Світлана вийшла за Андрія, коли їй було тридцять п’ять, а йому тридцять вісім. Обидва вже мали досвід сімейного життя, обидва знали ціну побутового комфорту та людських стосунків.
Або думали, що знають. Андрій прийшов із багажем – колишня дружина Альбіна та спільний син, який жив з матір’ю, але регулярно приїжджав до батька.
Світлана поставилася до цього спокійно. Вона взагалі була спокійною людиною – працювала бухгалтером у будівельній компанії, вміла рахувати гроші та не створювати зайвого шуму. Їй здавалося, що у її віці головне – надійність, передбачуваність, взаємна повага.
Про повагу вийшло складніше.
Спочатку Андрій був уважний. Квіти, допомога по дому, розмови за вечерею. Потім поступово, ніби вода крізь пальці, з цих розмов почало просочуватися ім’я Альбіна. Як мірило всього правильного.
– Альбіна ніколи не купувала такі рушники. Вона казала, що махра має бути біла, бо кольорові линяють.
Світлана забрала рушники у шафу і більше їх не діставала.
– Ось Альбіна сина до порядку привчила, він у неї завжди уроки вчасно робить, – зауважував він, коли син Льошка, приїхавши на вихідні, лінувався і відкладав домашнє завдання на недільний вечір.
Світлана з хлопчиком ладнала, не лізла з вихованням, годувала, купувала солодощі. Але їй було прикро. Вона намагалася, а її міряли чужою лінійкою.
Якось у гості прийшли його друзі з дружинами. За столом, коли Світлана подавала гаряче, Андрій засміявся, звертаючись до гостей:
– А пам’ятаєте, як Альбіна нас здивувала, коли смажила м’ясо у поході на багатті? У неї завжди виходило з димком. А Світлана ось побоюється відкритого вогню.
Гості ніяково замовкли. Хтось кашлянув. Світлана посміхнулася, вийшла на кухню і постояла там хвилин зо п’ять, дивлячись у вікно. Повернулася вже спокійна.
Вона пробувала говорити. Якось увечері, коли Андрій знову згадав про здатність Альбіни до економії, вона запитала:
– Андрію, навіщо ти мені це кажеш? Я розумію, у вас було життя. Але я не Альбіна! Я не готуватиму, як вона, і не думатиму, як вона. Ти ж знав це, коли одружився.
Андрій щиро здивувався.
-Та я ж просто так. Не парся. Це нічого не означає.
Вона повірила. Або вдала, що повірила. Він просто не розуміє, наскільки це неприємно. Потрібно почекати, звикне.
Минуло ще пів року. Альбіна не зникла з їхнього життя. Вона дзвонила з приводу сина, щодо аліментів, щодо старих речей, які раптом знадобилися.
Андрій їздив до неї, відвозив речі, повертався і розповідав, що в неї все гаразд, вона молодець, тримається.
Світлана слухала та кивала. Усередині її росло щось похмуре, холодне, але вона не давала цьому вийти назовні. Жінки звикли терпіти. Це їхня головна сила і головна біда.
Про плани на жіноче свято Андрій оголосив завчасно.
– Слухай, я хочу покликати хлопців із дружинами. Посидимо, відзначимо. Ти ж не проти? Ти так смачно готуєш, усі будуть задоволені.
Вона зраділа. Нарешті він оцінив. Нарешті він хоче показати її своїм друзям, як господиню.
– Альбіну теж треба покликати, – додав він буденно. – Вона ж мати моєї дитини. Не можна її одну залишати на свято. Вона з Льошкою приїде, йому буде добре, коли й мама, і тато поряд.
Світлана завмерла. Подивилася на нього довгим поглядом. Він не зрозумів. Щиро не зрозумів, що це може бути проблема.
– Андрію, це наш будинок. Це моє свято. Навіщо тут твоя колишня дружина?
– Та годі тобі, вона своя в дошку. Ми ж всі нормально ладнаємо. Жодних образ. Друзі ж. І синові добре. Ти ж розумна, думав, що одразу зрозумієш.
Вона нічого не відповіла. Кивнула. Вийшла на кухню та зачинила двері.
Три дні вона готувала. Пекла, смажила, парила, різала салати, продумувала подачу. Андрій заходив на кухню, нюхав, куштував і задоволено хмикав.
– Молодець, стараєшся. Альбіна також завжди вміла зустріти гостей.
Вона не відповіла. Перевернула лопаткою шматок м’яса. А потім сказала, що сходить в найближчу аптеку «купити пігулки від голови».
– Я впевнена, що ти згадаєш про них після свята.
Гості прийшли рівно о п’ятій. Світлана зустріла їх у новій сукні, посміхнулася кожному, прийняла квіти, провела до столу. Останньою увійшла Альбіна.
Висока, доглянута, з ідеальним макіяжем, у дорогій сукні. Вона трималася так, наче це її будинок, її свято, її чоловік. Сіла ближче до Андрія, відкинулася на спинку стільця, взяла келих.
– Ну, дівчата, зі святом нас! Чоловіки, наливайте!
Андрій заметушився навколо неї. Підсунув рибну нарізку, налив ігристого, спитав про сина. Гості переглядалися. Світлана сиділа навпроти, показово посміхалася і мовчала. Під столом вона нервово сіпала серветку.
