– Яна сьогодні казала, що мені можна тридцять п’ять років дати, – похвалився Денис.
Він поставив тарілку в раковину і скоса глянув на дружину – як, мовляв, тобі таке?
– Дитячий садок, ясельна група, – посміхнулася сама до себе Мілана. Але вголос, зрозуміло, сказала інше:
– Яна дуже спостережлива.
Денис здивовано зиркнув на неї, але продовжувати тему не став і пішов до телевізора.
…Прожили вони разом довго. Діти давно виросли і роз’їхалися хто куди: син осів у Сумах, дочка жила під Києвом. Обидва сімейні, у обох свої життя.
Мілана спочатку сумувала, а потім звикла і навіть полюбила це життя удвох із чоловіком. Жили вони мирно, сварилися нечасто. Їй думалося, що вони так тихо-мирно і доживуть аж до старості.
Однак нещодавно на роботі у чоловіка з’явилася новенька – молода жінка на ім’я Яна. І ось тут все і почалося …
Про Яну Мілана вперше почула за вечерею.
Денис з апетитом уплітав пасту і розповідав, як новенька переплутала заявки і відправила бригаду не на ту адресу. Потім вона, щоправда, «проставилася», і вся зміна пробачила їй цей казус.
Мілана слухала навпіл.
– Угу… Ну так… Ой, буває ж… – раз у раз вставляла вона. – Ну нічого, навчиться.
– Звичайно навчиться, – впевнено промовив Денис. – Дівчина тямуща, на льоту все схоплює.
– Це добре, що схоплює, – посміхнулася Мілана. – Я ось своїх учу-учу, а сенсу. Так косячать, що дивуєшся.
З тієї вечері чоловік часто говорив про Яну. Та що там! Через кожне слово він вставляв «Яну». То Яна смішно пожартувала, то вона принесла всім домашнє печиво, то сказала, що у Дениса Миколайовича золоті руки і взагалі, їй пощастило з наставником.
– Молодь нині наставників не шанує, – зауважила якось Мілана. – А ця, значить, цінує. Молодець.
Денис глянув на неї поверх окулярів. І в цьому погляді майнуло щось дивне, – чи то прикрість, чи то образа. Наче він чекав зовсім іншої реакції і не отримав її.
– Вона, між іншим, гарна, – зауважив він після тривалої паузи. – Соковита така, як ягідка. Чоловіки в бригаді навколо неї так і кружляють.
– Ну, це зрозуміло, – відмахнулася Мілана. – Років до п’ятдесяти кружлятимуть, а то й більше.
Денис підібгав губи.
– А вона взагалі одружена? – як би між іншим поцікавилася Мілана.
– Ні! – відрізав Денис.
І пішов на балкон. Там у нього стояли гантелі, які він кілька разів на тиждень тягав, щоб бути у формі. До речі, він і справді був у гарній формі для свого віку.
У суботу на вогник до них завітала Валентина – сусідка. Сіли чай пити. Поговорили, і раптом Денис подався вперед і почав:
– Ось Валю, ти жінка розумна, – промовив він.
– Угу. Як качка. Тільки висівки не їм, – бовкнула сусідка.
– От скажи мені, розумна жінко, – задумливо продовжив Денис. – Як вважаєш, це взагалі нормально, коли молода дівчина мужику, на кшталт мене, який їй в батьки годиться, очі будує?
– А хто це на тебе позарився? – щиро здивувалася Валентина.
– А я хіба сказав, що на мене? – У тон їй відгукнувся Денис, але відразу здався. – Ай, гаразд. Є там на роботі у нас одна. Яна…
Він глянув на Мілану. Валентина теж глянула на неї. Мілана незворушно пила чай і тільки плечима знизала: ну, Яна і Яна, і що далі?
– Так ось, вона мені навіщось свою фотку скинула з відпочинку. Вони там із подругою на морі. Ну, в купальниках, ясна річ.
Він дістав телефон, але відкривати фото і показувати його не став, просто почав крутити його в пальцях.
– І ось скажи, навіщо? – продовжив він.
Мілана ледве стрималася, щоб не закотити очі.
– Була колись у мене однокласниця, – сказала вона. – Її теж звали Яна. Красива дівчина. Але в класі її чомусь звали Яна-мавпа.
Вона пильно подивилася на чоловіка.
– А що до твоєї Яни, Денисе, то… ти впевнений, що Валі цікаві твої робочі справи?
В очах Дениса з’явилося роздратування.
– Та я так просто, – він знизав плечима і сховав телефон.
Посидів трохи за столом і пішов до телевізора.
Трохи згодом Мілана пішла проводжати сусідку. У дверях та зробила їй знак, мовляв, ходімо вийдемо.
– Слухай, друже сердечний, – тихо промовила Валентина, коли вони вийшли на майданчик, – у вас там, я дивлюся, справи творяться…
– Він мені всі вуха продзижчав цією Яною, – посміхнулася Мілана.
– Вік, – знизала плечима Валентина.
