– Це ж мій брат, йому нема куди йти, – суворо сказав чоловік. – І … подобається тобі чи не подобається… А виганяти я його не буду. Тож терпи!
– Я потерплю, – сказала я, – просто хочу сказати тобі, Льоша, що терпіння моє не безмежне.
– Ой … – скривився чоловік. – Подумаєш, налякала…
Він пішов одягатися, а через хвилину до мене знову долинув його голос:
– Ну, нічого не можу знайти в цьому будинку! Наталя! Ти куди мою синю сорочку поклала?
У коридор потихеньку прослизнув Микола, через якого весь скандал і розгорівся.
– Вічно він все підглядає та підслуховує! – У серцях подумала я. – Як шпигун якийсь…
– У шафі висить твоя сорочка, де їй і належить бути, – сказала я.
– Не бачу! – закричав після паузи чоловік. – Ну, покажи ти мені, де вона! І не перевішуй більше!
Довелося задовольнити його прохання.
Коли чоловік і його братик пішли у своїх справах, я взялася за приготування обіду. Готую, а сама думаю, як, цікаво, ми дійшли до такого життя? Чому у квартирі, за яку я, між іншим, платила останні вісім років нарівні з Олексієм, командує цей… Цей…
Микола увійшов у наше життя три місяці тому, як входять усі нещастя, – тобто раптово. Він виник на порозі з двома спортивними сумками та з виглядом побитого собаки. Зрозуміло, Олексію було ніяково не впустити брата. За вечерею з’ясувалося, що там сталося.
– Свєтка мене вигнала, – поскаржився Микола, – ми розлучилися, а зараз ділимо майно… Коротко кажучи, мені поки що нікуди податися.
Поки що! Це «поки що» розтяглося вже на цілу вічність, і кінця йому не було видно.
Олексій, варто віддати йому належне, якось натякнув, що брат дещо загостювався. На що Микола, своєю чергою, не дуже й прозоро натякнув, що квартира, в якій ми з чоловіком живемо, є батьківською, і в нього тут є частка.
– Отже, я маю повне право тут бути, – сказав він.
Ось як!
Він же стільки років твердив, що ні на що не претендує:
– Нехай Олексій у цій квартирі живе. Мені не треба, у мене своє життя влаштоване.
Це саме життя, як виявилося, трималося виключно на терпінні його дружини Світлани. А коли терпець цей урвався…
До речі, я чудово пам’ятаю, як вона дзвонила мені місяці за два до розлучення і плакала в слухавку:
– Наташ, я більше не можу! Він же нічого не робить, тільки лежить на дивані та вчить мене, як треба жити!
Так от, коли її терпець урвався, з’ясувалося, що жодного свого життя в Миколи й не було зовсім.
Перший тиждень я ще намагалася зберігати видимість того, що все нормально. Готувала на трьох, накривала стіл, навіть усміхалася, коли Микола починав свої нескінченні монологи про те, як влаштований світ.
– Жінка, – говорив він, розмахуючи виделкою, – повинна знати своє місце. Ось Світлана не знала, тому і залишилася одна.
Мене так і підмивало запитати, що ж за місце таке він визначив моїй статі, але я промовчала.
– Не здивуюсь, якщо вона незабаром кошатницею стане, – вів далі Микола, – всі передумови для цього є.
Олексій мовчав, жував і дивився у свою тарілку.
На другому тижні я запропонувала скласти графік чергувань на кухні. Микола глянув на мене, як на божевільну.
– Наташа, ну що ти вигадуєш? Який ще графік чергувань? Тобі що, складно сполоснути три тарілки?
І Олексій, мій чоловік, з яким ми прожили дванадцять років, кивнув:
– Справді, Наташ, не ускладнюй.
– Не ускладнюй!? А те, що я встаю о сьомій ранку, йду на роботу, повертаюся о восьмій вечора і бачу двох дорослих мужиків, які чекають, коли я їм вечерю приготую, – це, значить, нормальний стан речей?!
А невдовзі почалися розмови про інвестиції. Микола притягнув свого приятеля, такого ж, як він сам, і вони втрьох годинами обговорювали, як зароблять мільйони на крипті. Або ще на чомусь.
