– Подивіться на нього! – мало не кричала директорка школи. – Батьків викликали, а йому навіть не соромно! – Це ж треба – спалити класний журнал! – голос директорки перейшов у вереск

– Подивіться на нього! – мало не кричала директорка школи. – Батьків викликали, а йому навіть не соромно!

Дімка глянув прямо в очі розлюченої директорки. На обличчі десятирічного хлопця не було й натяку на каяття скоєного злочину. З нудним виглядом він мовчки слухав мимрення Анфіси Едуардівни.

– Це ж треба – спалити класний журнал! – голос директорки перейшов у вереск.

– Почекай за дверима! – суворим голосом наказав батько.

Хлопчик вийшов із директорського кабінету, голосно грюкнувши дверима. Йому було байдуже, якщо його знову покарають. Він не міг зробити інакше, слово дав…

А щодо батьків, вони незабаром знову про нього забудуть, та поїдуть в чергову експедицію.

Того ж вечора на сімейній раді було ухвалено рішення відправити Дмитра в село до діда на все літо. Можливо, він зможе знайти на юного бунтаря управу.

***

– Це твій розпорядок дня, – Єгор Сергійович, колишній вояка, вказав онукові на аркуш паперу, списаний дрібним почерком. – У селі дуркувати ніколи, всі хочуть їсти та пити.

– Я що, раб? – вирвалось у Дімки, коли він прочитав довгий список обов’язків.

Єгор Сергійович усміхнувся, оцінивши войовничий погляд онука, кинутий у його бік. Вчора син привіз Дімку, не перестаючи скаржитися батькові, як з ним стало тяжко.

Постійні чубанини в школі, невдоволення вчителів та директорки – все це забирало час від наукових досліджень. Батьки Дмитра поїхали в експедицію, з полегшенням залишивши бунтаря-сина на діда.

Повільно потекли дні, наповнені незвичними справами. Дімка вставав із півнями, допомагав дідові нагодувати плямисту корову Квітку, чотирьох поросят та гнідого Арапа. Принести води, скласти наколоті дрова, прополоти грядки.

Справи не закінчувалися, але Дімка дав слово, що не скаржитиметься.

– Він стежить за мною? – якось спитав Дімка, насторожено поглядаючи на улюбленця діда, великого пса Барона, який тінню слідував за ним, якщо він покидав межі садиби.

– Чує, що ти не місцевий, боїться, щоб не заблукав, – відповів дід з легкою іронією.

Дуже сподобалося Дімці ходити на рибалку. Хлопчик спритно навчився справлятися з вудкою, і за кілька тижнів Єгор Сергійович почав відпускати його одного на річку.

Клювання було рано вранці, коли ще було прохолодно. Дімці подобалося сидіти з вудкою на березі і спостерігати, як встає сонце, осяюючи світлом все навколо. Такого в місті точно не побачиш!

Якось одного раннього ранку, розташувавшись з вудками на березі мальовничої річечки, Дмитро помітив рух у високій траві.

Десь поруч голосно квакала жаба, тут же загавкав собака. Начебто звичні звуки, але… Трава знову заворушилася, і хлопчик вирішив перевірити.

Обережно ступаючи серед високої трави, Дімка придивлявся в ранкових сутінках, але нічого не побачив. Вирішивши, що йому привиділося, він хотів уже повернутися до вудок, але в цей момент почув ледь помітний жалібний стогін.

Нахилившись, він розсунув високу траву руками, і на нього грізно зашипіла кішка, застережливо притиснувши вуха. Очі тварини попереджали дотримуватися дистанції, а в шипінні висловлювалася явна загроза.

– Ой… – вирвалось у Дмитра від несподіванки. – Ти чого шипиш?

Він простяг руку, бажаючи погладити грізну тварину, але кішка сіпнулася вбік і якось дивно поповзла від нього, подалі від простягнутої руки.

В цей момент стало світати, і Дімка побачив червоні плями на світлій вовні тварини. Перед очима постала картина з недавнього минулого – четверо підлітків знущалися з смугастого кота з відмороженим правим вухом…

Дімка здригнувся, проганяючи болісний спогад. Кішка понівечена, їй потрібна допомога!

Голими руками її не візьмеш, вона сердиться, і їй явно боляче. Озирнувшись на всі боки, він не знайшов нічого придатного. На ньому була одягнена легка вітрівка, що захищає від ранкової прохолоди.

Скинувши з себе вітрівку, хлопчик наблизився до кішки, що шипіла.

– Киць-киць-киць! Я тільки хочу допомогти тобі… Киць-Киць-Киць!

З останніх сил кішка кинулася вбік, але Дімка виявився спритнішим. Накривши вітрівкою кішку, він акуратно замотав її і притиснув до грудей. А потім припустив з усіх ніг додому, забувши про вудки.
***

–  Діду, з кішкою все добре буде? – всоте запитав онук, з занепокоєнням дивлячись на двері літньої кухні.

– Не хвилюйся, Михайлівна  ветеринар, і в цьому розуміється, – Єгор Сергійович погладив онука по голові. – Сходи поки що за вудками, а коли повернешся, будуть новини…

Дімка кивнув і швидко збігав на річку за вудками. Він так поспішав, що ледве міг перевести подих, коли повернувся додому.

У цей момент на порозі літньої кухні з’явилася тендітна фігурка Ангеліни Михайлівни. Літня жінка щось сказала Єгору Сергійовичу, чому той радісно посміхнувся.

