Ми були одружені вже три роки. Наше життя здавалося ідеальним: затишна квартира в центрі міста, стабільна робота і маленький, але такий улюблений, однорічний синочок Кирило.
Однак, не все в нашому житті було безхмарним. З першої зустрічі відносини між мною, та моєю свекрухою, Людмилою Петрівною, не склалися.
Мати Олексія завжди була впевнена, що найкраще знає, як вести домашнє господарство, де краще працювати і як правильно виховувати дітей.
Вона з радістю ділилася своїми знаннями та досвідом, навіть якщо її про це ніхто не просив.
Син дуже любив Людмилу Петрівну і завжди, коли виникали конфлікти між нами, вставав на бік матері.
Свекруха мала погану звичку дарувати нам старі непотрібні речі, навіть ті, які вона інколи підбирала зі сміттєвих контейнерів.
Якось після чергового візиту Людмили Петрівни, яка привезла Кирилу цілу купу старих м’яких іграшок, та зламаних конструкторів, я не витримала.
Я сиділа на кухні й мовчки спостерігала за своїм чоловіком, який весело говорив з мамою. Щойно свекруха залишила нашу квартиру, я закотила чоловікові великий скандал.
– Чому ти так спокійно приймаєш від неї подарунки? – сердито вигукнула я. – Це ж не іграшки, а сміття!
– Яка різниця? Кирилу зараз все одно, нові вони чи старі. Адже він ще маленький, йому все цікаво, – здивовано промовив чоловік.
– Хіба ти не розумієш? Я хочу, щоб у нашого сина були якісні речі, а не те, що вона тягне зі смітника! Невідомо, яка гидота може бути на них, – роздратовано пояснила я.
Олексій насупився. Він завжди був на боці матері, вважаючи, що вона бажає нам лише найкращого. І хоча він не міг не помічати деякі дива у поведінці матері, він не хотів вступати з нею в конфлікт.
– Ти все надто перебільшуєш. Вона все-таки бабуся і в неї немає жодних поганих намірів, щодо Кирила, – заспокійливим тоном промовив чоловік.
Я стиснула від злості кулаки й ледь не зірвалася на крик, до того мене дратувала поведінка чоловіка.
– Якби вона подарувала щось зі смітника тобі, то ти б так не казав. Мені здається, ти просто не хочеш бачити її недоліки, – дорікнула я Олексія.
– Не треба робити з цього трагедію, – спокійно відповів він. – Я не хочу сваритися з мамою через всяку нісенітницю.
На той момент я зрозуміла, що чоловіка не переконати. Я закотила очі й глибоко зітхнула, після чого пішла годувати сина.
Минуло кілька днів, і Людмила Петрівна знову прийшла до нас у гості. Цього разу вона принесла із собою не лише старі іграшки, а й свою коронну страву – м’ясну запіканку.
Кухнею рознісся апетитний аромат, але через гидливість я не змогла змусити себе спробувати частування свекрухи.
Знаючи пристрасть Людмили Петрівни брати речі зі смітника, я мимоволі асоціювала все, що пов’язано з нею, з антисанітарією.
Тому, поки чоловік уплітав запіканку за обидві щоки, я скромно пила чай із цукеркою.
– Ти бліда сьогодні, може, тобі варто здатися лікареві? – Запитала мене Людмила Петрівна.
– Зі мною все гаразд, дякую за турботу, – натягнуто відповіла я.
Свекруха помітила моє невдоволення, але вдала, що нічого страшного не сталося.
– Чи бачили, як сьогодні бігав Кирило? Прям, як справжній спортсмен, – з гордістю промовив Олексій.
Чоловік хотів перекласти тему розмови на дитину, щоб ми не влаштували скандалу, але вийшло лише гірше.
– О, це заслуга бабусі, – з усмішкою відповіла Людмила Петрівна. – Якби не мої ходунки, що я принесла вам минулого місяця, то він би досі ще повзав.
Я з подивом глянула на свекруху, бо її поламані ходунки ми викинули наступного ж дня.
– Може, годі вже? – роздратовано спитала я. – Ви ж чудово знаєте, що ми купили синові нові ходунки, а ваші віднесли на смітник.
У кухні на кілька хвилин повисла незручна пауза. Свекруха ображено підібгала губи й пустила сльозу.
– Чому ти до мене така жорстока? Що я тобі поганого зробила? – сердито запитала вона. – Я допомагаю онукові рівно стільки, скільки можу. Вибач, що я не маю грошей на хороші речі!
