— Чудово. Виходить, дитини у нас поки немає, але її кімната вже недоторканна. А я, власниця квартири, вочевидь, належу до тих, кого можна гнучко пересувати по плануванню, так?

До весілля залишалося три тижні, коли Альоні зателефонував абсолютно незнайомий чоловік і без зайвих слів запитав, у якій кімнаті збирати двоярусне ліжко. Вона тоді якраз стояла біля кавомашини на офісній кухні, і спочатку навіть не зрозуміла, про що йдеться. Звучало це настільки буденно, наче вона щосереди приймала меблі для дитячого табору.

“Перепрошую, яке ліжко?” — розгублено уточнила Альона.

“Двоярусне. Замовлення на сьогодні. У мене доставка й збирання. Адреса — вулиця Вишнева, будинок п’ятнадцять”, — чоловік чітко назвав номер її квартири. Альона повільно поставила паперовий стаканчик на стіл, у голові крутилася єдина думка: “Що це взагалі відбувається?”

“А хто замовник?” — запитала вона, відчуваючи, як закипає в ній обурення.

“Станіслав. Телефон закінчується на сорок два”. Ці останні цифри Альона знала надто добре. Це був номер її нареченого. “Нічого поки не збирайте, — твердо промовила вона. — І взагалі нічого не заносьте. Я зараз у всьому розберуся”. Чоловік зітхнув — так зітхає людина, яка бачила в житті багато дивних ситуацій. “Мені куди тоді?” — поцікавився він. “Поки нікуди. Зателефонуйте замовнику”, — відрізала Альона.

Вона швидко повернулася до свого комп’ютера, написала керівникові про потребу піти раніше, закрила всі робочі таблиці й уже за двадцять хвилин мчала додому. Дорогою Альона перебирала в голові десятки можливих пояснень. Може, Станіслав замовив ліжко для когось із друзів, а випадково вказав їхню адресу? Чи, можливо, вирішив перепродати його? Або це якийсь весільний сюрприз? Хоча, двоярусне ліжко зовсім не вписувалося в її уявлення про романтику.

Останній варіант відпав сам собою, щойно вона відчинила двері квартири. Станіслав стояв у коридорі з рулеткою, зосереджено вимірюючи стіну між шафою та дверним отвором. На підлозі лежав блокнот, поруч — олівець і його телефон. Вигляд у нього був такий, ніби він готував помешкання до прийому міжнародної делегації.

“А ти чого так рано?” — здивовано підняв він голову.

“Вирішила встигнути до заселення”, — сухо відповіла Альона, знімаючи туфлі.

Станіслав випрямився, на його обличчі промайнуло щось схоже на досаду. Не переляк, не розгубленість, а саме розчарування людини, чий сюрприз розкрили раніше часу. “Я хотів ввечері розповісти”, — пробубонів він.

Альона пройшла у вітальню. “Розповідай зараз”, — спокійно сказала вона, сідаючи на диван. Станіслав деякий час збирав рулетку, ніби відтягуючи розмову, але потім все ж пішов за нею. “Тільки ти одразу не гнівайся”, — попросив він.

“О, це дуже вдалий початок розмови, після якої людина зазвичай одразу гнівається”, — зауважила Альона, намагаючись зберегти спокій. Він присів на краєчок дивана. “Я подумав, що після весілля треба квартиру трохи інакше організувати…”

Альона уважніше подивилася на нього. Ось це вже ставало цікаво. Її трикімнатна квартира була не величезною і не з дизайнерським ремонтом, просто звичайна, у будинку початку двохтисячних. З кухнею, що була трохи більшою за десять метрів, і довгим коридором, який забудовник, мабуть, проєктував із незрозумілої любові до безглуздих квадратних метрів.

Але Альона цю квартиру любила. І річ була навіть не в плануванні. Вона купила її в двадцять сім років. Не отримала від бабусі, не виграла в лотерею, не в’їхала після вдалого заміжжя. Вона сама зібрала початковий внесок, взяла іпотеку і сім років майже щомісяця спочатку сплачувала банку, а вже потім дивилася, скільки залишилося на життя.

