Серце Лідочки, дівчинки з великими карими очима і кісками, ніби дзвеніло від надії, коли вона обіймала маму за талію і, притулившись щокою до її пошарпаного светра, шепотіла:
— Мамочко… а можна я гратиму з лялькою, поки ти на роботі? Ми з нею чекатимемо на тебе разом, як справжні подруги! Я буду її укладати спати, читати їй казки та навіть ділитися з нею своїм чаєм з іграшкового чайничка. Ми б так на тебе будемо чекати … щоб ти прийшла і побачила, як ми впораємося без тебе!
Катя, її мати опустила погляд. В очах її стояв важкий, майже нестерпний смуток — начебто в них відбивалася вся їхня бідність, вся їхня боротьба за кожен шматок хліба.
Вона повільно провела долонею по волоссю дочки, намагаючись посміхнутися, але усмішка вийшла тремтячою, як лист на вітрі.
— Доню моя… — прошепотіла вона, голос її здригнувся, — я купила б тобі цілий світ іграшок, якби могла. Я б наповнила твою кімнату ляльками, ведмедиками, паровозиками, замками із пластику та справжніми дитячими книжками з малюнками. Я зробила б так, щоб ти ніколи не знала, що таке сум від нестачі. Але… у нас зараз немає таких грошей. Ні копійки зайвої.
Лідочка не образилася. Вона лише притиснула маму міцніше і, дивлячись у стелю, мрійливо сказала:
– Ну нічого, мамо. Я виросту, стану дуже-дуже багатою! Я відкрию фабрику ляльок і кожна дівчинка у світі отримає свою! А першу – подарую тобі.
Від цих слів у Каті перехопило подих. Вона заплющила очі, щоб не дати сльозам пролитися.
Чому? Чому життя таке жорстоке до дітей? Чому вона, мати, не може здійснити найпростішу мрію своєї дочки — дати їй ляльку? Чому бідність лягає на плечі дитини, наче непосильний тягар?
Все почалося давно. Колись їхнє місто жило. Завод гудів, труби диміли, а люди ходили на роботу з посмішкою, знаючи, що ввечері на них чекає гаряча вечеря та тепло будинку.
Але одного разу – без попереджень, без пояснень – завод закрили. Ніхто не знав, чому. Казали, що власники злили гроші, поїхали за кордон, залишивши сотні сімей без шматка хліба. Серед них – і батьки Каті.
Вона пам’ятала, як сиділа за кухонним столом, слухаючи шепіт батьків у темряві. За чаркою вони обговорювали, як вижити.
— На що ми житимемо? — питала мати, голос її тремтів, як скло перед ударом.
— Що-небудь знайдеться, — відповів батько, але в його словах не було певності. Лише порожнеча.
— Та що тут, у цій клятій глибинці, можна знайти? – Вибухала мати. – Ні роботи, ні допомоги, ні надії!
Завод так і не відчинили. Люди роз’їхалися. Місто стало примарним, як покинутий театр.
Батьки Каті почали прикладатися частіше, щоб заглушити страх, щоб забути, що вони невдахи. Вони сміялися, коли перехиляли чарку, але це був сміх розпачу. А Катя дивилася на них і розуміла: її дитинство скінчилося.
У школі її дражнили. За пошарпану форму, за черевики з дірками, за сумку, перешиту зі старого зошита. Вона мовчала. Ховалась у бібліотеці.
Читала книги про далекі країни, де люди не голодували, де діти мали ляльок та мрії, які не закінчувалися на «якби».
Але одного разу — одного з тих «веселих» вечорів — батьки не прокинулися. Неякісна рідина, продана на чорному ринку, зробила свою справу.
Молода Катя залишилася зовсім одна. Ані батьків, ані спадщини, ані підтримки. Тільки холодна кімната та борг перед господаркою.
Тоді з’явився він — чоловік у дорогому піджаку, з м’яким голосом та теплою усмішкою. Він запропонував допомогу. Обмін квартири на тимчасове житло.
Катя, наївна та зламана, повірила. А коли зрозуміла, що її ошукали, було пізно. Вона опинилася в крихітній кімнатці за містом, без опалення взимку, без світла вечорами.
Вона влаштувалася прибиральницею. Мила підлогу, терла унітази, виносила сміття. За це платили копійки.
Але одного разу до неї почав залицятися один із робітників — чоловік із гарними очима та обіцянками щастя. Вона повірила. Відкрилася. Довірилася. А коли дізналася, що він одружений, було вже пізно – вона носила його дитину.
Дочка з’явилася слабкою, але сильною духом. Катя назвала її Лідочкою — на честь своєї бабусі, яка колись казала: «Навіть у найтемнішій ночі запали бодай свічку — і вона покаже шлях».
Щовечора, уклавши Лідочку спати, Катя відходила за стару фіранку, що відокремлювала її куточок від кімнати, і тихо, беззвучно плакала. Сльози текли по щоках, як дощ по склу. Вона питала у тиші:
– Чому? Чому я не можу дати своїй дочці те, що є у всіх? Чому ми повинні жити у злиднях? Чому світ такий жорстокий до тих, хто просто хоче бути щасливим?
Її зарплата була крихітною. Але навіть з неї вона відклала кілька монет на день народження Лідочки, щоб купити торт.
Маленький, із кремом, з однією свічкою. Цього вистачило б, щоби дочка посміхнулася.
Вранці, у день народження, Катя відвела Лідочку до садка, поцілувала в лоба і пішла на ринок. Не за їжею. Не за одягом. А за дивом. За лялькою.
