Чоловік завжди нагадує, що машина належить йому. Варто було мені якось нагадати, що квартира належить мені, як він вже образився

Ах, як мені подобаються подвійні стандарти, особливо у виконанні власного чоловіка. Зі свого боку він нічого не помічає, а на мене одразу ж надувся.

Мені він при кожній нагоді нагадує, що машина, на якій ми з ним обидва їздимо, належить йому. Вже три роки це слухаю.

А я всього один раз нагадала, що квартира, в якій ми з ним живемо, належить мені, як усе, одразу образа на все життя – “ти мені квартирою дорікаєш”.

Я ж не дорікаю, я просто нагадала. Так само, як він мені нагадував про машину. І не бачу у цьому нічого страшного. То з чого така дивна реакція?

Ми одружилися два роки тому. Чоловік одружувався в нього була машина, а в мене квартира. Можна вважати, що сімейний побут було укомплектовано.

Права були у нас обох, тому машиною користувалися обидва. Особливо для мене це стало актуальним, коли я чекала дитину.

Їздити на огляди та консультації громадським транспортом мені не хотілося. По-перше, надто багато народу, по-друге, надто довго.
Тому я з вечора казала чоловіку, що мені потрібна машина. Періодично він відмовлявся, бо мав свої якісь плани.

Іноді через це виникали суперечки. Наприклад, мені треба було з’їздити до двох лікарень, а чоловікові просто не хотілося вставати на пів години раніше, щоб їхати громадським транспортом.

– Давай не забувати, що це таки моя машина, – заявляв мені тоді чоловік.

Мені було неприємно, що він так каже. Що означає моя, не моя, у нас сім’я, ми дитину чекаємо. Скільки ще будемо ділитися на твоє-моє?

Але своє роздратування я тримала при собі, щоби не нагнітати обстановку. Тим більше, що відмовляв мені чоловік не так часто. Найчастіше нагадував, що машина все-таки належить йому.

Коли у нас зʼявилася дитина, я рідко кудись виїжджала, та й зручніше було користуватися таксі, щоб не нервувати та не відволікатися на плач малюка.

Зрідка я брала машину, щоби з’їздити у справах, коли з малюком залишався чоловік. Кілька разів знову з’являлася фраза про його машину. Я мовчала.

Три місяці тому до нас у гості збиралася приїхати свекруха. Я з нею спілкуюся лише через чоловіка, бо жодного бажання особисто розмовляти нема.

Надто мама чоловіка любить мене повчати, вважаючи, що на мене впало велике благо у вигляді її сина, а я за цим благом не доглядаю, як годиться.

А тут чоловік каже, що мати взяла відпустку і на два тижні їде до нас, з малюком побачитися. Мене не питали, мене ставили перед фактом.

Але в мої плани не входило двотижневе проживання зі свекрухою в одній квартирі. Ще й у такій ультимативній формі.

Чоловік сказав, що мама вже купила квитки, відмовляти некрасиво, але мені було байдуже. Треба було спочатку спитати, чи хочу я бачити маму чоловіка на своїй території.

– Я що, не можу свою маму в гості покликати? – обурився чоловік.

І я тоді вперше йому нагадала, що взагалі ми живемо в моїй квартирі, тому з моєю думкою треба рахуватися, особливо в таких питаннях.

Чоловік одразу злетів на дибки, я ж його квартирою дорікнула. Не дорікнула, а нагадала. Як і він мені про машину нагадував.

– Ти мене приживалом виставляєш, а перед рідною матір’ю ще й підкаблучником, – обурювався чоловік.

Мені особисто начхати, що там свекруха подумає. Приймати її в гостях заради збереження чоловіка я не збиралася. Чоловік образився.

Ось вже три місяці у нас напружені стосунки. Мати його не приїхала, але відчуваю, що вона дуже сильно накручує сина з цього приводу.

Та й сам він вважає, що те, що він нагадував мені про машину, і те, що я йому нагадала про квартиру, — це різні речі. А, як на мене, то це одного поля ягоди. Тому не розумію, що він так збудився. Він сам перший цю історію почав. Чи я не права? Розсудіть.