Перші два роки грошей постійно не вистачало. Вона відмовлялася від подорожей, купувала меблі поступово, а першу пристойну кухню поставила лише через три роки після переїзду. Бували місяці, коли раптовий рахунок від стоматолога здавався особистою образою. У тридцять чотири Альона достроково закрила іпотеку. Останній платіж пам’ятала до копійки, хоча вже давно забула суми багатьох приємніших покупок.

Тепер їй було тридцять шість, і вперше за багато років вона жила без думки, що першого числа банк знову забере помітну частину зарплати. Тому вислів Станіслава “організувати квартиру” їй не сподобався одразу.

“Що саме ти вирішив організувати?” — запитала вона, намагаючись стримати емоції. Він, навпаки, помітно пожвавився. “Дивись. Ця кімната — наша спальня, тут зрозуміло. Маленьку поки залишаємо вільною, потім там буде дитяча…”

Альона підняла долоню, зупиняючи його. “«Потім» — це окрема тема. Далі”.

“А велику кімнату можна віддати Лідії”, — спокійно продовжив Станіслав.

Кілька секунд Альона була впевнена, що неправильно почула. “Якій Лідії?” — перепитала вона.

“Моїй сестрі”, — відповів він.

“Я знаю одну твою сестру. Уточнюю виключно тому, що сподіваюся на існування другої Лідії, яку я не знаю і яка живе десь у Польщі чи Німеччині”, — Альона відчула, як її голос стає крижаним. Станіслав поморщився. “Ну навіщо ти так?”

Лідія й справді переживала складний період. Після дванадцяти років шлюбу вона розлучалася з чоловіком і збиралася переїжджати з двома синами — дев’яти та одинадцяти років.

З чоловіком вони домовилися, що квартиру, куплену в шлюбі, поки не продаватимуть до оформлення розділу майна. Лідія залишатися там не хотіла: розлучення відбувалося без великої війни, але спільне життя в очікуванні документів уже перетворилося на нескінченні суперечки про кухню, рахунки та те, хто знову залишив світло у ванній.

Вона шукала квартиру для оренди неподалік школи хлопчиків. Альона чудово знала, що в їхньому районі двокімнатні квартири здавалися приблизно від 15 000 гривень, а верхня межа могла сягати й 18 000. Вона це знала. Дуже добре.

Втім, до цього дня Альона навіть уявити не могла, що головним варіантом для сестри Станіслава стане… її власна квартира. Ця думка вдарила, як грім серед ясного неба, коли наречений спокійно озвучив свій «геніальний» план.

— Ти серйозно пропонуєш, щоб Лідія з дітьми переїхала сюди, до нас? — запитала Альона, дивлячись на нього з недовірою.

— Ну, не назавжди ж, Альоно. Це ж тимчасово, — відповів він, намагаючись зберегти незворушний вигляд.

— А наскільки саме? На який термін? — уточнила вона, відчуваючи, як зростає внутрішнє напруження.

Станіслав ледь розвів руками, ніби це було очевидно.

— Поки вона не розбереться з розлученням і не знайде своє житло. Це займе деякий час.

— Тобто, конкретного терміну не існує. Так?

— Навіщо ти так одразу категорично? Можна ж інакше дивитися на це.

— Бо «поки не вирішить питання» — це не термін. Це безстроково, Стасе, — голос Альони звучав спокійно, але в ньому вже відчувалася сталь.

Він підвівся і повільно пройшов до вікна, ніби шукав там відповіді.

— Альоно, у нас три кімнати. Нас двоє. Одна кімната справді стоїть порожня.

— А хіба не дві кімнати «пустують»? — її погляд зупинився на ньому.

— Ну, у маленькій потім дитина буде.

Альона ледь помітно посміхнулась, але ця посмішка не виражала радості.

— Чудово. Виходить, дитини у нас поки немає, але її кімната вже недоторканна. А я, власниця квартири, вочевидь, належу до тих, кого можна гнучко пересувати по плануванню, так?

Станіслав не засміявся. Гумор цього дня взагалі погано сприймався ним.

