Ірина ніколи не йшла з фабрики раніше, ніж треба.
Але того дня змінниця з’явилася на порозі кондитерського цеху задовго до кінця зміни й заторохтіла, що вдома у неї все влаштувалося, і Ірина може їхати. Ірина стягнула шапочку, засунула її в шафку і раптом зрозуміла, що не знає, куди себе подіти.
Вільні дві години посеред робочого дня відчувалися не звично, ніби вона вдягла чуже пальто.
Вона вже спускалася до прохідної, коли задзвонив телефон. Тамара Петрівна, сусідка по бабусиній квартирі, заговорила квапливо, приглушено, наче сама соромилася того, що доводиться дзвонити.
– Іринко, ти не сердись, але я не можу мовчати. У тебе там бедлам якийсь коїться! Двері ляскають, люди якісь кричать, музику вночі вмикають, усі по-іноземному говорять.
Ірина зупинилася посеред двору і притиснула телефон до вуха. Вільною рукою вона машинально вхопилася за комір куртки й зім’яла тканину.
– Ще недавно було спокійно, – продовжила тим часом Тамара Петрівна, – були нормальні мешканці, але вони з’їхали. А потім почалося…
– Ні, я нічого не маю проти іноземців, але… сама розумієш, після всіх цих подій… страшно. Ти б проконтролювала, га? А то Едік сюди щодня мотається, а тебе зовсім не видно…
– Добре, я зараз приїду, – сказала Ірина.
Ірина опустила телефон у сумочку та швидко пішла до зупинки.
Усю дорогу в маршрутці вона думала-гадала про те, що могло статися у бабусиній квартирі. Загалом, це вже п’ять років була її квартира, вона перейшла їй у спадок. Чоловік Едік одразу запропонував здавати її, й Ірина погодилася.
Орендою займався Едік. Він знаходив мешканців, збирав оплату та розв’язував побутові питання.
– Ти в цьому нічого не розумієш, не лізь, – казав чоловік, якщо Ірина намагалася уточнити щось про оренду.
Ось вона й не лізла.
– Мабуть, дарма, – подумала вона.
Ірина піднялася на п’ятий поверх, дістала ключ та вставила у замок. Він повернувся, двері відчинилися, і Ірина зробила крок усередину.
Відразу ж у ніс їй ударив гуртожитський спертий запах із домішкою дешевого квіткового освіжувача. Ірина повільно пройшла у вітальню та завмерла на порозі.
Квартиру було не впізнати. Замість бабусиного дивана та шафи стояли три вузькі ліжка-капсули, зсунуті впритул.
На підлозі лежали якісь килимки, тіснилися сумки, пакети, брудні кросівки, а на кухонному столі лежав стос одноразових рушників. З ванної кімнати долинав шум води.
Ірина зупинилася посеред кімнати, притиснувши сумочку до живота, і не змогла зрушити з місця. У роті пересохло, а в голові було порожньо.
Щось у всьому цьому було не так.
Ірина сфотографувала безлад, сама не знаючи навіщо вона це робить, і хотіла піти, але все-таки вирішила поговорити з мешканцями.
Через кілька хвилин з ванної кімнати вийшла молода жінка. Побачивши Ірину, вона так сильно злякалася, що її обличчя побіліло.
– Ви хто? – Запитала Ірина.
– Я … жилець, – ламаною українською сказала жінка, – я заміжня. Вчора приїхали.
– Я власниця квартири, – сказала Ірина.
– Власниця? Едік господар! – запротестувала жінка.
– Я дружина Едіка, – відповіла Ірина, – а на вас сусіди скаржаться. Кажуть, що ви шумите та кричите.
Жінка злякано і розгублено дивилася на неї, і на мить Ірині стало її шкода. І тут нова ідея спала їй на думку.
– А можна подивитися ваші документи? – Запитала вона.
Жінка злякалася ще більше.
– Документи немає… – відповіла вона після довгої паузи.
– Тобто ви угоди з Едіком не укладали?
