Катерина поставила останню тарілку на полку та із задоволенням оглянула кухню. Нова квартира поступово ставала затишним сімейним гніздечком. Кожна деталь інтер’єру була ретельно підібрана та розставлена з любов’ю.
– Діма, дивись як гарно вийшло! – Катерина посміхнулася, повертаючись до чоловіка.
Дмитро відірвався від телефону і неуважно кивнув:
– Так, чудово. Слухай, я тут подумав… Може, покличемо хлопців на новосілля? Вони давно просять подивитися нашу квартиру.
Катерина насупилась, витираючи руки рушником:
– Дімо, ми ж домовлялися спочатку облаштуватись. Та й ремонт ще не закінчено.
– Та кинь, яка різниця! – Дмитро махнув рукою. – Натомість весело буде.
Не чекаючи на відповідь дружини, Дмитро вже набирав повідомлення друзям. Катерина зітхнула – сперечатися було марно. За три місяці спільного життя вона вже зрозуміла, що чоловік не бачить нічого поганого у спонтанних зустрічах.
Увечері квартира наповнилася галасливими голосами. Друзі Дмитра, Антон та Павло, принесли пінне та чипси. Їхні дружини теж прийшли, але здебільшого сиділи в телефонах.
– Катюша, у тебе ж знайдеться щось із закусок? – Дмитро підморгнув дружині.
Катерина мовчки попрямувала до холодильника. Вона дістала сир та ковбасу, куплені для завтрашнього сніданку. Нарізуючи продукти, дівчина намагалася не думати про те, що доведеться знову йти до магазину.
Гості розійшлися ближче до ночі, залишивши по собі гору брудного посуду та крихти на дивані. Катерина мовчки почала прибиратися, доки Дмитро проводжав друзів.
– Чудовий вечір вийшов! – промовив чоловік, коли зачинив двері. – Треба частіше збиратися.
Катерина промовчала, продовжуючи відтирати плями з нового журнального столика.
За тиждень ситуація повторилася. Цього разу Дмитро зателефонував дружині та повідомив про гостей:
– Катюша, я запросив Сашка з Оленою. Вони будуть за годину.
– Діма, я тільки з роботи йду, – Катерина втомлено потерла скроню. – І продуктів вдома немає.
– Ну, купи щось по дорозі, – безтурботно відповів чоловік. – Вони ненадовго.
“Ненадовго” затяглося до глибокої ночі. Катерина готувала, накривала на стіл, мила посуд, доки гості з Дмитром обговорювали останні новини. Сашко з Оленою навіть не запропонували допомоги.
Поступово такі візити почали відбуватися дедалі частіше. Дмитро не міг провести вечір без компанії. То друзі заглядали “на п’ять хвилин”, то колеги “просто побалакати”.
Катерина все частіше ловила себе на роздратуванні. Вона втомлювалася після роботи, а вдома на неї чекала нова зміна – готування та прибирання для несподіваних гостей. Гроші на продукти теж витікали зі страшною швидкістю.
– Діма, може, плануватимемо зустрічі заздалегідь? – одного разу запропонувала Катерина. – Щоб я могла підготуватись.
– Навіщо такі складнощі? – здивувався чоловік. – Ми ж не у ресторані. Прості посиденьки з друзями, всі свої.
“Свої” чомусь ніколи не приносили їжу та не допомагали з прибиранням. Катерина почувалася безкоштовною куховаркою, але не знала, як пояснити це чоловікові.
Останньою краплею став несподіваний візит родичів Дмитра. Катерина якраз збиралася прийняти ванну після важкого дня, коли у двері подзвонили.
На порозі стояла тітка Дмитра, Алла Миколаївна, із двома дітьми-підлітками.
– А ми повз вас проїжджали, вирішили зазирнути на хвилинку! – радісно оголосила жінка, проходячи до квартири. – Діма сказав, ви завжди раді гостям.
Діти одразу кинулися досліджувати кімнати, а Алла Миколаївна почала оглядати кухню.
– Ой, а у вас навіть чайник ніхто не поставив, – з легким докором зауважила вона. – І печива немає? А ми з дороги…
Катерина стояла посеред кухні, відчуваючи, як тремтять руки від втоми та обурення. У цей момент у кімнаті щось із гуркотом впало.
– Ой, це, здається, ваша лампа, – долинув голос одного з дітей.