– У сенсі? Біс у ребро, чи що?
– Та ні. Швидше за все просто намагається на емоції розвести. Набридли йому трохи ваші стосунки. Перчинки захотілося.
Сусідка зітхнула, трохи помовчала і додала:
– Мій так само робив, на ревнощі мене все спровокувати намагався. Ну я йому такі африканські пристрасті влаштувала, що рік потім вибачався.
Мілана мимоволі посміхнулася. Чоловік Валентини, Степан, кілька років тому і справді збирався йти до молодої коханки. Що в них згодом було! Весь під’їзд на вухах стояв.
– Але ти дивися, – попередила Валентина. – У мого і справді була дама серця. Тож… Мені здається, подруго, краще перебдіти.
Через кілька днів Денис викликав Мілану на серйозну розмову.
– Яна сьогодні… – він дивився не на Мілану, а на підлогу. – Коротше кажучи, вона мені зізналася.
– У чому?
Денис закотив очі:
– У пограбуванні банку! Мілан, ну ти чого? У чому ще може зізнатися жінка чоловікові?
Мілана розуміла, до чого він веде, але підігравати йому їй зовсім не хотілося.
– У почуттях! – випалив Денис. – Подобаюся я їй! Зрозуміла тепер?
– Зрозуміла, – зітхнула Мілана. – Ну, а ти що?
Чоловік похмуро глянув на неї, потім підвівся і відійшов до вікна.
– Не знаю… – тихо промовив він.
– Що не знаєш? Любиш ти її, чи ні? Чи не знаєш, що робити: йти до неї і спалювати всі мости, чи спробувати поєднати приємне з корисним?
Мабуть, Денис чекав чого завгодно, але тільки не того, що Мілана говоритиме з ним так спокійно і холодно.
– А тобі, я дивлюся, однаково, – буркнув він. – Інша б очі мені подряпала, а ти сидиш, як гарбуз!
– Денисе…
– Та ну тебе!
Він пішов у ванну кімнату. Телефон залишився лежати на столі екраном вгору. І вона зазирнула у його листування. Що ж, ця сама Яна справді існувала.
А листування у них було таке:
– Денісе Миколайовичу, вашу зміну перенесли на п’ятницю, диспетчерська, – писала Яна.
Далі слідувала суха відповідь чоловіка: «Прийняв».
Ні фотографії з моря, ні жарких зізнань – зовсім нічого крамольного …
Мілана видихнула. Жодної суперниці не було. Був тільки чоловік, який все вигадав. Який створив фантом лише для того, щоб налякати дружину.
І Мілана раптом наважилася…
З ванної кімнати вийшов Денис та побачив дружину зі своїм телефоном у руках.
– Агов… – почав він.
– “Яна диспетчер” же, так? – Усміхнулася Мілана.
– Ти… чого?
– Зараз я їй подзвоню.
– Навіщо? – злякався Денис. – Мілано, ти що? Не треба!
– Треба, Денисе, треба, – посміхнулася жінка.
Денис спробував вихопити у неї свій телефон, але Мілана вивернулася і натиснула кнопку виклику.
Слухавку зняли швидко.
– Яночко, здравствуйте, – почала вона. – Це дружина Дениса Миколайовича вас непокоїть.
– Так… слухаю… – спантеличено озвалася слухавка.
– Чи бачите, мій чоловік убив собі в голову, ніби ви в нього закохані.
– Ой… – сказала слухавка.
Мілана була готова почути, що все не так, що це він проходу їй не дає, але вийшло інакше.
– Я не знаю, повірите ви чи ні, – спокійно заговорила Яна, – але у нас із Денисом Миколайовичем виключно робочі стосунки.
– Він ніколи не виявляв до мене інтересу… Як і я до нього. І, якщо вас це заспокоїть, він взагалі не на мій смак. До того ж у мене є хлопець.
– Так я й думала, – подумала Мілана.
– Все гаразд, Яно, – м’яко промовила вона, – вибачте за цей дзвінок.
– Нічого страшного, – пробурмотіла слухавка.
Мілана попрощалася з Яною та віддала чоловікові телефон.
– Я… – збентежено почав він після паузи. – Я… хотів… Ну, якось оновити… ну, наші стосунки…
– І для цього ти вибрав саме такий спосіб, – посміхнулася Мілана.
Потім вона додала:
– Кажуть, ламати не будувати. Я рада, звичайно, що зради не було, але… Після такої брехні я навіть не знаю, чи я зможу довіряти тобі, як раніше.
– Мілано… – Денис слізно дивився на неї.
– Ти хотів оновити стосунки? Ну що ж, вітаю, ти їх оновив, – сухо промовила Мілана.
На цьому інцидент було вичерпано.
Подружжя не розлучилося. Більше того, Денис зараз зі шкіри пнеться, щоб загладити свою провину перед Міланою. А вона поки не знає, чи зможе колись пробачити його, – як карта ляже…
Що ви скажете про витівку чоловіка? Висловлюйте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
