Добрий день. Ця історія з мого життя, така як є. Хочу перейти у 2004 рік. Я 22 роки і я дівчисько знайомлюся з майбутнім чоловіком. Знайомство, спільне проживання, весілля, вагітність – все як у всіх.
Чоловік – душа компанії, такі завжди подобаються дівчатам. Народження першої доньки, втрата роботи чоловіка і понеслося, відрядження нашої сім’ї до багатьох міст України, по пів року, по року.
Так і жили 4 роки. У 2008 приїхали додому, у квартирі почали робити ремонт, народилася друга донечка. І вже тут “понеслася душа в рай”, чоловік почав приходити під ранок, грубіянив, поводився дуже вільно.
Я сиділа з маленькою дитиною. При сварках говорив: “Куди я від тебе піду, з двома дітьми”, і я вірила.
І ось 2012 рік ситуація в родині така ж ситуація, але я працюю, почала отримувати гроші, більше стежити за собою. Він почав гуляти, спільні знайомі розповідали, що бачили їх (його і дівчину) в кафе, питала, говорив брешуть.
І ось в один із днів він прийшов не тверезий, вночі й при дітях нагримав на мене. Я опинилася в лікарні. Знала тоді, що нема за що на світі не буду з ним жити. Він кричав: “Кому ти потрібна з двома дітьми?”.
Після було складно. Стояло питання – “що тепер?” Рік жила одна, було дуже важко, депресія, невідомість. Пізніше один випадок звів мене з моїм теперішнім чоловіком. Зараз 2021 я заміжня, у нас народився хлопчик, ми сім’я. Нікому не вірте – все буде ДОБРЕ!
