Одружена 10 років, люблю чоловіка, і донедавна думала, що це кохання взаємне. На початку спільного життя ми обидва мріяли про дитину, чоловік хотів сина, навіть більше, ніж я. Але народилася дочка Леся, їй зараз вісім років.
Боялася, що чоловік буде засмучений, адже він так хотів хлопчика, але сказав, що буде в нас ще й син. Доньку дуже любить, балує її, все купує, що вона скаже. Так вийшло, що ми тільки зараз вирішили, що нам потрібна друга дитина, раніше не було своєї оселі, жили з моїми батьками.
Коли я сказала, що вагітна, чоловік, як мені тоді здалося, зрадів, а нещодавно дізналися, що ми матимемо хлопчика. Я була щаслива, що чоловік отримає такого довгоочікуваного сина, але була здивована його реакцією. Він сказав, що вже звик, що у нас одна дитина, та ще не хочеться знову займатися маленькою дитиною.
Моя мама каже, що треба було народжувати одразу, коли чоловік хотів цю дитину, але я не зрозумію, що трапилося, чому він так змінився. Мені в моєму стані потрібна підтримка, а він постійно ходить всім незадоволений.
А ось нещодавно, коли я не стрималася і все йому сказала, то його відповідь на мої звинувачення просто вразила. Чоловік сказав, що після народження дитини хоче зробити тест ДНК, що він мене не підозрює ні в чому, а так, про всяк випадок.
Такого удару я не очікувала, приводу підозрювати себе ніколи не давала, та й дочка — точна копія. Тоді в чому тут річ?
Виявилося, що його співробітник дізнався, що дружина йому зраджує, і вирішив перевірити, чи його діти чи ні. Тест показав, що молодша дитина не його, і тепер всі у них на роботі, ніби збожеволіли, стали підозрювати своїх дружин. Боятися бути обдуреними та ростити чужих дітей.
Я вже для себе вирішила, що погоджуся на цю процедуру. Хочу довести чоловікові, що діти його, і потім подам на розлучення. Я не зможу пробачити йому цю підозру та приниження, не хочу постійно доводити, що я ні в чому не винна.
Стосунків таких, як раніше, вже бути не може, я зрозуміла, що людини, яку я так любила, вже не існує, що поряд зовсім чужа, з якою я не хочу бути разом.
Мама каже, що це у мене сильна образа, і що не можна через це залишати дітей без батька, мовляв, я просто не маю права так чинити. А чоловік має право так ставитися до мене?
