У мене вибухає мозок від поведінки мого чоловіка. Логіки у його вчинках немає зовсім. Спочатку він вимагав, щоб я припинила спілкуватися з колишнім і не брала у нього аліменти, а тепер при кожній нагоді дорікає мені, що утримує мого сина.
З першим чоловіком я розлучилася п’ять років тому. Він дуже складна людина, яка своїм занудством може довести до нервового зриву будь-кого. Після розлучення, щоб отримувати аліменти на сина, мені доводилося витрачати багато сил і часу на суди.
Звичайно, можна було кинути все та сказати “я сама розберуся”, але я розуміла, що ні, не розберуся. Моєї зарплати впритул вистачало, щоб годувати нас із дитиною і платити за квартиру. Купувати одяг хлопчику, що постійно росте, було вже поза моїм бюджетом.
А два роки тому я одружилася вдруге. Микола мені здавався протилежністю першого мого чоловіка, тому я думала, що вже тут у мене проблем не буде.
Але проблеми були, і стосувалися вони безпосередньо моїх взаємин із колишнім чоловіком. Я продовжувала з ним спілкуватися через аліменти, і спілкуватися доводилося набагато частіше, ніж мені б того хотілося.
Микола ж взагалі бісився, коли я хоча б згадувала колишнього, а коли я половину вечора висіла на телефоні, щоб домовитися з колишнім чоловіком на тему необхідності купівлі синові нової куртки, у Миколи взагалі іскри з очей летіли.
Ми стали лаятись, атмосфера в сім’ї була гнітючою. Але якось це виправити в односторонньому режимі я теж не могла. Моєї зарплати на все не вистачало, а брати гроші у Колі мені не здавалося прийнятним.
Але Микола сам запропонував мені перестати спілкуватися з колишнім, а дитину ми вже якось і самі забезпечимо.
– Я що, не чоловік, чи що? Не можу прогодувати та одягнути дружину з дитиною? – обурювався Коля, коли я на своє виправдання белькотіла, що без аліментів грошей у мене не вистачить.
Ми домовилися, що я припиняю будь-яке спілкування з колишнім чоловіком, хай він платить чи не платить аліменти – я з ним більше не спілкуюсь. А Коля, у свою чергу, повністю бере на себе наше забезпечення. Звісно, моя зарплата теж йтиме до спільного бюджету.
Рік ми жили спокійно, звичайна сім’я, єдиний бюджет, спільні вихідні. Чоловік не намагався якось надто заощаджувати на моєму сину, взагалі не підкреслював, що це виключно моя дитина. Я розслабилася.
Але потім я дізналася, що чекаю нашу спільну дитину. Чоловік сприйняв цю новину дуже радісно, у нього своїх дітей ще не було, тому поява первістка була для нього довгоочікуваною подією.
Поки я працювала і не вийшла у декрет, у сім’ї жодних змін не було. Єдине, що синові довелося потіснитися, щоб у кімнаті можна було поставити все необхідне для немовляти, але він чекав на появу братика з нетерпінням і був зовсім не проти.
Але ось я вийшла в декрет, до появи дитини залишалося всього кілька тижнів, і я помітила, що чоловік став утискатися на покупки для мого сина. Начебто логічно пояснював, що треба економити, бо попереду величезні витрати, але мене ситуація все одно напружувала.
А коли зʼявилася дитина, все стало ще гірше. Дитина порвала джинси? Значить, не цінує речі, нехай ходить у подертих, зараз це модно. Виріс із кросівок? Треба взяти на два розміри більше, ми ж не мільйонери постійно купувати йому нове взуття.
Навіть день народження мого сина він відмовився святкувати, заявивши, що ми не маємо грошей на всякі дурниці. День народження дитини – це для нього дурниці? Хлопчик вже все розуміє, йому вісім років, звісно, йому прикро.
На цю тему ми з чоловіком дуже посварилися. Під час сварки він мені заявив, що я взагалі повинна бути рада, що він утримує мою дитину, тому що по суті не повинен цього робити.
– Будь вдячна, що я годую й одягаю твого спиногриза! Повісила мені тягар на шию, а мені свою дитину підіймати треба, – у запалі вигукнув чоловік.
Потім він просив вибачення за різкі слова, але зараз все одно раз у раз нагадує, що взагалі-то це він нас усіх утримує, хоча і не зобов’язаний.
Мене ця ситуація дико напружує. Він сам поставив нас у такі умови, а тепер вдає, ніби це я звалила на нього непомірну ношу. Чомусь мені здається, що цей шлюб теж закінчиться розлученням, хоча мені цього не хотілося б.
Але й ображати свою старшу дитину я чоловікові не дозволю. Хоча, може, коли я вийду з декрету, ситуація зміниться?
