Одинадцята тридцять. Віка встала і попрямувала до кімнати відпочинку. Щодня у цей час вона випивала філіжанку кави. Потім знову працювала до обіду без перерви.
Сьогодні поряд з нею розташувалися Лєра та Яна. Лише п’ятнадцять хвилин, але за цей час дівчата можуть стільки розповісти один одному!
До Віки підійшла Еля – дівчина з їхнього відділу:
– Віко, у тебе ще залишився той цукрозамінник? Дай мені ложечку!
– Залишився, але я тобі не дам, – сказала Віка.
– Чому? Тобі шкода? – Здивувалася Еля.
– Як би тобі пояснити? У понеділок я принесла новий цукрозамінник і показала його дівчаткам. Хто хотів, усі спробували. Настя запитала, де я його беру, і замовила собі такий самий.
– Тобі, як я зрозуміла, він теж сподобався, і ти у вівторок знову попросила спробувати. Я тобі не відмовила.
– Але сьогодні середа, і ти знову підходиш до мене з тим самим проханням. Тобто, він тобі сподобався, але купувати його не хочеш, воліючи користуватися моїм. Я правильно зрозуміла?
– Та що ти через якусь мірну ложечку цілу філософію розвела? Шкода, так і скажи, – заявила Еля.
– Так, шкода, – відповіла Віка. – У цій баночці двісті п’ятдесят грамів. Коштує вона двісті тридцять гривень. Мені її вистачає на місяць.
– Якщо ти до мене “присядеш”, то мені доведеться за два тижні ще одну замовляти, а це вже чотириста шістдесят гривень.
– Назви мені хоч одну причину, чому я маю витрачати вдвічі більше через те, що ти вирішила заощадити моїм коштом?
– Ми щодня чаюємо тут, причому фірма надає нам безплатно і каву, і чай, і цукор – користуйся. Навіщо тобі цукрозамінник, якщо ти п’єш каву з еклером, политим цукровою глазур’ю? Тому – так, шкода.
Еля підібгала губи й відійшла.
– Круто ти її відшила, – посміхнулася Лєра. – Ти у нас нещодавно працюєш, ось Елька і вирішила, що можна твоїм коштом проїхатися. Всі інші її вже знають і не ведуться, коли вона просить грошей у борг, чи ось, як зараз.
– Мені здається, що вона спати спокійно не може, якщо за день їй не вдасться щось на халяву отримати. Вона навіть каву п’є по три філіжанки за один раз – якщо вже безплатно, то треба на повну користуватися.
– Ми з дівчатами, як тільки зрозуміли її особливість, припинили на наші посиденьки в кафе кликати. Ми ж здебільшого платимо в складщину, а в неї вічно то карта не проходить, то гаманець вдома залишила.
– Причому борги повертає тільки після того, як три рази нагадаєш. Тож тепер не кличемо, – сказала Яна.
– У мене сестра двоюрідна така сама, – сказала Настя, яка чула їхню розмову. Років три тому ми з чоловіком взяли в іпотеку квартиру в будинку, що будується.
– Треба було десь рік чи півтора жити. Стали винаймати. І якось так вийшло, що ми винайняли однокімнатну неподалік квартири, де живе Віра – моя двоюрідна сестра.
– До того ж вона водила свого сина в садок, розташований поряд із нашим будинком. Чоловік у неї далекобійник.
– І ось вона, як тільки Віктор їхав у рейс, забравши сина з садка, заходила до нас. І завжди прямо на вечерю. Ми їх десь тиждень годували, а потім я мамі поскаржилася. То знаєте, що вона мені відповіла?
– Не думала я, що ти, Настя, така жадібна! Що там може з’їсти молода жінка та п’ятирічна дитина? Як пташки поклюють. Готуй просто трохи більше.
– Це замість того, щоб мене підтримати!
– І як ти їх позбулася? – поцікавилася Лєра.
