумієш?
Андрій дивився на дівчину таким поглядом, що здавалося — ще трохи, і він стане на одне коліно просто тут, на килимку біля ванної.
Хвилин через десять вони вже сиділи на кухні. Варя дістала банку з абрикосовим варенням, розклала пиріжки — з яйцем і цибулею, з яблуками. Дівчина — Варя дізналася, що її звуть Ліза — допомагала, розливаючи чай по кухлях.
— Тільки надалі, Андрюшо, — сказала Варя, розмішуючи цукор, — попереджай, якщо у мою відсутність тут плануються мелодрами. А то раптом я наступного разу з батьком приїду — він у мене сердечник, не дай Боже таке побачити.
Ліза захихотіла, закашлялася, а Андрій почервонів.
— І запам’ятай, — додала Ліза, обернувшись до нього, — якщо ще хоч раз збрешеш, я тобі особисто нагадаю: жити з батьками — не соромно. А от брехати — ще і як.
Варя поглянула на них, підняла кухоль й майже по-материнськи додала:
— Ну що, за чесність?
Вони дзенькнули кухлями, а всередині у Варвари нарешті запанував спокій.
