З цивільним чоловіком живемо вже майже сім років. Є спільна дитина, їй 7 років. І чесно, ніколи навіть подумати не могла про зраду, для мене це табу. Але на роботі познайомилася з хлопцем, виявилося мій ровесник не одружений та й стосунків немає.
Хлопець добрий, дбайливий. Він звільнився, а спілкуватись ми не перестали. І якось мій чоловік поїхав із дітьми до села. Я залишилася сама, і відчула себе настільки самотньою, що покликала його в гості, ми з ним проговорили до ранку, а потім сталася зрада. Я не думала, що це зможе повторитися. Приїхав чоловік.
Життя пішло своєю чергою, робота, будинок. Але за 2 місяці ми знову зустрілися з ним. Я обдурила чоловіка, сказала, що після роботи затримаюся, щоб поспілкуватися з подругою, він повірив. А насправді я ніч знову провела з коханцем. Почуття провини перед чоловіком не відчуваю, а начебто винна. В інтимному плані у нас все гаразд.
А от у спілкуванні не дуже, він здебільшого сидить у комп’ютері, майже рік не працював, Я заробляла на нашу сім’ю і влізла в борги, крім докорів жодної підтримки немає. І ви думаєте, якщо він влаштується на роботу стало легше? Помиляєтесь.
На жаль ні, він завжди хоче, щоб виконували тільки його забаганки. Наприклад хочу айфон – отримаю, і не важливо, яким чином: у кредит чи дружина кредит візьме (тобто я)! Хочу монітор новий, значить, буде монітор, і знову не важливо, що грошей повинні (він же влаштувався на роботу, і це його зарплата, куди хочу, туди і витрачаю).
Загалом, я може звичайно і не права, не судіть мене суворо. Я просто хочу любові та підтримки. Але, на жаль, від чоловіка її не отримала. А коханець, спитаєте ви? А що коханець, він каже, що в нього є дівчина і ще багато коханок, а я в це вірити не хочу. Дурна, скажете. Можливо. Просто я хочу чистого кохання, якого я за свої 30 років ще не відчула.
