Катя точно пам’ятала, як це все починалося.
Тихого жовтневого вечора, коли ми вечеряли, Сергій серйозним голосом заявив:
– Треба забрати бабусю на зиму. Там і сусідів майже не лишилося, одна вона, – так кажуть, коли рішення вже ухвалено й обговорюється лише форма.
Катя кивнула. Звісно, треба. Ніні Федорівні вісімдесят чотири роки, будинок старий, пічне опалення, село за триста кілометрів від них. Не залишати ж стареньку одну.
– На скільки? – Запитала Катя.
– До березня. Потеплішає – відвеземо назад.
До березня. Катя подумки порахувала: чотири місяці. Можна.
Вона не спитала головного – а хто буде з нею вдень? Вона працює з дому, так, але це робота – дзвінки, дедлайни, клієнти. Не спитала – бо відповідь була очевидна, і говорити її вголос не хотілося.
Сергій був єдиним, хто взагалі думав про Ніну Федорівну. Його мати, Галина, єдина донька бабусі – поїхала в Німеччину ще в дев’яносто восьмому, вийшла заміж, й залишилася там.
Дзвонила на свята, іноді переказувала трохи грошей. Приїхати за двадцять сім років — жодного разу.
Сергій розумів, що раз мати самоусунулася – значить, він останній, хто є у літньої жінки. Тепер це його обов’язок – допомагати бабусі.
Катя це теж розуміла. Саме тому й мовчала.
Ніна Федорівна приїхала на початку листопада – з двома картатими сумками з виразом обличчя людини, яка приготувалася терпіти.
Перші дні вона ходила по квартирі обережно, питала дозволу взяти склянку води, перепрошувала, що довго у ванній. Катя казала – не переймайтеся, розташовуйтеся, як удома – і сама відчувала, як це поблажливо звучить.
Але вже до кінця другого тижня щось змінилося.
Ніна Федорівна виявила теплу підлогу у ванній кімнаті. Потім, що гаряча вода йде відразу, не треба чекати, коли нагріється.
Потім – телевізор із п’ятдесятьма каналами, де завжди йде щось цікаве. Потім, що їжа з’являється сама, без розпалювання печі, без походу в льох, без усього того, до чого вона звикла за вісім десятиліть.
Одного вечора, коли Сергій повернувся з роботи, вона сиділа в кріслі біля телевізора з пледом на ногах і говорила:
– Сергійко, як у вас добре!
Сергій усміхався. Катя, яка мила посуд на кухні, чула це і теж усміхалася – але вже інакше.
Проблема була не в тому, що Ніна Федорівна робила щось погане.
Вона не грубила, не втручалася у виховання дітей, не переставляла речі й не давала порад, яких не просили. Вона була тихою, ввічливою, вдячною старенькою. Просто вона була самотня.
У селі у неї було господарство – кури, город, сусідка Клава через паркан, з якою можна поговорити. Тут нічого не було. І єдиною живою людиною поряд, з дев’ятої ранку до сьомої вечора, була Катя.
Ніна Федорівна не розуміла, що зачинені двері в кімнату – це межа. У селі зачинених дверей не було – зайшов, поговорив, вийшов.
Вона заходила до Каті в кабінет кілька разів на день – завжди з приводом: принести чай, спитати, де лежать ножиці, розповісти, що показували по телевізору.
Катя працювала віддалено. Клієнти дзвонили за розкладом, без попередження – перенести дзвінок було неможливо.
Кілька разів за перший місяць вона змушена була жестом показувати Ніні Федорівні – зачекайте, я розмовляю.
Вона бачила, як тихо бабуся прикривала двері зі скривдженим виглядом. Не навмисне скривдженим. Просто розгубленим.
Увечері Сергій приходив з роботи, вечеряв, розмовляв із бабусею та питав Катю:
– Ну, як ви тут?
– Нормально, – казала Катя.
Що ще сказати? Що вона за день не встигла попрацювати нормально? Що до вечора в неї боліла голова від постійної присутності чужої людини у квартирі? Все це звучало дрібно та соромно.
Старенькій вісімдесят чотири роки. Звісно, їй самотньо. Тому Катя мовчала.
У грудні пішла із життя сусідка Клава.
Ніна Федорівна дізналася про це з телефонного дзвінка – хтось із сільських повідомив. Прийшла до Каті на кухню, сіла, помовчала.