Вони познайомились майже два роки тому на дні народження спільного приятеля. Зустрічалися дев’ять місяців, не поспішаючи з’їжджатися. У той час Станіслав винаймав скромну студію на іншому кінці Києва. Потім він став залишатися у Альони дедалі частіше. Спочатку на вихідні, потім на три-чотири дні.

Зрештою, стало просто безглуздо щомісяця платити 12 000 гривень за квартиру, де він з’являвся лише два вечори на тиждень. Вони спокійно обговорили це, і Станіслав переїхав до неї. Альона свідомо не брала з нього плату за житло. Він переказував половину комунальних рахунків, купував продукти приблизно порівну з нею і покривав частину загальних побутових витрат.

Такий варіант влаштовував обох. Та й сам Станіслав у побуті виявився набагато приємнішим, ніж багато чоловіків, про яких розповідали подруги. Він умів готувати.

Міг після роботи заїхати в магазин і купити все необхідне без фотографій полиць і без дурних запитань на кшталт: «А який саме сир тобі потрібен?» Він не вважав, що посудомийна машина завантажується винятково «жіночою енергетикою». А коли зламався змішувач, чесно зізнався, що ніколи таким не займався, викликав майстра і не влаштував з ванної кімнати філіал експериментального заводу.

Через рік після переїзду Станіслав зробив Альоні пропозицію. Вона погодилась без довгих роздумів. А потім почалась підготовка до весілля. І саме тоді в Станіславі Альона почала відкривати зовсім іншу людину, яку вона раніше не знала.

Спочатку він запропонував переставити меблі у вітальні, щоб «після весілля було затишніше і по-сімейному». Потім заявив, що Альоні немає сенсу займати цілий кут у вітальні своїм робочим столом, якщо вона працює вдома лише кілька вечорів на місяць. Тепер же стало зрозуміло, що це була не просто тяга до перестановок. Це був такий собі розгін перед грандіозною програмою освоєння чужої території.

— Лідіє, ти сама просила кімнату? — запитала Альона, намагаючись збагнути логіку.

— Ні.

— Тоді звідки взагалі взявся цей план?

— Я їй сказав, що так можна зробити.

— Ти їй уже сказав?

— Ну, не прямо сказав. Я просто натякнув, що, швидше за все, питання вирішимо.

Альона відкинулася на спинку дивана, відчуваючи, як у голові повільно складається повна картина.

— Стасе, ти розумієш, що ти зараз розповідаєш?

— Та розумію я все.

— Ні. Ти повідомив своїй сестрі, що вона може переїхати з дітьми у квартиру, яка тобі не належить. Потім замовив туди ліжко. А власниці квартири вирішив повідомити вже після того, як меблі зберуть.

— Перестань говорити «власниці квартири», наче ми чужі люди.

— Гаразд. Моїй нареченій, у якої ти забув запитати дозволу.

Він провів долонею по обличчю, ніби знімаючи невидиму маску.

— Я просто хотів спочатку все нормально підготувати. Щоб ти побачила, що це не заважатиме.

— Тому ліжко?

— Хлопчикам же треба десь спати.

— Стасе, до хлопчиків у мене зараз найменше питань.

Вона попросила показати замовлення. Станіслав неохоче розблокував телефон. Двоярусне ліжко вже було оплачене. Альона подивилася на спосіб оплати і спочатку навіть подумала, що щось не так зрозуміла.

— Ти заплатив з нашого рахунку, з тих грошей, що ми збирали на подорож?

Вони планували після весілля поїхати на десять днів у подорож Західною Україною, може, навіть до Закарпаття. Без надмірної екзотики чи величезних витрат, але хотіли зупинитись у хорошому готелі, орендувати машину і поїздити по околицях.

Для цієї поїздки вони завели окремий спільний рахунок, куди останні чотири місяці переказували однакові суми. Гроші були спільними, і доступ до рахунку був в обох.

— Я потім поверну, — швидко промовив Станіслав, намагаючись виправдатися.

— Коли?

— Після зарплати, частинами.

— Ти навіщо взагалі взяв звідти без жодного обговорення?

