Чоловік веде собі, як розбещена дитина. Дме губи та витрачає купу грошей на всілякі нісенітниці, бо йому не вистачає уваги.
А те, що я в декреті з близнюками кручусь, як муха в окропі, чоловік чомусь сприймати не хоче, мабуть, вважає, що я можу роздвоїтись, щоб ще й на нього часу вистачало.
Хоча, якби він узяв на себе хоча б частину домашніх справ, мені було б набагато легше. Але ж він працює, йому не до того. Він прийде з роботи та на диван лягає, чекає, коли його обслужать.
А те, що я за весь день жодного разу не поїла нормально, його не турбує. На це йому байдуже. Головне, щоб він одержав свою порцію уваги.
До появи дітей все було нормально, хоча вже в останні місяці виношування почалася якась напруженість. Все-таки я носила двійню, мені було фізично важко робити багато по дому.
Чоловік почав бурчати, що вечері надто одноманітні, а раніше я над плитою чаклувала щодня. Але так раніше мені не важко було стояти біля плити, не виламувало поперек і таз.
Загалом, стали потроху сваритися. Чоловік ображався, що я надто різко на його бурчання реагую, але списував усе на мій стан та гормони.
Хоча я просто втомилася слухати від дорослого мужика, що я не встала і не приготувала йому сніданок, тож йому довелося піти на роботу голодним.
А що я заснула о п’ятій ранку, тому що спину ломило і суглоби викручували, йому не цікаво. Я ж могла підвестися, приготувати сніданок і лягти назад спати.
Те, що сон для мене взагалі став великою проблемою, чоловіка не хвилювало. Він сам собі кави налити не може і ковбаску на хлібець теж не покладе.
У лікарню я виїжджала, як на курорт, слово честі. Там ніхто не дістає, а якщо до режиму звикнути, то взагалі краса. Хоча чоловік і телефоном мені примудрявся скаржитися.
Коли з’явилися діти та я повернулася додому, стало гірше. Від чоловіка допомоги ніякої, він нічого не знає, нічого не вміє, не хоче вчитися, йому ніколи, він же працює.
Допомогти мені, йому часу не вистачає, а ось як ходити за мною і бубоніти, що в нього скінчилися чисті сорочки, він хоче у вихідні домашню піцу, і що ми давно нікуди не ходили, на це його часу вистачає.
У мене на руках двоє немовлят, з якими я пораюся одна. Голова кругом, все болить, думки плутаються, хочеться залізти кудись у темне місце і не вилазити.
Чоловік же, зрозумівши, що на мене його жалібні промови не діють, почав поводитися зовсім по-дитячому. Став купувати собі будь-яку нісенітницю, харчуватися фастфудом, а на зауваження, що бюджет не гумовий, обурювався.
– Нікому до мене немає справи! Можу я хоч сам себе трохи потішити!
Я не розумію, де були мої очі раніше, чому я не побачила, що виходжу заміж не за чоловіка, а за хлопчика, якому ще рано заводити свою сім’ю, йому б із мамою та татком жити, щоб йому там дупку підтирали.
Уваги йому не вистачає! А мені не вистачає допомоги. Мені тепер із цим що робити? Я вже думаю, що якщо ми розлучимося, то мені буде легше жити. У мене залишиться дві дитини замість трьох, а це велике облегшення.