– Як вона? – вирвалося у Дімки.

– Все добре буде, – відповіла Ангеліна Михайлівна.

. – Схоже, її покусала собака… Ра.ни я обробила, тепер доглядай її.

– Я все зроблю! – вигукнув Дмитро, і в його очах з’явилися сльози радості та полегшення.

Того вечора хлопчик не відходив від сплячої кішки, влаштувавши їй із коробки та старого пледа імпровізоване ложе. Розставивши поруч миски з їжею та водою, він просто сидів і дивився, як кішка спить.

– Ночуватимеш тут? – Запитав дідусь.

– А можна? – з надією спитав Дімка.

– Краще ми її в хату заберемо, – запропонував дід.

Кішку перенесли в кімнату, де спав Дімка, і поставили коробку поруч із його ліжком.

При найближчому розгляді, забарвлення кішечки виявилося світлого бежевого кольору з ледь помітними смужками.

Дмитро сів на край ліжка, продовжуючи спостерігати, як спить його підопічна.

– Ось дивлюся на тебе, онуче, і дивуюся, – задумливо промовив Єгор Сергійович, сівши на стілець у кутку кімнати. – І не лінивий, тямущий, відповідальний, і доброта тобі не чужа. То чого ти бунт на кораблі влаштовуєш?

Дмитро глянув на діда, знизавши плечима замість відповіді.

– Твій останній подвиг із класним журналом… – допитувався дід. – Ти ж не просто так його спалив?

– Слово дав, а раз дав, то треба тримати, – буркнув Дімка.

Простягнувши руку, він обережно погладив кішку по голові.

– Кому слово дав? – підозри Єгора Сергійовича виправдалися, бо він не вірив у винність онука.

– У підвалі будинку, поряд зі школою, живе бездомний кіт, якого я підгодовував, і розмовляв з ним, так само, як ти з Бароном, – розповів Дімка, шморгнувши носом.

– Я мріяв забрати його додому, але батьки навіть слухати про це нічого не бажали… Слово дав Матроскіну, що завжди його захищатиму.

– І що сталося з цим котом? – тихим голосом спитав дід, затамувавши подих.

– Хлопці зі старших класів знущалися з нього, – голос Дімки здригнувся. – Я просив припинити, вони погодилися, з умовою, що я маю спалити класний журнал…

– Мерзотники! – Вирвалося у літнього чоловіка. – Де зараз цей кіт?

– Його забрала якась жінка, як мені сказав двірник, – Димка знову погладив кішечку. – Мені б так хотілося  дізнатися, як там Матроскін…

– Ти молодець! – дід погладив онука по голові. – Слова дотримався, це правильно, але чому батькам нічого не розповів?

– Вони не питали, – просто відповів Дімка.

Минали дні… Рани на тілі Зефірки, як назвав кішку Дімка, затяглися. Кішечка припинила шипіти і з підозрою дивитись на людей.

Зефірка приймала турботу людини, яка врятувала їй життя. Незабаром кішечка, яка помітно набрала у вазі, перебралася спати до Дімки на ліжко.

Мрія хлопця справдилася, але часто він бачив у своїх снах смугастого Матроскіна з відмороженим вухом. Кіт лагідно терся об його ноги і голосно муркотів, коли Дімка брав його на руки.

– Де ти? – питав Дімка уві сні смугастого кота, але відповіді не отримував.

Пройшов липень, а за ним і серпень. Дімка чекав, що за ним приїдуть батьки, але натомість дід оголосив онукові, що йому треба з’їздити в міста у справах.

Впоравшись уранці з господарськими справами, Єгор Сергійович залишив господарство на онука і вирушив на електричку.

Повернувся він увечері, стомлений, але задоволений. Похвалив онука за порядок у справах і, таємниче посміхаючись, покликав його до хати, куди раніше заніс велику коробку.

– Іди сюди, онуче, – Єгор Сергійович вказав на диван. – Дивись, хто приїхав зі мною із міста.

Дімка зайшов до кімнати і подивився на диван. Хлопець моргнув кілька разів, боячись, що йому привиділося.

– Матроскін! – вигукнув хлопчик, обережно беручи смугастого кота з відмороженим вухом на руки. – Діду, ти найкращий!

Кіт виглядав здоровим та вгодованим. Пізніше Єгор Сергійович поділився з онуком, як його вразив вчинок Дімки, і він вирішив розшукати смугастого кота, звернувшись за допомогою в його школу.

Виявилося, що саме двірник звернувся до притулку із проханням забрати бездомного кота, боячись за його життя.

На початку вересня приїхали батьки Дімки з новиною, що їм потрібно поїхати в тривалу експедицію, і хлопчику доведеться пожити якийсь час у діда.

Батьки ледь впізнали у веселому та життєрадісному сину колишнього бунтаря.

– Тату, ти зробив диво! – вигукнув батько Дмитра.

– Навчіться чути свою дитину, – повчально сказав Єгор Сергійович.

Ну, а щодо Дімки, то він зрадів, що залишається жити з дідом і йому не доведеться розлучатися з Матроскіним і Зефіркою.

Бунтар перетворився на найдбайливішого і найвідповідальнішого господаря для своїх вихованців.

Ось така зворушлива життєва історія до вашого прочитання! Залишайте свої слушні думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!