— Бо ліжко було по акції. І доставка тільки зараз безкоштовна.

Альона мимоволі розсміялася. Це вже було за межею.

— Все. Тепер зрозуміло. Наш сімейний бюджет став жертвою безкоштовної доставки.

— Не перебільшуй, Альоно.

Вона гортанула екран. У кошику магазину лежали ще два письмові столи, шафа і розкладний диван.

— А це що?

— Я поки не замовляв.

— Вже легше.

— Ліді ж теж треба спати. Диван сюди нормально стане, — він показав на стіну.

Ось для чого була рулетка.

Альона підвелася і попрямувала на кухню. Їй дуже хотілося води. І заодно — кілька хвилин без чергових пояснень, як саме в її вітальні розмістяться люди, яких вона туди не запрошувала. Станіслав прийшов слідом.

— Чому ти одразу сприймаєш усе в багнети?

— Тому що моя квартира раптом бере участь у програмі переселення, про яку я дізналася від збирача меблів.

— Лідія не чужа людина.

— Мені — не чужа. Але це не означає, що вона автоматично стає мешканкою.

— Їй зараз дуже важко.

— Я не сперечаюся.

— Діти школу міняти не будуть.

— Дуже добре.

— Але ж їй за оренду доведеться віддавати щонайменше п’ятнадцять тисяч, а то й вісімнадцять! І кому? Чужим людям! — Станіслав був явно роздратований.

Альона мовчки відкоркувала пляшку води й відпила.

— Це називається “орендувати житло”, Станіславе. — Спокійно відповіла вона.

— Я прекрасно знаю, як це називається!

— Тоді що тебе так дивує?

Станіславу здавалося, що все просто як двічі два. Є сестра з двома синами, якій терміново потрібен тимчасовий прихисток. І є простора трикімнатна квартира, де живуть лише двоє дорослих. Йому здавалося абсолютно логічним поєднати ці два обставини.

Альоні ж ситуація теж видавалася цілком зрозумілою.

Тільки зовсім іншою.

У Станіслава є сестра, якій він прагне допомогти. І є квартира Альони, якою йому так зручно, так легко розпорядитися для цієї допомоги.

— Гаразд, — нарешті сказала Альона. — Припустімо, Лідія переїжджає. Хто оплачуватиме додаткові комунальні послуги?

— Господи, та яка там різниця?

— Різниця є. Четверо людей замість двох. Вода, електрика. Це ж відчутно.

— Ну, домовимось якось.

— Хто купуватиме меблі?

— Я ж уже почав, — відповів він, вказуючи на двійний каркас біля стіни.

— На наші гроші, Станіславе. Із нашого спільного рахунку.

— Я ж поверну!

— А продукти?

— Лідія сама купуватиме.

— А скільки вона тут житиме?

— Ну, я не знаю!

— От і я не знаю, — зітхнула Альона.

Станіслав вперся долонями в стіл, його обличчя скривилося.

— Ти все перетворюєш на якийсь договір оренди!

— Ні. Я просто намагаюся зрозуміти, чому рішення вже прийняте, хоча мене в ньому взагалі не було.

Він трохи заспокоївся і сів.

— Я справді думав, ти нормально до цього поставишся.

— Ти думав, я погоджуся?

— Так.

— Тоді чому ж ти не запитав мене?

У відповідь була лише тиша.

І саме це питання сподобалося Альоні найбільше. Якби Станіслав дійсно був упевнений в її згоді, ніщо не заважало йому подзвонити й сказати: «У Лідії проблема, давай обговоримо це разом».

Натомість він вирішив спочатку купити ліжко. Потім привезти інші меблі. А тоді вже, мабуть, просто поставити її перед фактом приїзду сестри. Адже сказати «ні» вже готовій ситуації набагато, набагато складніше.

За кілька хвилин Альона знову заговорила:

— Що взагалі Лідія знає про це?

Станіслав почав відповідати надто обережно, і одразу стало зрозуміло: знає вона багато. Він уже встиг повідомити сестрі, що «з житлом майже все вирішено». Сказав, що школа в дітей залишиться поруч. Пояснив хлопчикам, що в них буде нове двоярусне ліжко.

