Аліса та Анатолій одружилися через півроку після знайомства. Це мав бути ідеальний шлюб, адже вони чудово підходили одне до одного.
А спільне проживання виявилося настільки гармонійним, що питання про дітей саме по собі вирішилося. Щоправда, перш ніж заводити дитину, треба було добре підзаробити. Адже Алісі доведеться йти у декрет.
Тож Анатолій погодився виїхати на заробітки за кордон.
«Краще одного разу з’їздити і привезти малюкові на ліжечко і на все необхідне, ніж постійно перебиватися», — казав він перед тим, як сісти на поїзд до нових країв.
Спершу все йшло добре. Роботодавець прийняв Анатолія, а сама робота пішла добре. Так минуло півроку. Щодня Аліса дзвонила чоловіку і дізнавалася, як його справи, подумки відраховуючи дні до його повернення. Востаннє вона бачила його на екрані телефону в день від’їзду додому.
Анатолій не повернувся. Хоч би скільки його шукали, це не давало жодних результатів. Було відомо, що він встиг дістатися української столиці, після чого його сліди губилися на залізничному вокзалі. З того часу Анатолій вважався зниклим безвісти.
Аліса не хотіла вірити, не вважала себе вдовою. Вона завзято запевняла себе, що Анатолій живий, але щось заважає йому повернутись додому. Якби з ним сталося щось непоправне, вона б це відчула серцем.
Але час минав, а віра перетворилася на почуття горя та самотності. Краса Аліси зблікла, а в очах давно зник вогник. Здавалося, вона в глухому куті, з якого немає виходу.
Якось по дорозі додому Аліса зустрілася поглядом з бродягою і зупинилася. Вона вже бачила ці очі, цей вираз обличчя, хай і закритого бородою. То був Анатолій! Аліса підійшла до нього і опустила очі на картонку під його ногами з проханням подати йому на їжу. Як він дійшов такого?
— Подайте, будь ласка, — промимрив Анатолій і простягнув їй долоню. Аліса зрозуміла, що той її не впізнав.
– Як вас звати? — спитала вона.
– Не можу відповісти. Пам’ять відбило давно.
– Ходімо зі мною, – сказала Аліса. – Не бійтеся, я відведу вас додому.
— Ні, що ви. Мені б тільки поїсти чогось нормального. Я не можу.
Але Аліса наполягла на своєму. Вона допомогла Анатолію піднятися і відвела його додому, благо було недалеко. Дорогою вона з’ясувала, що Анатолій розпочав свою подорож без пам’яті далеко звідси.
Хто він, звідки, Анатолій не було кому відповісти. Він пам’ятав дуже мало. Що ж із ним трапилося?
Вдома Анатолій помився та постриг бороду. Аліса його нагодувала і поклала спати на диван. І поки той спав, зателефонувала свекрусі з проханням привести когось, хто може допомогти із втратою пам’яті.
Наступного дня вся родина була вдома в Аліси. Як і вона, всі родичі також побачили у виснаженій людині свого дорогого Анатолія. Тому оформити належний догляд не склало жодних труднощів.
На подив Аліси, сам Анатолій і не думав чинити опір. Мабуть, втрата пам’яті була не остаточною, і позитивне ставлення до своєї сім’ї все ж таки залишилося.
Через довгий час з’ясувалося, що коли Анатолій повертався додому, він мав при собі велику суму у валюті. Хтось, мабуть, дізнався про це. Тому його пограбували та побили невідомі.
З того часу його життя йшло дуже важко, він рухався, сам не знаючи куди, намагаючись знайти якийсь притулок. І це прагнення привело його до коханої.
Після курсу відновлення Анатолій частково повернув свою пам’ять. Нехай він і не пам’ятав якихось речей, для Аліси це було вже дрібницею. Для неї найголовнішим було те, що її коханий живий, здоровий і впізнає її. Решта не мало значення.
