Мене звати Іра, я в шлюбі і маю сина школяра. За час материнства так склалося, що я не працювала. Хоч у мене є дві вищі освіти, серйозний досвід і навіть зв’язки. Ми звикли жити так, щоб чоловік усіх забезпечував, а я підтримувала затишок вдома. І все всіх влаштовувало, але нещодавно це змінилося.
Я не створена для хатньої роботи, якщо чесно. Але звичайно хотілося бути перед чоловіком хорошою дружиною, тож навчилася.
З покращенням доходів сім’ї ми потроху обзавилися усією новітньою технікою, тож з часом стало полегше. Посуд миє посудомийка, підлогу в чистоті тримає робот-пилосос. Окрім пральної машинки є ще й сушарка для білизни. Тож випрані речі можна одразу повісти до шафи.
Нещодавно чоловік вдень застав мене за зніманням штор та тюлю, а ввечері придивився і побачив наскільки приємніше стало в кімнатах. Тоді він раптом висловив прохання:
“Іринко, а чи не могла б ти допомогти попрати штори моїй матері. Вона молода дуже чистоту любила, а зараз сама не зможе познімати штори. Там певно пилюки років за 10. От їй би приємно було,” – попросив Ігор.
Так ми домовились з Ніною Володимирівною, що я в суботу зайду, все це зроблю. Я прийшла о 11 ранку і вийшла вже після 10 вечора. Прибирати не у себе – це повний жах.
Кріплення на шторах та тюлі старезні і незручні, пралка довго пере і ледь віджимає. Багато за раз не відпереш, бо машинка теж старенька, доводилось прати штори по одній. У неділю зранку я прийшла ще допирати і дорозвішувати. Це був виклик для мене, я була рада, коли він скінчився.
За деякий час сталася нова історія. Чоловік розглядав склянки вдома і раптово видав нову ідею:
“Ти така господиня гарна, весь посуд сяє, в ресторанах і то не так гарно! Чого не скажеш про кухню матері. Вона ж напевне вже і не дуже бачить з якого брудного посуду їсть. Старенька, що зробиш. Гарно було б, якби ти їй гарненько посуд повідчищала, як у нас вдома. Можу я тебе про це попросити?” – спитав чоловік і заглянув мені в очі.
Я б хотіла відмовити, але слів не знайшла. Знов пішла в суботу до свекрухи. Вона весь посуд з шаф повитягала, навіть сервізи. Деяки пательні були брудні, аж липкі. Відтирати то всьо довелось декілька годин. Вже, раз руки мокрі, то відмила ще й всі поверхні по кухні, повитирала шафи, перш ніж прибрати посуд. Додому прийшла ніяка.
Пройшов ще якийсь час і чоловік поставив мені наступне питання:
“А чого ти сама ніколи не запропонуєш сходити поприбирати до мами? Чому чекаєш, щоб я попросив?”.
Я очманіла від нахабства. Раптом я зрозуміла, що у його очах, це тепер певно мій обов’язок, хоча я не розумію з якого дива? Тому відповіла:
“Ігоре, це взагалі-то твоя матір, ти як хочеш їй допомогти поприбирати, то піди поприбирай. Не шукай для цього інших рук”.
Ігор звичайно обурився. Заговорив, що він родину забезпечує, а я відповідаю за побутові справи. Тому турбота про свекруху, це теж мій обов’язок. На що я спокійно сказала:
“Любий, я за роботою сумую дуже. Якщо вже питання постає так, то я краще теж піду працювати, а побут поділимо навпіл. Знаєш, що я хочу робити у суботу? Провести час із тобою і сином, а не натирати тарілки, поки ви удвох в кіно. Подумай про це”.
Чоловік образився, а ідею із роботою магається всіляко відкласти. Налякало його певно оце “побут навпіл”. Я у чомусь неправа?