Лідія навіть запитала, чи поміститься на кухні другий холодильник. У неї ж був свій, майже новий, і вона зовсім не хотіла залишати його колишньому чоловікові після розлучення.

— І що ти відповів? — запитала Альона, намагаючись зберегти спокій.

— Сказав, що уточню в тебе.

Вона заплющила очі й засміялася. Цього разу — довго, до сліз. Станіслав дивився на неї без жодного натяку на задоволення.

— Що тут такого смішного?

— Я намагаюся зрозуміти твою посаду в нашій сім’ї, Станіславе. Квартиру ти вже розподілив. Кімнати призначив. Мешканців обрав. Гроші на ліжко взяв. Але от холодильник — ні. Тут ти вирішив зберегти рештки демократії й запитати мене.

— Не треба так знущатися.

— Я не знущаюся. Мені справді приємно дізнатися, що хоч холодильник у моїй квартирі поки без моєї згоди не оселяється.

Після цього розмова стала набагато напруженішою. Не голоснішою — вони взагалі рідко кричали одне на одного. Але Станіслав нарешті висловив те, що до цього ховалося за розмовами про тимчасову допомогу.

Після весілля, заявив він, потрібно перестати ділити життя на «твоє» і «моє». Сім’я, на його думку, мусить допомагати близьким. А тримати дві вільні кімнати для себе, коли сестрі доводиться витрачати величезні гроші на оренду, здавалося йому егоїстичним.

— Чому ж дві? — здивовано запитала Альона. — Одну ти вже виділив нашій майбутній дитині.

— Не чіпляйся до слів.

— Я не чіпляюся. Мені просто цікаво, чому моєю квартирою ми зобов’язані ділитися вже зараз, а твої ресурси в розрахунок взагалі не беруться.

Станіслав насупився.

— Які ще мої ресурси?

— Будь-які.

У нього, власне, не було власної нерухомості. Накопичень на початковий внесок за житло теж не було. До переїзду до Альони він винаймав студію за 12 000 гривень, а гроші, що звільнилися після переїзду, переважно розчинилися в повсякденному житті. Частина йшла на кредит за машину, частина — на його улюблене хобі.

Станіслав дуже серйозно захоплювався риболовлею і міг годинами пояснювати різницю між двома рибальськими котушками, які для Альони виглядали абсолютно однаково, але коштували обидві непристойно дорого. Вона ніколи не обурювалася. Це були його гроші. Він заробляв добре, кредит платив вчасно, у спільний побут вкладався. Але зараз все це несподівано набуло іншого звучання. Станіслав легко називав одну кімнату «незадіяною», бо ж не він сім років за неї виплачував іпотеку.

— Хочеш допомогти Лідії? — запитала Альона. — Чудово. Допоможи.

— Я цим і займаюся!

— Ні. Поки ти допомагаєш їй моєю квартирою.

— Знову починається…

— Тоді запропоную інше. Лідія винаймає квартиру, скажімо, за п’ятнадцять тисяч. Ти щомісяця даєш їй шість тисяч. Для неї оренда вже буде дев’ять тисяч. Цілком нормальна допомога від брата, як на мене.

Станіслав відповів не одразу.

— Шість тисяч щомісяця?

— Саме так. Кожного місяця.

— Альоно, у мене кредит за машину…

— Знаю.

— І весілля зараз…

— Теж знаю.

— Шість тисяч – це ж пристойна сума!

Вона кивнула.

— Звичайно.

— Ну от.

— Що «от»?

Станіслав замовк.

Альона притулилася до стільниці, дивлячись на нього.

— Ще п’ять хвилин тому одна-єдина кімната у чужій квартирі для тебе була дрібницею, зовсім нічим. А ось шість тисяч гривень із твоєї зарплати раптом виявилися непіднімним тягарем?

— Це ж зовсім різні речі.

— Так. Саме тому я і помітила різницю.

Він спробував знову пояснити про близьких, тимчасові труднощі та безглузду оренду.