– Клаву поховали, – сказала вона.
– Я чула, – обережно відповіла Катя. – Ви давно були знайомі?
– Із сорок дев’ятого року. Сімдесят років поряд жили.
Вони посиділи разом, попили чаю. Катя слухала про Клаву, про село, про те, як раніше було. Того дня вона не сіла за комп’ютер до вечора.
Але саме після цієї розмови Ніна Федорівна змінилася – поменшало розмов про село, як про дім. Почала говорити: «там».
– Там тепер і поговорити нема з ким.
– Там взимку страшно одній.
Катя це чула і розуміла, що вона не хоче повертатися. Але не говорила вголос, бо ще не було приводу. Ще був лютий попереду, ще був березень.
Лютий приніс розв’язку раніше, ніж Катя чекала.
Вночі, коли бабуся спала, Катя зачинила двері спальні й запитала прямо:
– Сергію, ми домовлялися до березня. Я хочу зрозуміти – це все ще так?
Сергій помовчав.
– Ну, ти ж бачиш, як там стало. Клави тепер немає, будинок розсипається.
– Сергію, я тебе не про будинок питаю. Я питаю про нас.
– А що про нас? Тобі важко з бабусею?
– Так. Важко. Я працюю з дому, я весь день одна з нею, не можу нормально працювати, я втомилася.
Сергій подивився на неї – не злісно, але з тим виразом, який вона вже знала: зараз скаже щось про совість.
– Катю, їй вісімдесят чотири роки. Вона нікому не потрібна – моя мама там у своїй Німеччині, їй взагалі все одно. Я тут один. Невже важко потерпіти?
– Потерпіти скільки?
Сергій не відповів.
– До березня – це було три місяці, – сказала тихіше. – Зараз ти кажеш «потерпіти». Це вже інша розмова.
– Ти пропонуєш відвезти її в порожній холодний будинок?
– Я пропоную все вирішити разом. Може, найняти когось в селі, щоб приходив, допомагав. Можливо, є інші варіанти.
– Це ж гроші!
– Сергію, а це наше життя! Я не говорю вигнати її – я кажу, що нам треба розмовляти, а не мовчати.
Сергій ліг спати, нічого не сказавши.
Катя дивилася в стелю та слухала, як за стінкою тихо працює телевізор у кімнаті Ніни Федорівни. Бабуся не спала. Може, чула все.
Березень настав непомітно.
Ніхто не порушував цю тему. Сергій не заговорював – може, чекав, що саме розсмокчеться. Катя чекала, що заговорить він. Ніна Федорівна жила своїм ритмом: сніданок, телевізор, обід, тиха година, знову телевізор, вечеря із сім’єю.
Якось вона попросила Сергія показати їй, як користуватися планшетом – хотіла дивитися серіали. Сергій пів години вчив її, вона сміялася з себе, що не розуміє. Катя спостерігала з дверей і думала, – вона вже вдома. У її голові – вона вже тут мешкає.
А потім за вечерею в середині березня Ніна Федорівна сказала – спокійно, буденно, як кажуть про щось вирішене:
– Сергію, а той будинок все одно розсипається. Може, продати його? Все одно повертатися нікуди, та й нема чого.
Сергій підвів очі – на бабусю, потім на Катю. Катя дивилася у тарілку.
Вона нічого не сказала. Не тому, що не знала, що сказати, – знала. Тому що сказати це вголос при Ніні Федорівні, означало стати тією невісткою, яка виганяє стару. А промовчати – означало погодитись.
– Ну, це велике питання, – сказав Сергій обережно. – Треба подумати.
– Ну, думайте, – згодилась Ніна Федорівна і потяглася за хлібом.
Катя дивилася у вікно і думала, що березень настав, але нічого не змінилося – тільки тепер вона знала точно, що й не зміниться.
Ніхто не ухвалить рішення. Ніхто не скаже вголос. Все так і висітиме у повітрі – поки не стане фактом, з яким уже не сперечаються.
Трохи пізніше Ніна Федорівна покликала з кімнати:
– Катюш, там чайник закипів, не наллєш мені чайку?
– Зараз наллю, – відповіла вона.
І стала заварювати чай – як учора, як позавчора, як, зважаючи на все, і завтра теж. І нічого ж не вдієш! Доведеться терпіти, – Бог терпів і нам велів…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