Катерина різко повернулася до чоловіка, який саме повернувся з роботи:
– Дмитре, нам треба серйозно поговорити.
Але домовити Катерина не встигла. Алла Миколаївна вже командувала з кухні:
– Катя, ну що ж ти стоїш? Нам би повечеряти з дороги. Діти зголодніли, та і я щось зовсім без сил.
Катерина стиснула губи, стримуючи слова, що рвалися назовні. Дівчина механічно дістала сковорідку, почала розбирати пакети із продуктами, куплені для себе та чоловіка.
– Діма, може, сходиш у магазин? – тихо спитала Катерина. – Продуктів на всіх не вистачить.
– Та гаразд тобі, – Дмитро поплескав дружину по плечу. – Щось придумаєш. Ти ж у мене майстриня!
Дмитро пішов у кімнату, залишивши Катерину наодинці з готуванням та Аллою Миколаївною, яка продовжувала робити зауваження:
– Сковорідка у вас якась маленька… І плита не дуже чиста… А сільничка чому порожня?
Катерина витратила дві години, готуючи вечерю. Поки діти гасали по квартирі, руйнуючи все на своєму шляху, а Дмитро з тіткою обговорювали сімейні новини, дівчина металася між плитою та столом.
Гості пішли лише близько одинадцятої вечора, залишивши після себе повний розгром. Катерина втомлено опустилася на стілець.
– Дімо, нам справді треба поговорити.
– Може, завтра? – позіхнув Дмитро. – Я втомився.
– Ні, зараз, – Катерина випросталася. – Це важливо.
– Ну, що знову не так? – Дмитро невдоволено скривився.
– Не так? – Катерина навіть задихнулася від обурення. – Ти запрошуєш людей без попередження, вони приходять і поводяться як у ресторані. А я маю готувати, прибирати, витрачати свої продукти та час!
– Це ж родина та друзі, – знизав плечима Дмитро. – Що ж тут такого? Не будь-кого ж я запрошую.
Розмова закінчилася нічим. Дмитро відмахнувся від проблеми, вважаючи занепокоєння дружини дрібницею.
За кілька днів ситуація повторилася. Катерина лише переступила поріг будинку після роботи, як у двері подзвонили. На порозі стояли друзі Дмитра із дружинами.
– А ми до вас у гості! – радісно оголосив Антон. – Діма сказав, заходити, що ви вдома.
Катерина окинула поглядом порожні руки гостей. Ніхто навіть пляшки червоного не приніс. Дівчина зняла туфлі, пройшла на кухню і почала готувати вже автоматично, без жодної емоції.
– Катя, а в тебе немає чогось смачненького? – долинув голос однієї з дружин. – Ми після спортзалу, такий апетит шалений!
Катерина завмерла над обробною дошкою. У голові промайнула думка:
“Чому я повинна годувати всіх, хто приходить у цю квартиру? Чому ніхто навіть не питає, чи можу я, чи хочу я це робити?”
– Дмитре, – покликала Катерина чоловіка. – Підійди, будь ласка.
– Що таке? – Дмитро визирнув із кімнати.
– Поясни мені, чому я маю годувати всіх, хто приходить до нашої квартири? — тихо, але твердо спитала Катерина. – Чому ти ніколи нічого не купуєш? Не допомагаєш із приготуванням?
– Ну, це ж традиція така, – Дмитро знизав плечима. – У нас у сім’ї завжди так було – гостей треба нагодувати, напоїти. Мама також завжди готувала для всіх.
– Але я не твоя мама, – відрізала Катерина. – І це не традиція, а неповага до мене та мого часу.
Дмитро насупився:
– Ти надто драматизуєш. Подумаєш, гості прийшли.
Катерина мовчки зняла фартух, взяла сумку і попрямувала до виходу.
– Ти куди? – здивовано спитав Дмитро.
– До подруги. Розважай гостей сам, – відповіла Катерина, зачиняючи за собою двері.
Наступні дні Катерина намагалася затримуватись на роботі. Дівчина записалася на фітнес, гуляла в парку, сиділа в кафе – що завгодно, аби не повертатися до квартири, яка стала прохідним двором.
Дмитро спершу не розумів, що відбувається. Чоловік продовжував звати гостей, але тепер їм доводилося задовольнятися замовленою піцою. Друзі почали заглядати рідше – без частування та затишної атмосфери, яку створювала Катерина, посиденьки втратили свою чарівність.
