Чоловік втік від кредиторів, залишивши мене із сином наодинці з незнайомцем

Мій чоловік Костя задумав організувати свій бізнес. На мою думку, це була свідомо програшна справа. Костя ремонтував телевізори. Але настав час цифрових технологій. У цьому він був не сильний.

На щастя, ще залишалися клієнти з допотопними телевізорами. І ось він задумав свій бізнес. Ну що ж, віриш у свою зірку – наважуйся!

Продовження виявилося жахливим. Набравши боргів, які чомусь ніяк не відбивалися, Костя опинився в зоні уваги “особливих” людей. Через багато років їх назвуть колекторами.

Ми не підіймали слухавку. Ми завмирали та переставали дихати, коли дзвонили у двері. Почалося якесь партизанське життя.

Відправляючи доньку до школи, я довго роздивлялася у дверне вічко ситуацію на сходовому майданчику. Після уроків йшла зустрічати доньку біля шкільної хвіртки.

Костя не виходив з дому, метушився по квартирі з заклопотаним виглядом або сидів перед телевізором, дивлячись на екран. По обличчю було видно, що він не бачить, що на цьому екрані відбувається.

Взагалі нічого не бачить, нічого не розуміє і ні про що не думає. Я ходила на роботу теж по-партизанськи: виходячи з під’їзду, оглядала околиці.

Пройшовши кілька кроків, дивилася в люстерко, перевіряючи, що там, за спиною. Усе було так, як навчали у фільмах про шпигунів. Але пильність має властивість притуплятись.

У мого свекра настав день народження. Не поїхати було неможливо. З усіма обережностями ми вийшли з дому.

Це означало, що спочатку я вийшла з під’їзду, дійшла до зупинки, спідлоба вивчаючи людей у ​​доступній для вивчення зоні. Потім повернулася додому і коротко кинула чоловікові: «Чисто». І ми поїхали до його тата. Все-таки є користь від фільмів-бойовиків.

Свято вийшло гарним. Моя свекруха – неперевершена кулінарка всіх популярних кухонь. Стіл ломився від частування. І ще безліч усіляких смаколиків було покладено в пакетики та банки, що ледве помістилися в сумку.

Одягнувши сина, я одяглася сама і раптом виявила, що чоловіка поряд немає. Я дослухалася. Свекруха в кухні дзвеніла посудом, шаруділа пакетами, збираючи для нас ще якісь гостинці, щоб запхати їх у нашу сумку, що й без того роздувалася.

Я зазирнула до кімнати. Двері на балкон були трохи відчинені, звідти тягнуло тютюновим димком.

− Я тебе попереджав! – казав свекор. – А тепер вибирайся сам. Я й сам через тебе у борги вліз. Але міру знаю! Беру стільки, скільки зможу віддати. І віддам! Але стрімголов лізти не стану.

Костя мовчав.
Він прийшов до коридору, допоміг узяти мені сина на руки, ледве підняв набиту сумку. Свекруха поцілувала личко нашого синочка, засунула йому у рукавичку цукерку. Свекор був похмурий, але намагався виглядати веселим.

Дорогою син заснув у мене на руках. Нести його стало важче, і я відставала від чоловіка, який йшов попереду, постійно перекладаючи з руки в руку величезну торбинку.

Ішов густий гарний снігопад. Снігу навалило багато. Від зупинки ми мали пройти через арку, а потім довгою доріжкою через великий двір. Вже близько був наш дім, наш під’їзд.

Звідки взялася ця людина, я взагалі не зрозуміла. Він ніби матеріалізувався з повітря. Я йшла, уткнувшись носом у шубку сина. І раптом до мене долинув незнайомий чоловічий голос:

− Гей, хлопче!

Я підвела голову і крізь сніг побачила плечистого чоловіка, який стояв на шляху у Кості.

Наступної миті чоловік різко кинув сумку на сніг. Жалібно брязнули пляшки та банки із закусками.

Костя кинувся вбік і побіг сніговими заметами. Він безглуздо переставляв ноги, висмикуючи їх зі снігу.

На доріжці стояли я із сином на руках і незнайомий чоловік. Ми дивилися услід Кості.

Чоловік стояв проти ліхтаря, я не бачила його обличчя, але мені він здавався монстром. Він повільно підійшов до мене. На його обличчі була розгубленість.

− Вибачте. А що з ним?

Я мовчки дивилася йому в обличчя, важко дихаючи від своєї “дорогої” ноші, потім видавила:

− Що вам треба від нас?!

Він знизав широкими плечима:
− Я підкурити хотів. Я сірники в сніг упустив.

У мене вистачило сил тільки здавлено прошепотіти:
− Дайте пройти.

Він ступив убік, у сніг, даючи мені дорогу.
− Може, допомогти?

Я почала протискатися. Руки тремтіли, ноги не тримали. І я разом із сином упала в сніг. Чоловік допоміг мені підвестися.

Поставили сина, який прокинувся, на ноги. Той кліпав очима й оглядався, нічого не розуміючи спросоння. Чоловік обтрусив його шубку та помпон на шапці й пішов своєю дорогою.

Повільно приходячи до тями, я не могла відвести погляд від слідів на снігу, які залишив чоловік. Залишив сліди, залишив нас напризволяще, рятував свою шкуру.

Син узяв мене за руку.
− Мамо, додому йдемо?
− Так, маленький, йдемо.

І ми пішли протоптаною доріжкою до під’їзду. А в очах стояли ці сліди які тікали й залишили нас напризволяще — дружину і маленького сина.