Вони малювали схеми, будували графіки, а я прала їхні сорочки та думала, господи, ну чому, чому розумні начебто люди ведуться на таку відверту нісенітницю?!
І мовчала … Все думала, що якось втрясеться … Що Олексій, мій розсудливий Олексій, перехворіє на цю нісенітницю і заспокоїться.
Не втряслося.
Якось Олексій прийшов додому та сказав, що звільняється. Просто так, між іншим, за вечерею.
– Ми з Колею вирішили зосередитися на інвестпроєкті, – сказав він, – і за пів року ми озолотимося.
Я поклала виделку і пильно подивилася на нього. Олексій моргнув і відвів погляд.
– Усе, – подумала я, – припливли. Це вже не мій Олексій. Це якась інша людина, яку за три місяці перепрограмував його брат.
– Льоша, – спокійно почала я, – це не серйозно. Він тебе в піраміду, чи що, втягнув?
– Та яка ще піраміда? Ось ще, вигадала… От не знаєш, а кажеш… – забурчав чоловік.
– То скажи мені, що то за інвестпроєкт, які гроші ти зібрався туди… вкладати?
– Ну … – Олексій зам’явся. – Ми тут подумали та вирішили. Коля тут ніби частку має. І…
Мені аж погано стало. Але переривати не стала.
– І я подумав, що якщо ми обидва продамо свої частки й вкладемо гроші, то…
– Льоша, – твердо сказала я, – якщо ти справді так зробиш, май на увазі, я піду від тебе.
– Ой, та куди ти підеш? – посміхнувся чоловік. – У тебе нічого свого немає!
І ось тут я зрозуміла, що Микола свого досяг. Він вклав Олексію в голову, що я – ніхто. Прислуга біля панів, що квартира, їхня, братня, батьківська, а я так, проживала звичайна.
– Куди треба, туди й піду, – озвалася я, – робота в мене є, голова на плечах теж є. Не пропаду.
І я поїхала збирати речі.
Олексій рушив слідом. Він спостерігав, як я складаю речі, і мовчав. Потім підійшов Микола, він якось одразу збагнув, у чому справа.
– Та не парся ти, – сказав він трохи розгубленому братові. – Хай іде! Побачимо, як вона без тебе проживе! Прибіжить ще, коли ти розбагатієш.
– Не прибіжу, – сказала я, прямуючи в коридор, – і ти, Льоша, не смій до мене приповзати, коли твій братик тебе без нічого залишить.
Вони тільки засміялися.
Спочатку я поїхала до подруги, а потім винайняла квартиру-студію на іншому кінці міста. Пів року я зализувала рани, але на розлучення подавати так і не ризикнула. Стільки років разом!
Та й у нас все нормально було, доки Микола не з’явився.
А за пів року Олексій мені зателефонував.
– Як справи? – спитав він.
– Нормально все. А як ти? Як там твій інвестпроєкт поживає? Ти вже озолотився?
– Ой, та який там… – видихнув чоловік. – Ми з Колькою усі свої гроші втратили на цих інвестиціях. Потім він ще й до зеленого змія приохотився…
– А квартира що? – Запитала я. – Ви ж хотіли свої частки продавати та забагатіти.
Чоловік відповів не одразу.
– Ми й продали, – пробурчав він, – тільки нічого не вийшло.
– Тобто тепер ти без кола, без двора та без роботи, – констатувала я. – І просишся до мене. Зараз ти скажеш банальщину на кшталт «вибач безглуздого, я не мав рації» і думаєш, що я зрозумію-пробачу. Так?
– Ну так, щось на кшталт того, – промимрив чоловік.
– Льоша, а не сходити б тобі на японську гору, – я лаялася недрукованими словами в телефон і заблокувала його контакт.
Як не дивно, дзвонити він не припинив, тепер при нагоді дзвонить з телефонів своїх знайомих, все намагається вмовити мене дати йому шанс.
– Ага! Зараз, – розбіглася! Знаємо, вже це проходили! Сам тепер, недолугий, сам…- І подала на розлучення.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