І тоді Альона сказала вже без усмішки:

— Станіславе, спочатку зароби хоча б на власну однокімнатну квартиру, а вже потім розпоряджайся моєю трикімнатною.

Він одразу спалахнув.

— Чудово. Тепер ти постійно дорікатимеш мені, що це твоя квартира?

— Поки ти не почнеш самовільно розподіляти її кімнати — ні.

— А після весілля щось зміниться?

— У документах на квартиру? Абсолютно нічого.

Станіслав різко підвівся з-за столу. Ця фраза явно зачепила його до глибини душі, Альона це бачила.

Але вона й не думала пом’якшувати свої слова. Вона ніколи не намагалася його принизити через те, що у нього немає власної нерухомості. За всі два роки стосунків вона жодного разу не згадала про це як про якийсь недолік.

Питання виникло тільки тепер, коли Станіслав почав міркувати про її квадратні метри так, наче вони дісталися їм обом у комплекті з весільними келихами.

Того ж вечора зателефонувала Лідія. Альона побачила її ім’я на екрані Станіслава, коли вони мовчки вечеряли.

Він спершу не хотів відповідати, але потім все ж взяв слухавку.

— Так, Лідіє.

Кілька секунд він слухав, лише киваючи головою.

— Ні, поки що нічого не вези.

Знову настала тиша, Станіслав нахмурився.

— Та ні, справа не в холодильнику.

Альона мимоволі підвела очі. Розмова тривала близько трьох хвилин, після чого Станіслав простягнув їй телефон.

— Вона хоче поговорити з тобою.

— Альоно? — обережно, майже пошепки, спитала Лідія.

— Так.

— Мені здається, я зараз поставлю дуже дурне запитання.

— Спитай.

— Ти взагалі знала, що ми збираємося до вас переїжджати?

Альона перевела погляд на Станіслава, потім знову повернулася до слухавки.

— Дізналася сьогодні.

На тому кінці дроту запала глибока тиша.

— Зовсім сьогодні?

— Від чоловіка, який мав збирати двоярусне ліжко.

Лідія мовчала ще кілька секунд, а потім у її голосі пролунав роздратований видих.

— От ідіот!

Станіслав, який сидів поруч, одразу відгукнувся:

— Я взагалі-то тут, поряд.

— Тим краще! — різко відповіла сестра. — Директор чужого житлового фонду.

Альона ледь помітно прикусила губу, стримуючи посмішку.

Лідія поспіхом почала пояснювати, вона була твердо переконана, що брат заздалегідь усе обговорив. Він запевнив її, що вони з Альоною вже після весілля говорили про вільну кімнату і що готові надати тимчасову допомогу.

Сама Лідія ніколи не просила про безкоштовне проживання.

Ба більше, вона вже навіть оглянула дві орендовані квартири. Просто варіант брата виглядав значно зручнішим, особливо через близькість до школи дітей.

— Якби я хоч на секунду припустила, що він навіть не запитав твоєї думки, я б цю розмову навіть не починала! — рішуче промовила вона.

Станіслав спробував втрутитися, його голос зазвучав невпевнено:

— Я збирався спитати…

Лідія навіть не дала йому закінчити.

— Після того, як ліжко вже було замовлене?

— Я хотів підготувати ґрунт…

— Стасе, скасуй замовлення на ліжко.

— Там потрібно оформлювати повернення.

— От і оформи! І не дзвони дітям із такими «житловими» новинами, доки у тебе хоча б ключів від цього житла немає!

Цього разу Альона вже не стримувалася і голосно розсміялася.

Після розмови Станіслав сидів мовчки дуже довго. Зрештою, він просто підвівся і пішов до спальні, залишивши Альону наодинці.

На ранок ліжко він таки скасував. Магазин підтвердив повернення коштів, а за кілька днів гроші повернулися на той самий рахунок, з якого їх було знято.

Альона перевірила надходження, але більше цю суму не чіпала.

Весільна подорож поки що формально залишалася в їхніх планах.

Саме весілля — також.

Проте вже ввечері наступного дня Альона зателефонувала ведучому і попросила призупинити остаточне погодження програми. Потім написала фотографу, що дата церемонії, можливо, зміниться.

