У чоловіка вже за три місяці мого декрету незрозуміло з чого раптом виросла корона. Став заявляти, що я занадто багато витрачаю, не обговорюючи покупки з ним, а живемо ми в його квартирі та на його гроші. З першим погоджуся, а ось з другим – дуже спірне питання.
Річ у тім, що я теж маю квартиру, яка здається зараз. І доходу вона приносить лише трохи менше, ніж заробляє чоловік. До того ж допомагають мої батьки. Тож ще невідомо, хто до сімейного бюджету більше грошей вносить.
Після весілля ми з чоловіком усе зважили та вирішили, що будемо жити в його квартирі, а мою здавати. Так було і ближче до роботи, і свекруха зайвий раз не капатиме на мозок, що квартиранти всю квартиру загадять, а вони тільки нещодавно там ремонт зробили.
Ремонт у наших квартирах був однаковий за рівнем – середній, жодних дизайнерських вишукувань. Тому голосіння свекрухи здається мені просто дурницею і приводом приходити у квартиру, коли їй заманеться, адже це квартира її сина.
Спочатку вона частенько так розважалася, мабуть, розраховуючи вивести мене на скандал. Але це зробити не так просто, мені абсолютно паралельно, що каже мама чоловіка і до чого чіпляється, мене це не чіпає.
А вона намагалась намагалась, зрозуміла, що на мене її присутність ніяк не працює, і припинила постійні рейди до нас додому. Так, іноді спокій та ігнор – найкраща тактика.
Ми з чоловіком не поспішали планувати дітей, було багато планів щодо карʼєри та роботи, але я раптово залетіла.
Про фінансове благополуччя не переймалися. Житло є, робота чоловіка від кошмару в країні не постраждала, до того ж був і додатковий дохід від моєї квартири. Мої батьки, знову ж таки, не відмовлялися допомагати.
Я спокійно пішла в декрет, з’явилася дитина і життя пішло своєю чергою. Спочатку за чоловіком я якихось змін не помічала, а потім почали сипатися претензії. Спершу з приводу того, що я вдома нічого не встигаю.
Це було правдою. Маля забирало весь час, до того ж у лікарні теж пройшло все з ускладненнями тому найкраще я себе почувала лежачи.
Щоправда, просто лежати в мене не виходило. Іноді доводилося годинами намотувати кола по кімнаті з дитиною на руках. І прогулянки на свіжому повітрі також ніхто не скасовував. А потім я доповзала до ліжка та падала.
– Ну ти ж цілий день вдома, невже не можна було нормальну вечерю приготувати, – кривився чоловік на макарони з сосисками. У такі моменти дуже хотілося натягнути йому на голову цю тарілку, але я трималася.
Потім полегшало і побутові питання перестали вставати так гостро. Але тоді на перший план вийшли фінансові. Чоловік уявив себе єдиним і неповторним здобувачем мамонта в нашій сім’ї та почав вимагати, щоб я погоджувала з ним свої витрати.
– Я цілими днями на роботі важко працюю, щоб тебе та дитину забезпечити, а ти так легко пішла до магазину – півтори тисячі як і не було! Можна ж якось економніше все це робити!
Ну, так, можна, мабуть. Якщо не купувати ковбаси, які їсть тільки чоловік і у величезних кількостях, не закуповуватись всякими соусами та всякими пиріжками, які чоловік дуже поважає, та й відмовитися від м’яса, за відсутності якого у тарілці чоловік відмовлявся їсти.
Потім настав час мого гардероба. Я після появи дитини вагу скинула, але не змогла влізти до своїх колишніх розмірів. Лікар заборонив якісь дієти та сказав, що поки йде грудне вигодовування, про фігуру я можу не думати. Ось закінчу, здам аналізи, подивимося, що там з гормонами, тоді й вирішимо.
Але носити щось треба було вже зараз. Звичайно, я якісь речі купила, що викликало невдоволення чоловіка, адже я витрачаю саме його гроші. А коли до зими я купила новий пуховик та черевики, щоб не мерзнути на прогулянках з дитиною, чоловік просто слиною бризкав від злості.
– У тебе і так шафа ломиться від лахміття, а ти ще собі купуєш! Звичайно, зручно тобі, сидиш на моїй шиї, а я маю всі твої бажання забезпечувати! – кричав чоловік.
Мене настільки вразила його реакція на звичайну покупку необхідного одягу, що я навіть розплакалася. Зателефонувала татові, попросила, щоб він забрав мене з дитиною. Чоловіка на той час у квартирі вже не було, він вимовився і пішов, думаю, до мами, вона ж його завжди шкодує.
Це було добре, бо тато був готовий порвати зятя на ганчірки. З собою я відвезла майже всі свої речі, крім злощасного пуховика та черевиків. Їх разом із чеком залишила чоловіку, нехай здає та радіє.
Речі нові купили мені батьки, а чоловік три тижні намагався пробитися для розмови. Але слухавку я не брала, а до мене його не підпускали батьки.
Тато кілька разів його трохи зі сходів не спустив. Потім таки чоловік підстеріг нас під час прогулянки та почав вимолювати прощення. У снігу на колінах стояв, казав, що все усвідомив, і такого більше не повториться, благав повернутися.
Я подумала та погодилася. Тато провів із зятем виховну бесіду. Кілька місяців у нас була просто ідилія у стосунках. Жодних претензій та зауважень, все просто супер.
А минулого тижня я знову почала помічати, що чоловік почав говорити, що я тільки витрачаю, а він один усю сім’ю на собі тягне. Мене це дуже розлютило, тому я нагадала чоловіку, що комуналку за квартиру платимо з оренди мого житла, частину продуктів купуємо з тих самих грошей.
Та й речі собі та дитині, якщо й купую, то намагаюся з цих грошей. Зарплата чоловіка йде повністю на їжу, тому що це головна стаття витрат нашої родини, та на його особисті потреби.
Отже, свої понти на тему “я забезпечую сім’ю один”, він може кидати комусь іншому. Чоловік образився. На тиждень пішов до мами, мабуть, очікуючи, що я рвану за ним.
Але я цього не зробила, сам повернувся. Зараз поки що ніби мир, але я все частіше думаю, а чи потрібен мені такий чоловік?