Альбіна говорила безперервно. Про свою роботу, про те, як вона їздила до Туреччини. Про приготування.
– Я, дівчатка, без хибної скромності скажу: у мене м’ясо виходить – пальчики оближеш. Я його у фользі запікаю з особливим маринадом, воно таке ніжне, таке соковите. А ось деякі, – вона повела очима у бік кухні, – печуть абияк, а гості жують і мовчать.
Гості мовчали. Хтось кашлянув. Андрій засміявся, але сміх вийшов нервовим.
– Альбіно, ну ти даєш. Навчи Світлану, а то завжди в неї то підгорить, то не досмажиться.
Світлана схопилася зі стільця, але різко взяла себе в руки.
– Я зараз качку принесу. Вона запікалася цілий день. Думаю, вам сподобається.
Вона вийшла. Постояла біля плити, дивлячись на рум’яну качку, що лежала на деко, гарна, як із картини. Все вийшло.
Золота скоринка, яблука всередині, вишуканий аромат з нотками кориці та меду. Вона взяла соусник, в який налила заздалегідь підливку для страви.
Дістала з кишені фартуха маленьку ампулу, яку купила в аптеці. Вилила весь вміст у соусник і добре перемішала. Спробувала язиком. Нічого не відчувається, тільки смак журавлини та меду.
Вона занесла качку. Поставила до центру столу. Гості ахнули. Хтось заплескав. Альбіна скривилася.
– Ой, а чому вона темна? Я роблю світлішу. Пересмажила ти її. М’ясо сухе буде.
Світлана посміхнулася.
– Спробуйте. Може, й не сухе.
Вона взяла соусник, який принесла із собою, і поставила поряд із тарілкою чоловіка.
– А ось соус. Поливайте, кому подобається.
Андрій простяг руку.
-Давай свою підливу. Подивимося, що це за секретний рецепт.
Він полив качку у своїй тарілці. Щедро, з усіх боків. Альбіна простягла руку, взяла соусник.
– Дай-но я теж спробую. Що там за кулінарні новинки.
Вона вилила залишки собі в тарілку, прямо поверх качки, і відправила до рота великий шматок.
– А нічого так, – сказала вона з набитим ротом. – Смачно. Але трохи сухувато, як я й казала.
Зараз я принесу ще соус, – ласкаво сказала Світла іншим гостям.
Гості почали їсти. Андрій жував із задоволеним обличчям. Світлана сиділа, відрізала по маленькому шматочку. Чекала.
Минуло пів години. Альбіна завмерла. Поправила сукню. Відсунула тарілку.
– Щось мені душно. Можна вікно відчинити?
Їй відчинили вікно. Через п’ять хвилин вона встала, перепросила і пішла у вбиральню. Минуло десять хвилин, п’ятнадцять, двадцять. Андрій насупився.
– Щось вона довго. Може, їй зле?
Він підвівся, щоб піти перевірити, але раптом зблід, схопився за живіт і сів назад. Через хвилину він теж вибачився і миттю побіг у ванну.
За столом запанувала тиша. Дружини переглядалися із чоловіками. Світлана спокійно підливала собі чай.
– Ви їжте, – сказала вона. – Качка справді вдалася.
Альбіна вийшла за сорок хвилин. Обличчя її набуло зеленого відтінку, очі почервоніли від напруження.
Вона мовчки взяла сумочку, кивнула на прощання і пішла, не сказавши жодного слова, залишивши Альошу ночувати у батька. Андрій з’явився ще за годину, блідий, з набряками на обличчі. Гості потихеньку зазбиралися.
Цілу ніч Андрій не спав. Метався між ліжком та туалетом. Світлана спала спокійно, як янгол. Вранці вона підвелася, зварила каву, зробила бутерброди. Андрій сидів на кухні, обхопивши голову руками.
– Що це було? – спитав він хрипко. – Ми що отруїлися? Може, качка зіпсована?
Світлана поставила перед ним філіжанку. Сіла навпроти. Подивилася йому у вічі.
– Качка хороша. Я її сама вибирала. І готувала за всіма правилами. Просто в соус я додала проносне. Багато! Подвійну порцію.
Андрій дивився на неї з відкритим ротом.
– Ти … Ти що хвора? Навіщо?
– Знаєш, Андрію, – сказала вона спокійно, – я подумала: а Альбіна вчора все робила краще за мене, і навіть в туалет бігала красивіше.
Андрій мовчав. Тільки дивився на неї круглими очима. Світлана продовжила.
– Я готую так, як вмію. Я живу так, як можу. Я не Альбіна! І ніколи нею не буду. Ти це зрозумів тепер?
Він кивнув головою.
– Добре. А якщо не зрозумів, то запам’ятай: ще раз порівняєш мене з нею – із туалету більше не вийдеш. Ти точно все зрозумів?
Він знову кивнув головою. Потім схопився за живіт і побіг до вбиральні.
Більше він ніколи не згадував про Альбіну. Ні за столом, ні в розмовах, ні у сварках. Вона зникла з його лексикону, ніби її ніколи й не існувало.
А якщо хтось із друзів починав: «А пам’ятаєш, як Альбіна…», Андрій різко обривав і переводив розмову.
І дивився на Світлану довгим уважним поглядом. А вона посміхалася й ніжно зводила йому очі, як у перший день знайомства. Виходить, помоглося…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