– Нема угода… Ми вчора приїхали! – Жінка мало не плакала. – Сьогодні їхати! В інше місце!
– Заспокойтеся, – сказала Ірина, – я вас не виганятиму. Просто скажіть, скільки вас тут?
Жінка почала говорити. Змішуючи слова обома мовами, вона сказала Ірині, що тут крім них із чоловіком є ще четверо, двоє чоловіків і дві жінки.
– Усі сьогодні приїхали! – впевнено сказала вона. – А завтра їхати! В інше місце!
– Ясно, – сказала Ірина.
Вона хотіла одразу ж зателефонувати до чоловіка і все з’ясувати, але спочатку вирішила зв’язатися зі Світланою, з якою вони колись разом навчалися і, як і раніше, дружили. Світлана працювала агентом з нерухомості й в таких питаннях, як то кажуть, собаку з’їла.
Вислухавши Ірину, Світлана пообіцяла все перевірити та передзвонити. Зателефонувала вона хвилин за сорок.
– Слухай, – сказала вона, – Едік твій жук ще той!
– Я здогадуюсь … – похмуро відгукнулася Ірина. – Він кубло тут влаштував, так?
– Не кубло. Але квартиру він знедавна здає подобово і лише іноземцям.
– І як давно він це робить?
– Тиждень.
Ірина прикинула. Якщо Едік щодня пускає у квартиру по шість-сім мешканців, то навар він при цьому отримує дуже непоганий.
І приховує гроші від неї!
Увечері за вечерею у неї відбулася розмова із чоловіком.
– Я була на квартирі, – почала Ірина.
Едік перестав жувати.
– Навіщо? – спитав він. – Я ж просив не втручатися у мої справи!
– Сусідка зателефонувала, Тамара Петрівна. Сказала, що мешканці неспокійні, кричать і галасують, попросила напоумити їх, – Ірина уважно подивилася на чоловіка і показала йому фото безладу у квартирі. – Едіку, ти що, хостел для нелегалів у моїй квартирі влаштував?
– Та ні ж! – підвівся чоловік. – З чого ти взяла?
– З того, що твоя мешканка сама все розповіла. Документів у них немає, у квартирі мешкає шестеро людей. А Світлана сказала, що ти здаєш квартиру подобово і тільки іноземцям.
Едік уткнувся у тарілку і довго мовчав.
– У чому річ, Едіку? – Запитала Ірина. – Чому ти приховуєш від мене дохід?
– Я… заборгував… – неохоче визнав він. – Велику суму. Віддавати треба терміново.
– Кому винен?
– Кредитній організації, – Едік зітхнув, – взяв гроші на ремонт машини, один раз прострочив платіж, пеня пішла.
Він глянув на дружину і додав:
– Я розумію, що вчинив погано… Але, Ір, мені справді потрібні гроші. Я ще тиждень здаватиму квартиру подобово, а потім…
– Ні, – сказала Ірина, – ти припиниш усе це зараз.
– Але, Іро…
– Зараз, Едіку! – Наголосила вона. – Або я дзвоню в поліцію. Впевнена, у них будуть питання не лише до твоїх нелегалів, а й до тебе!
Вона трохи помовчала і тихо додала:
– Чому ти мені не сказав про кредит?
– Я думав, що сам упораюся… – пробурмотів Едік.
– Скільки ти їм ще винен?
Чоловік назвав суму.
– Гаразд, – сказала Ірина, – розберемося. І Едік…
Вона виразно подивилася на чоловіка.
– Відтепер питаннями оренди займатимусь я. Домовились?
– Як скажеш, – озвався чоловік.
– Прибирай оголошення, – сухо сказала Ірина, – потім подумаємо, що робитимемо з твоїм боргом.
Едік прибрав оголошення про здачу квартири подобово цього ж вечора. Ірина упорядкувала квартиру і незабаром уклала через агенцію Світлани довгостроковий договір з новими мешканцями.
Щоб допомогти чоловікові з грошима, Ірина продала деякі свої коштовності. Едік оцінив це, і орендою квартири Ірини більше не займався.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