Станіслав помітив її листування в телефоні.

— Ти що, скасовуєш весілля? — запитав він.

— Поки що зупиняю підготовку.

— Через одну кімнату?

— Ні. Через те, що ти прийняв таке важливе рішення за мене, витратив наші спільні гроші без дозволу і поставив свою сестру в украй незручне становище.

— Я ж повернув гроші!

— Гроші повернув магазин.

— Яка різниця?

— Велика. Тому що проблема була зовсім не в самій сумі.

Станіслав ходив по кімнаті, шукаючи потрібні слова, намагаючись знайти переконливий аргумент.

— І що тепер?

— Не знаю.

— Чудова відповідь за три тижні до весілля.

— Зате чесна.

У наступні дні він став помітно м’якшим. Спершу Альоні здалося, що він нарешті все зрозумів.

Станіслав вибачився. Визнав, що був надто квапливим. Сказав, що просто дуже хотів допомогти сестрі і надмірно захопився цією ідеєю.

Але через два дні додав, ніби між іншим:

— Хоча ти теж могла не робити з цього таку драму.

І тоді стало зрозуміло: до нього дійшло ще далеко не все.

Згодом він навіть запропонував компроміс.

Лідія поживе у них не невизначений термін, а рівно три місяці.

— Вона просила про це? — поцікавилася Альона.

— Ні, але…

— Тоді навіщо ми знову це обговорюємо?

Через тиждень Станіслав запропонував здавати одну кімнату квартиранту, оскільки Альона «так принципово ставиться до порожніх площ».

Вона подивилася на нього і остаточно усвідомила: Станіслав все ще намагається довести свою правоту, свою ідею — вільна кімната повинна приносити якусь користь.

Йому було неймовірно важко прийняти таку просту і очевидну річ.

Кімната могла взагалі нічого не приносити.

Могла стояти порожньою.

Могла стати особистим кабінетом.

Могла бути заставлена коробками, чекаючи свого часу.

Могла перетворитися на кімнату для гостей.

Тому що право вирішувати належало людині, яка була власницею цієї квартири.

А не найзаповзятливішому родичу.

Через два тижні після історії з ліжком Альона скасувала бронь у ресторані.

Вона втратила невеликий завдаток.

Фотограф повернув оплату повністю.

Ведучий — теж.

З готелем для подорожі вийшло простіше: бронь була з можливістю повернення. Гроші зі спільного рахунку вони розділили порівну, враховуючи, що обоє вносили туди однакові суми. Після повернення коштів за ліжко баланс знову точно збігався з їхніми фактичними внесками.

Розмова про весілля зайняла менше години.

Без зайвих драм, без театру.

Станіслав сидів за кухонним столом і довго крутив ложку в чашці.

— Тобто все?

— Весілля точно не буде.

— А ми?

Альона не відповіла йому одразу. Вона все ще його любила.

Саме тому рішення, яке прийняла Альона, далося їй значно важче, ніж могло б здатися збоку. Якби Станіслав виявився просто зухвалим ледарем, що два роки жив її коштом, чекаючи на шлюб, все було б набагато простіше й очевидніше.

Але він не був таким. Він працював, брав участь у хатніх справах і був підтримкою, коли захворів її батько. Навіть скасовував власні плани, аби допомогти їй з ремонтом у квартирі.

Проблема полягала не в тому, що він був поганою людиною, а в його переконанні: після заручин її власність автоматично стала спільним ресурсом їхньої майбутньої, розширеної родини. Причому, на його думку, питати дозволу у власниці такого ресурсу було зовсім необов’язково.

— Я не хочу зараз ставити крапку в стосунках назавжди, — чітко сказала Альона, дивлячись йому в очі. — Але й жити разом нам поки що не варто.

Станіслав нахмурився, його обличчя скривилося.

— Тобто ти мене виганяєш? — запитав він.

— Я пропоную тимчасово роз’їхатися, — відповіла Альона.

— Велика різниця, — буркнув він, відводячи погляд.