На барахолці, серед старих каструль та дірявих шуб, вона побачила її. Ляльку. Високу, з порцеляновим обличчям, у пошарпаній, але колись розкішній сукні.
Очі – справжні скляні, з поволокою мрії. Катя завмерла. То була не просто іграшка. Це був спогад. То була надія.
— Бабуся, скільки коштує лялька? — спитала вона, намагаючись здаватися байдужою, ніби їй байдуже.
— Та бери за сотню, — махнула рукою торговка. — Тягаю її вже місяць. Ніхто не бере.
Серце Каті забилося. Сто гривень! Вона дістала з кишені пошарпану купюру, вклала її в руку жінки та, міцно притиснувши ляльку до грудей, пішла додому.
Вдома вона вимила іграшку теплою водою, обережно випрала сукню, розчесала волосся. І тут – увага! — на внутрішній стороні сукні вона помітила щось дивне. Кишенька. Пошита вручну. Старанно, майже непомітно. Катя обережно розірвала нитки та дістала листок, пожовклий від часу.
На ньому нерівним почерком було написано:
«Старша сестра вбила нас. Віка Маринова.»
Катя завмерла. Ім’я… воно звучало знайомим. Дуже.
Вона згадала. Багато років тому зникла дівчинка – Віка Маринова. Дочка багатого бізнесмена. Її шукали, влаштовували пошуки, у газетах писали. А потім – тиша.
Казали, що батько Володимир Олегович Маринов після трагедії замкнувся у своєму особняку і більше не виходив. Що він став самітником. Що його бізнес процвітав, але серце померло.
І ось лялька. Та сама. З визнанням у вбивстві.
Катя тремтіла. Що робити? Іти до нього? Ризикувати собою та донькою? А раптом хтось не хоче, щоб правда спливла? А раптом це пастка?
Але думки про Віку, про її страх, про те, як вона, можливо, перед смертю сховала цю записку, не давали спокою.
Через три тижні Катя наважилася. Вона поїхала до особняка Маринова — величезного, як замок, оточеного високим парканом та камерами.
– Господар не приймає, – сказав охоронець. – І не буде.
– Ти думаєш, ми не маємо теми для розмови? – твердо відповіла Катя. — Я маю те, що належало його дочці.
У цей момент до воріт під’їхала чорна автівка. З неї вийшов високий чоловік у діловому костюмі – Володимир Олегович. Він подивився на Катю, прочитав у її очах не брехню, а біль, і кивнув:
– Проходьте.
У кабінеті, серед книг та фотографій, Катя розповіла все. Про дочку, про ляльку, про запис. Вона дістала іграшку — і Маринов зблід.
— Це… це вона… — прошепотів він. — Я подарував її Віці на Новий рік… перед тим, як…
Він замовк. Потім, хриплим голосом, зізнався:
— Я знав, що Валя, прийомна сестра, нас ненавидить. Але не думав, що вона здатна на таке. Вона боялася, що залишиться без спадщини. Тієї ночі… вона отруїла дружину і дочку. А потім спалила хату. Я не знайшов цю ляльку… думав, що її давно нема.
Тепер він зрозумів: лялька була схована. Хтось її зберіг. І повернув.
— Ви й ваша дочка можете бути у небезпеці, — сказав він. — Допоки Валю не визнають винною і не посадять за ґрати. Я не можу ризикувати.
Наступного дня Катя та Лідочка переїхали до заміського будинку — тихого, затишного, з садом та дитячою кімнатою. Щодня до них приїжджав охоронець Андрій — мовчазний, але добрий.
Він привозив продукти, ліки, іграшки. А потім просто приїжджав. Поговорити. Усміхнутися. Подарувати Лідочці книжку.
За два тижні Катя почала хвилюватися:
— Андрію, а моя робота? Я не можу вічно сидіти тут!
— Не хвилюйся, — усміхнувся він. — Господар усе влаштує.
І справді — Маринов приїхав.
— Катю, — сказав він, — Валю визнали винною. Докази щодо ляльки та запису — залізні. Вона буде покарана. Вам більше нема чого боятися.
Він підвівся, підійшов до сейфа і дістав ключі.
– Це від квартири. Від тої, яка вам належала за законом і яку у вас нечесним шляхом відібрали. Я поновив документи. І… я хотів би, щоб ви працювали в мене. У відділі соціальної допомоги. Ви знаєте, що таке потреба. Ви допоможете іншим.
Сльози покотилися по щоках Каті. Вперше за багато років – сльози щастя.
Місяці минули. Життя змінилося. Квартира, тепла, світла. Робота, престижна. Лідочка ходила до гарного садочка, носила гарні сукні, мала ляльок — багато ляльок.
А одного разу Андрій прийшов не з продуктами, а з букетом та обручкою.
— Катя… Я люблю тебе. Я люблю вас обох. Виходь за мене.
Вона сказала “так”.
І рівно через рік, у сонячний день, Лідочка сиділа на траві, тримаючи на руках свою найулюбленішу ляльку — ту саму, із запискою.
— Це Віка, — говорила вона малюкові, який дивився на неї сміливими очима. — Я твоя сестричка. А це твій тато.
Малюк схопив ляльку, і Лідочка засміялася.
— Отак, братику, — шепотіла вона. — Іноді з темряви приходить світло.
А у вікні стояли Катя та Андрій, тримаючись за руки.
Їхнє минуле було похмурим. Але майбутнє буде світлим. Як ранок після найдовшої ночі.
Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!
