Мені 27 років, нормальна жінка, симпатична, без шкідливих звичок, займаюся спортом, маю гідну роботу, є своє житло, але на моєму особистому житті стоїть хрест раз і назавжди.
Вся справа в тому, що я вийшла заміж, народилася дочка і чоловік загинув через півроку. Мені було дуже важко це пережити, залишитися з маленькою дитиною на руках страшно.
Минув час, я змогла прийти в себе, знайшла сили змиритися і жити далі. Але тут я зрозуміла, що в особистому житті мені нічого не світить.
Я не можу сказати, що я шалено хочу знову вийти заміж, але чисто по-людськи хочеться спілкування з чоловіком, уваги.
Я випадково познайомилася з чоловіком, виникла взаємна симпатія, почали зустрічатися. Я витрачала час, витрачала себе і свої емоції на наші відносини, а в підсумку з’ясувалося, що він хотів би одружитися зі мною, щоб жити у мене і за мій рахунок здебільшого, а дочка моя як сміття під його ногами, «чужа» дитина.
Я розлучилася з ним. Ці відносини дали мені урок, що сподіватися нема на що.
Подруга вмовила мене зареєструватися на сайті знайомств, щоб хоч коханця знайти.
Я зробила це, писали багато, але я не можу погоджуватися на близькість просто так, мені противно.
Зав’язалося спілкування з одним чоловіком, адекватним і ввічливим, все йшло добре, і тут він запитав про останні відносини, я відповіла чесно, і як він дізнався, що є дитина, попрощався і побажав удачі. Я пішла звідти.
Мені дуже прикро, адже я не винна, що помер мій чоловік, не винна, що залишилася з дитиною.
Виходить я стала людиною другого сорту в очах чоловіків, я повинна принижуватися, щоб мати з кимось стосунки або викинути свою дочку на смітник заради мужика??
Прикро від несправедливості. Я твердо вирішила, що більше ніяких спроб знайомств, з мене вистачить, буду жити виключно своїм життям і займатися дитиною.
Тішити себе надіями, що я комусь щиро можу бути потрібна, не хочу. Але на душі все одно боляче, не очікувала, що в 27 років доведеться поставити на собі хрест.
