Двері у купе відчинилися, коли потяг уже рушив. Даша на мить навіть очі прикрила. Ну, накаркала. Розмріялася вже, що одна поїде, а зараз, як заселиться сімейство із трьох людей.
Тато, мама, і галасливий син. І будуть вони добу сидіти у Даші на голові. Може, даремно вона вирішила їхати в Київ? І чого їй удома не сиділося. Одній можна і вдома посидіти.
Вона пройшла у вагон і видихнула. Нарешті… штовханина і шум перону залишилися позаду. Як їй зненацька пощастило! Не було квитків, а тут раптом вискочив. А Даша встигла купити.
І ось тепер їде в Київ… такий подарунок на п’ятдесятиріччя собі вирішила зробити. Несподівано вирішила, спонтанно.
Якщо вже все так склалося… тепер вона нікому нічого не винна. Їй не треба нікого чекати та наздоганяти. Зважилася сама в столицю на ювілей, і ось, – їде.
Київ… сто років там не була. Купе виявилося порожнім. Даша тихенько злилася. Кипіла про себе. Ось тобі й немає квитків.
– Потяг вирушить за кілька хвилин, а вона в купе одна. І навіщо людей дезінформувати? Для кого ці місця?
Двері в купе відчинилися, коли поїзд уже рушив. Даша на мить навіть очі прикрила. Ну, накаркала. Розмріялася вже, що одна поїде, а зараз, як заселиться сімейство із трьох людей. Тато, мама, і галасливий син.
І будуть вони добу сидіти у Даші на голові. Може, даремно вона вирішила їхати в Київ? І чого їй удома не сиділося. Одній можна і вдома посидіти.
Поки її фантазія про галасливих попутників розросталася в її голові, чоловік зачинив за собою двері й привітався.
– Доброго вечора, – кивнула Даша. – А ви… ви один?
Він посміхнувся невесело, і вона вловила у його погляді біль. Ого! І що такого вона спитала?
– Я Даша. Вибачте, якщо щось не те ляпнула. Просто квитків не було. Потім раптом з’явився. А я дивлюсь, тут нікого. І раптом відчиняються двері… надумала вже собі сімох по лавках.
– По полицях, – знову посміхнувся чоловік. – Я Сергій.
Він зняв пуховик і обережно прибрав під нижню полицю. Присів до вікна, пригладив волосся. Даша прикинула, що Сергій приблизно її ровесник. Чому він такий сумний?
– У вас щось трапилося?
Він не відповів. Або не встиг – зайшла провідниця, переглянула квитки. Або Сергій і не збирався їй відповідати. І чого вона лізе, справді?!
– Ну, сумує чоловік. Їй що за справа? – Ти не на роботі, люба, а він – не безпорадний пенсіонер. Відчепись від мужика!
Останні кілька років Даша працювала соціальним координатором. Напевно, зараз у ній говорила із Сергієм банальна професійна деформація.
Провідниця вийшла. І тут Сергій заговорив:
– По келиху?
Даша мало не позадкувала. Якщо можна позадкувати, сидячи на полиці.
– Та я… та якось…
Як можна по келиху казна з ким у потязі? Так і прокидаються в заметах без грошей та телефонів.
– Ну, як знаєте. Тоді я сам. Вибачте.
Він витяг із рюкзака пляшку міцного, шоколадку та яблуко. Все спритно розпакував, розрізав, розклав на столі. Хильнув пів склянки й сказав:
– Це купе спочатку викупив я. Повністю. Я збирався везти Бакса до Києва на лікування. В нас не допомогли. А Бакс… взяв та й не дочекався поїздки.
– Бакс – ваш пес? – Здогадалася Даша.
Сергій кивнув головою. Сльоза все-таки викотилася з правого ока, чоловік спритно витер її майже відразу.
– Я кремував Бакса. Прийшов додому. А там… порожньо так. Самотньо. Дивно. І мене щось штовхнуло наче.
– Я зірвався та поїхав на вокзал. Встиг здати три квитки. А по четвертому поїхав сам. Навіщо? Куди? Нічого я не розумію, Дашо. Ось так!
І він усміхнувся. Посмішка і справді вийшла розгубленою. Даша мимоволі поклала свою руку на його. Як підтримати людину в такій ситуації?
– А ваша родина? Вибачте, якщо я знову щось не те говорю…
– Моя сім’я! Дочка виросла, вийшла заміж, поїхала в Іспанію. Дружина деякий час тому вирушила до них. Говорить, не можу більше, не хочу. Тобі собака дорожча за мене.
– Справді дорожче? – Підняла брови Даша.