Якось Катерина повернулася додому раніше, ніж звичайно. Відчинивши двері, дівчина завмерла на порозі. У квартирі панував повний розгром. На кухні гриміли її улюблені каструлі, а з кімнати долинав сміх.
Катерина пройшла на кухню та побачила Аллу Миколаївну, яка господарювала біля плити. Тітка Дмитра використала новий сервіз Катерини, подарований батьками на новосілля.
– А, Катя! – вигукнула Алла Миколаївна. – А ми тут вирішили впоратися самі. Діма сказав, ти тепер завжди зайнята …
Катерина мовчки оглянула кухню. Її акуратно розкладені спеції були перемішані, нова скатертина забруднена соусом, а на плиті щось підгоряло в тій каструлі, яку дівчина берегла для особливих випадків.
– Де Дмитро? – тихо спитала Катерина.
– У магазин побіг, сметани не вистачило, – відповіла Алла Миколаївна, помішуючи щось у каструлі улюбленою дерев’яною лопаткою Катерини.
Ця лопатка стала останньою краплею. Катерина розвернулась і пішла до спальні. Діставши валізу, дівчина почала складати речі. Руки трохи тремтіли, але рішення було твердим.
Дмитро повернувся, коли Катерина застібала валізу.
– Катя? Ти що робиш? – розгублено спитав чоловік.
– Іду, Діма, – спокійно відповіла Катерина. – Я більше не можу.
– Але чому? Через гостей? Ну, хочеш, я буду рідше їх звати?
– Справа не в гостях, Діма. Справа у повазі. Точніше, в її відсутності.
Катерина взяла валізу і попрямувала до виходу. За спиною почулися квапливі кроки Дмитра:
– Стривай! Обговорімо все! Я можу змінитись!
– Пізно, Діма, – Катерина обернулася. – Ти не помічав моїх почуттів, моєї втоми. Тобі важливіше було розважати друзів, ніж створювати сім’ю.
Наступні тижні Дмитро намагався повернути дружину. Чоловік надсилав повідомлення, дзвонив, чатував біля роботи. Обіцяв виправитися, присягався, що більше нікого не запросить без її згоди.
Але Катерина вже не вірила цим обіцянкам. Дівчина винайняла невелику квартиру в сусідньому районі. Через місяць забрала решту речей з їхнього спільного будинку. Дмитро мовчки спостерігав, як Катерина збирає книги та посуд.
В іншій квартирі Катерина почала життя із чистого аркуша. Дівчина обставила простір так, як хотіла сама. На кухні з’явилися нові каструлі та сковорідки – тільки для неї.
Якось увечері у двері подзвонила сусідка:
– Катя, у вас не знайдеться солі? Моя закінчилася.
– Звісно, – усміхнулася Катерина, дістаючи пакетик. – Тримайте.
– Може, прийдете на чай? – Запропонувала сусідка. – У мене пиріг спікся.
Катерина на секунду забарилася, але потім кивнула:
– Із задоволенням. Тільки давайте іншим разом, за домовленістю. Сьогодні маю інші плани.
Сусідка з розумінням усміхнулася:
– Звісно, як вам зручно.
Катерина зачинила двері та притулилася до стіни. На душі було легко – вона нарешті навчилася говорити “ні” і захищати свій простір.
Минуло пів року. Катерина сиділа в улюбленому кріслі, потягуючи чай та читаючи книгу. У квартирі панувала приємна тиша. На столі лежав документ про розлучення.
Телефон завібрував повідомленням від Дмитра:
“Пробач, що не цінував тебе. Ти мала рацію.”
Катерина посміхнулася та відклала телефон. Дівчина зрозуміла, що більше не відчуває гіркоти чи образи. Цей досвід зробив її сильнішою, навчив цінувати себе та свої кордони.
Тепер у Катерини з’явилися нові друзі – ті, хто поважав її простір та час. Вони домовлялися про зустрічі заздалегідь, допомагали з приготуванням та прибиранням. А головне – приймали її право говорити “ні”.
У вихідні Катерина планувала невелику вечірку. Дівчина сама склала список гостей та меню. То був її вибір, її правила, її життя.
Засинаючи у своїй затишній спальні, Катерина думала, як важливо вміти відстоювати свої права. Іноді для цього доводиться робити складний вибір, але воно того варте. Адже тільки так можна побудувати справді щасливе життя – на взаємній повазі та розумінні.