– Ми б до такого не додумалися, але це якось само собою вийшло, – продовжила Настя. – Адже ми за нову квартиру іпотеку вже платили, хоча вона ще не добудована була, і за орендовану платили.
– Плюс ще відкладали на ремонт нової, бо там багато доведеться доробляти, до того ж і техніку, і меблі купувати. Загалом ми в «ниточку» витягувалися – від зарплати до зарплати.
– І тут якось у чоловіка машина зламалася, довелося платити за ремонт. Вийшло, що за чотири дні до авансу гроші закінчилися.
– Я пошкрябала по засіках і ці дні на сніданок пекла млинці, а на вечерю готувала з того, що залишилося.
– Ось прийшла моя сестричка, а я на стіл поставила гречку, яку зварила, а потім із цибулею та двома дрібно нарізаними сосисками обсмажила. А до чаю – сухарики подала.
– Дивлюся, а Віра щось незадоволена, виделку впустила, пішла до раковини, щоб її помити, і, ніби випадково, в холодильник зазирнула:
– Я хотіла подивитися, чи немає у вас йогурту для Васі, бо він гречку не дуже любить.
А в холодильнику порожньо: банка солоних огірків із маминої дачі, та кетчуп.
– Ні, – кажу їй, ні йогурту, ні сметани.
– Думали, що вона наступного дня не прийде. Прийшла! А у нас на вечерю – смажена картопля з тими самими огірками.
– Знову не сподобалося. Але ж вона і на третій день прийшла! Коли я тарілки на стіл поставила, Віра обурилася:
– Ви що спеціально всяку погань готуєте?
– Чому погань? – Запитала я. – Відварений рис плюс упаковка суміші мексиканської. Що тобі не подобається?
Наступного дня мені мама зателефонувала. Виявляється, Віра поскаржилася своїй матері, а та моїй, що ми погано їх зустрічаємо, не зрозумій що на стіл ставимо.
– Ну я мамі й пояснила, що, оплачуючи іпотеку та орендовану квартиру, я не маю можливості щодня годувати непроханих гостей різносолами.
– Але мама все одно сказала, що їй соромно за мене перед сестрою та племінницею. Тоді чоловік запропонував цікавий вихід: він забирає мене після роботи й ми їдемо на вечерю до моїх батьків.
– Вполюємо одразу трьох зайців: смачно повечеряємо, Віра прийде до зачинених дверей і теща, сподіваюся, зрозуміє, що означає два зайві роти щодня, – сказав чоловік.
– І як? Спосіб подіяв? – Запитала Віка.
– Ще і як! Через три дні мама поцікавилася, чи довго ми збираємось у них вечеряти, – відповіла Настя. – Але я саме отримала аванс, тому ми більше маму не турбували.
– А сестра перестала до вас ходити? – Запитала Яна.
– Перестала. В той день повернувся з рейсу Віктор – її чоловік, і я поговорила з ним. Він їй такий прочухан влаштував!
– Я тобі, що, мало грошей залишаю, що ти жебракувати ходиш і сина з собою тягаєш?!
– Загалом, після цього вона повз наш будинок бігом бігала. А за рік наш будинок здали, і ми переїхали до своєї квартири. Тож тепер тільки на сімейних святах зустрічаємось.
– Можна сказати, що дешево відбулися, – зауважила Віка. – У нас вважається, що перед гостем треба все найкраще на стіл поставити, а деякі особи, на кшталт Елі та Віри, цим користуються – так і живуть усе життя на халяву.
– Тільки іноді їм таки доводиться «поляну» міняти, бо довго на обмані не проживеш, – додала Лєра.
Всі повернулися на свої робочі місця, та поринули у роботу. А у мене не йшло з голови одне питання – як можна бути такими нахабними? Й сумління їх недолугих не мучить! Що це, – хитрість, риса характеру, жадібність, чи нахабність?
Як ви вважаєте? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб не пропустити нові, цікаві публікації!