Сергій знизав плечима і запитав:
– А ви чому їдете одна? У відрядження?
Даша витягла зі стоса одноразових стаканчиків один і посунула йому. Наливай, мовляв. Сергій розлив, вони хильнули.
– Не цокаючись. За вашого друга Бакса.
– Дякую, – і дивився на неї в очікуванні одкровень.
Було ще щось у цьому погляді. Спроба роздивитися? Дізнатись? А чи не бачилися вони з цим Сергієм колись? Дашу не залишало це почуття.
Просто, ніби бачилися так давно, що вже й не впізнати людину, як не намагайся. В одному дитсадку були, чи що?
– Мій чоловік пішов від мене до своєї молодої колеги. Ось такий подаруночок на ювілей! І я вирішила: відсвяткую одна, у столиці.
– У вас ювілей? Сорок?
– Сергію, ви мені лестите! Але, дякую.
– Я співчуваю вам. Щодо чоловіка.
– Та не треба! – відмахнулась Даша. – Все це було очікувано. Теж діти виросли, живуть своїм життям. У нас двоє синів. Ось… жили-жили ми з ним за інерцією, як сусіди.
– Ну, а йому, мабуть, не хочеться себе до старих записувати. Закохався та пішов. Спочатку було страшно, а потім стало якось… вільно, чи що. Тож не треба мені співчувати. Тепер я хочу халву їм, хочу пряники.
Вони навіть посміялися небагато. Даша зраділа за Сергія. А то сідав у потяг похмуріший за хмару.
– До нас обов’язково когось підсадять, якщо ви квитки здали, – спрогнозувала Даша.
– Ну що ж тут поробиш… може, на «ти» перейдемо?
– А давай!
Була вже глибока ніч, а вони все балакали. Даша запитала Сергія, в який садочок він ходив. В яку школу. Ні, вони не були знайомі. А ніби все життя знають одне одного… буває ж.
Потім заговорили про собак, і Сергій довго розповідав про свого Бакса. З такою любов’ю та теплом, що Даша раптом вигукнула:
– Ні, я б теж звалила від тебе в Іспанію! Ти справді любив свого пса найбільше.
– Та ні! Це просто елемент відповідальності. Люди самі за себе можуть, а Бакс не міг. За нього міг лише я. І я… я намагався. Чому не вийшло, Дашо?
Він похитав головою. Потім взяв себе в руки:
– А щодо Світлани… жили ми непогано. Але одружився я з нею не з великого кохання.
– Так… знайомо. Просто, настав час, і…
– Саме так! Настав час, і одружився. Ну, і дякую їй за доньку. Та й за все дякую, звичайно.
– Сумно якось у нас все. Без кохання. – Настала черга Даші засмучуватися.
– Чому? Я був закоханий одного разу. Як зараз пам’ятаю, у дванадцять років. Їй було десять. До речі, твоя тезка. Я носив їй квіти, які крав на світанку з клумб.
– Злазив з другого поверху водостічної труби – на першому були ґрати. Рвав квіти й повертався. Віддавав їй своє печиво на полуденок.
– Захищав від хуліганів. Якось чокнутий Борька Маслов штовхнув мою Дашку, і вона вдарилася об двері. Я так карав його, так карав… жах! Думав, віку йому урву. Мене медсестри натовпом відтягали.
У Даші раптом сів голос:
– Хто? Хто відтягував?
– Медсестри. Ми лежали у лікарні.
– На Набережній 18?
Сергій виринув зі своїх спогадів. Подивився на неї:
– Ну… так.
– Сергій? Сабуров? – прошепотіла вона.
– Даша?! Єрмакова?
Вона раптом розплакалася.
Кого виписали тоді першим, вона вже не пам’ятала. Але ситуація склалася так, що вони не обмінялися контактами. Не встигли чомусь. А вона шукала його.
Шукала, коли ще не було інтернету. Шукала, коли він уже був. Бувши дружиною та матір’ю, шукала. Просто подивитись, як він. Який він. А ось який…
Даша, ридаючи, відчула себе в його сильних руках. Сергій обіймав її, погойдував, як дитину, і цілував у верхівку.
Потужною хвилею накотив спогад: їй десять, йому дванадцять. Вони сидять на підлозі лікарняної палати, він тримає її, хитає і цілує в забиту об двері голову.
– Все. Все, не плач! Я тут.
– Чому так? Чому зараз? Чому через стільки років? – ридала Даша.
Зазирнула провідниця. Хотіла щось сказати, але глянула на них і мовчки вийшла.
У Києві вони поїхали по одній адресі. У готель, який забронювала собі Даша. Побажаємо їм щастя. Адже ще не пізно?
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