– Ось як? Ви кілька місяців тому витратили понад двадцять тисяч на путівку до санаторію! Ви маєте гроші на нормальні подарунки!
– Краще нічого не дарувати, ніж всякий мотлох до нас зі смітника тягати! – Суворо висловилася я.
Олексій відчув незручність за свою матір і вирішив відразу втрутитися в конфлікт.
– Не сваримося, – примирливо сказав він. – Зрештою, дарованому коневі в зуби не дивляться.
– Твоя мати нам не старого коня дарує, – посміхнулася я, – а осла, який вже давно відкинув копита.
Людмила Петрівна, з червоним від гніву обличчям, кулею вискочила з-за столу.
– Може тобі, синку, настав час задуматися, чи варто залишатися з жінкою, яка ні в що не ставить твою матір? – Невдоволено поцікавилася вона.
Від цих слів я схопилася з-за столу і тицьнула у свекруху вказівним пальцем.
– То ось навіщо ви тут? – роздратовано промовила я. – Щоб розвести нас із Льошею? Я з першого дня нашого знайомства зрозуміла, що не сподобалася вам. Втім, це взаємно!
– Мамо, годі! – рішуче промовив Олексій. – Якщо ти продовжиш розмову в подібному тоні, то мені доведеться попросити тебе піти.
– Тобі, Марино, теж варто заспокоїтись і прикусити язика, а не нести те, про що ти потім можеш пошкодувати.
– Ти на чиєму боці, Льоша? – обурилася Людмила Петрівна. – Це твоя подяка за всю мою працю?
Я вирішила наслідувати пораду чоловіка і, взявши Кирила на руки, попрямувала до спальні.
Чоловік ще кілька хвилин щось розмовляв з матір’ю, після чого випроводив її з квартири. Через кілька днів, коли пристрасті стихли, Олексій вирішив поговорити зі мною.
– Кошеня, я розумію, що моя мама не подарунок, але я прошу тебе дати їй ще один шанс. Я з нею поговорив, тому ніяких старих і, тим більше іграшок зі смітника, вона Кирилові більше дарувати не буде, – впевнено заявив чоловік.
– Добре, до того ж я теж перегнула палицю, – частково визнала я свою провину у конфлікті.
За кілька днів Людмила Петрівна знову прийшла в гості, я зустріла її з усмішкою на обличчі.
Свекруха ж уперше подарувала онукові нову м’яку іграшку! Однак від своїх старих навичок жінка так і не змогла відмовитися.
– Льоша, я тобі крісло зручне урвала! – захоплено заявила мати. – Спустися, допоможи хлопцям підняти його.
Чоловік здивовано глянув на матір, але виконав її прохання. Незабаром він разом із вантажником заніс у квартиру старе пошарпане крісло.
– Синку, заплати хлопцям за транспортування, – незворушно промовила Людмила Петрівна.
Було помітно, як Олексій почервонів, але все ж таки мовчки відрахував вантажнику потрібну суму.
– Мамо, що це? – крижаним голосом спитав чоловік, щойно пішов робітник.
– Крісло. Воно у нас на подвір’ї відучора стояло. Я відразу його помітила і викликала вантажників, – задоволена собою, промовила мати. – Справді, гарне?
– Яке, до біса, гарненьке! Воно ж розвалюється! Цей мотлох ледь не розсипався, поки ми несли його у квартиру.
– Я вже не кажу про те, що це крісло вже давно просиджене, а від оббивки пахне котячою сечею, – сердито сказав Олексій.
Людмила Петрівна явно не очікувала на таку реакцію сина на свій подарунок. Від несподіванки вона роззявила рота і ледве не заплакала.
– Все, годі з мене! Щоб я більше не бачив, що ти по смітниках шастаєш і всяку погань збираєш. Якщо тобі щось потрібне, то краще скажи мені, і я тобі це куплю, – суворо промовив чоловік.
– І тим паче не треба це тягти до нас у хату!
Свекруха похмуро опустила голову і засмучено кивнула у відповідь, не ставши суперечити синові.
З того дня Людмила Петрівна практично перестала приносити речі від контейнерів для сміття.
Лише іноді вона потай від навколишніх розглядала старі предмети інтер’єру, але додому їх вже не забирала. Не знаю, чи надовго, але поки тримається!
От скажіть мені, люди добрі, що у людини в голові, щоб тягти речі зі смітника? Я ще можу зрозуміти асоціальних безхатьків, яким байдуже, що їсти, і де спати!
А дієздатна, забезпечена жінка, чому себе так поводить? Можливо ви щось підкажете?