— Різниця є, — наполягла вона. — Ти маєш час, щоб спокійно знайти собі житло. Я ж не виставляю твої валізи за двері сьогодні ввечері.

Він знайшов студію вже через десять днів. Це була не та його стара квартира, яку він винаймав до переїзду до Альони, — ту давно знімав хтось інший. Нова студія знаходилася трохи далі від роботи, але її вартість була цілком прийнятною — 12 000 гривень.

Альона допомогла йому з переїздом. Ділити меблі майже не довелося: більша частина великих речей була її власністю ще до того, як Станіслав переїхав. Він забрав телевізор, який купував сам, кавомашину, деяку кухонну техніку, свої інструменти та кілька коробок з риболовними снастями.

На третій раз Станіслав виніс довгий тубус з вудками, зупинився в коридорі й окинув поглядом свої речі.

— Ось вона, моя нерухомість, виходить, — промовив він з гіркою усмішкою.

Альона лише поглянула на тубус.

— Судячи з цін на твої снасті, там уже має бути щонайменше земельна ділянка, — зауважила вона, ледь стримуючи усмішку.

Він засміявся. Вперше за кілька тижнів це був справжній, щирий сміх.

Через місяць після того дзвінка від збирача меблів Станіслав вже жив окремо. Лідія, його сестра, тим часом теж знайшла для себе двокімнатну квартиру за 15 000 гривень на місяць, що знаходилася в десяти хвилинах ходьби від школи її синів.

Колишній чоловік погодився оплачувати частину оренди, поки вони остаточно не розділять майно. Станіслав теж, як і обіцяв, почав додавати сестрі гроші. Щоправда, не 15 000, як обговорювалося раніше, а 6 000 гривень. Він сам так вирішив.

Про це Альона дізналася не від нього, а від самої Лідії, коли та зателефонувала подякувати за дитячий стелаж, який Альона віддала їй після переїзду.

— Він тепер такий обережний, — розповіла Лідія, хихикаючи. — Вчора тричі перепитав, чи точно можна купити дітям настільну лампу.

— Прогрес, — усміхнулась Альона.

— Невеликий, — погодилася Лідія. — Але хоч більше нікого не розселяє по чужих квартирах.

Станіслав та Альона іноді переписувалися. Їхні стосунки не відновилися. Альона й не обіцяла, що це станеться. Зате одного разу він надіслав їй фото своєї студії. На знімку виднілися диван, невеликий стіл і сушарка з білизною. Під фотографією було написано: «Вільний кут знайдено. Поки нікому не віддав».

Альона подивилася на це повідомлення й відповіла: «Тримайся. Головне — не повідомляй родичам метраж». На цьому їхня розмова тоді й закінчилася.

А велика кімната в її квартирі ще кілька місяців дійсно стояла майже порожньою. Згодом Альона перенесла туди свій робочий стіл, поставила затишне крісло біля вікна та книжкову шафу. Жодного особливого призначення у цієї кімнати так і не з’явилося.

Іноді Альона працювала там, іноді читала, а часом просто складала на крісло речі, які було ліньки відразу прибрати. І особливо їй подобалося те, що для цього не потрібно було ні перед ким звітувати. Другий холодильник на кухні теж так і не з’явився.

А історія з двоярусним ліжком стала улюбленою розповіддю Лідії. Одного разу, вже значно пізніше, вона сказала Альоні:

— Ти тільки уяви, якби той збирач тобі не зателефонував?

— Уявляю, — відповіла Альона.

— Прийшла б ввечері, а в тебе вже дитяча кімната.

— Чому ж одразу дитяча? — заперечила Альона. — Судячи з темпів Стаса, до вечора там вже міг бути цілий філіал гуртожитку!

Вони обидві щиро розсміялися. І все ж, той мебляр у тій історії виявився дуже своєчасним чоловіком. Бо іноді дізнатися про справжні «сімейні звички» майбутнього партнера набагато корисніше до весілля. Особливо якщо майбутній чоловік вже встиг розпорядитися твоїми кімнатами, спільними грошима і місцем під чужий холодильник — і це до того, як сам заробив хоча б один власний квадратний метр.