Одружився без кохання, тепер страждаємо обидва…
Я з інституту любив і люблю одну-єдину дівчину, Марину. Ми з нею познайомилися на курсах китайської мови, потім виявилося, що ще й в одному інституті вчимося. Я закохався відразу, голову забило.
Вона почуттів моїх не розділяла, я надій безглуздих не тішив, бачив все по очах. Але спілкуватися їй зі мною подобалося, ось і стали дружбу дружити.
Як це зараз називається, потрапив я в глибоку таку френдзону. Не скажу, що дуже мучився, для Маринки я став дуже близькою людиною, вона залицяльників своїх відшивала іноді, щоб зі мною час провести, мені це дуже лестило.
Хлопці приходили і йшли, а я залишався і серце її розбите лікував. А потім поцілувалися в п’яному угарі, і все. Відносини почали псуватися. Поцілунок був взаємний, я б ніколи нахабно до неї не поліз, а вона просто, мабуть, пориву піддалася, а на ранок пошкодувала. Але я-то ні! Так і зіпсував все.
Дружити я з нею після цього не міг, мені більшого хотілося, я бажав постійно поруч бути, за руку тримати, в губи цілувати. Марину моє визнання в такий жах призвело, що вона зі мною тиждень на зв’язок не виходила.
А потім я вже сам психанув. Подружка у неї була, все за мною бігала. Ну я і вирішив, скажімо так, біль притупити, клин клином вибити. З подружкою цієї ніч провели, за класикою жанру вона завагітніла. Вона раділа, я – вдавав, що радію, а сам подумки в жаху був. Одружилися.
Звісно, з Мариною моя дружина спілкуватися перестала. Перший час закохана не помічала нічого, а потім зрозуміла, що я до Марини ще почуття відчуваю, почала істерики закочувати.
Спілкуватися нам забороняла, але я без Марини не міг, заборони її ігнорував, брехати почав. Після пологів стало гірше. Вона від мене уваги вимагає, а я не можу, я ніби за своїм же серцю тупцюю брудними ногами. Противно. І дитину шкода – НЕ розійтися. І дружина страждає, без відповідної любові. І я сам, як неприкаяний, люблю одну, живу з іншою, сил уже немає у всьому цьому варитися.
