Чи варто ображатися на дітей, які ділять батьківщину?

Я їх тепер обох бачити не хочу, каже Тамара. Адже ростила дітей, а отримала на свою голову Бог зна що. Прийшла додому і на власній кухні мене діти почали обговорювати, до того ж такими словами, які і в голос страшно вимовляти.

Тамара мала 2 дітей, 3 внуків. Була ще не стара, але відхід чолвіка дуже підкосив бідолашну. Так сталося, що Тома мала трьохкімнатну квартиру, і жила там сама, адже ніхто з дітей там жити не хотів.

Квартира не погана, але без особливого ремонту і не в центрі, школи немає поруч магазина теж.

Якось я прихворіла, розказує Тома, діти приїхали і привезли ліки там всякі, продукти. Не те щоб це їх бажання було, я попросила, але таки привезли, хоч десь я в їх вихованні не пригадала.

Я прийняла ліки і заснула. А потім виходжу на кухню, поки йшла по вітальні почула голоси. Сидять голубки, син старший з невісткою, мені то поїхали вже. Розмова:

-Та ні, ні кули в пансіонат, вона ж молода ще, може зустріне кого. – Яке зустріне, їй 53 роки, вона вже своє віджила. І ти уявляєш, каже, це син рідний сказав. Ще від невістки могла подумати, від сина ні. Але як заціпеніло на місці. Слухає далі.

-А Юля що каже? – А що скаже, каже що треба квартиру розділити на двох, чи продати. Або пропонує свою частину нам продати. Але це купи, то матір всеодно буде тут жити. А забирати її куди?

Дійсно доглядати не було особливою кому за Тамарою. Але це і не потрібно було, адже вона ходила сама, працювала трішки навіть, прихворіла, але ж не в домовину збиралася, а вони вже квартиру ділять.

Я кажу, та ж не сталося нічого такого, не в гнали ж, поговорили та й забули, порадила їй зібрати дітей і сказати що квартира буде тим, хто її на старості краще догляне.

Вони будуть один поперед одного старатися. А Тома не хоче, каже відійду, от тоді хай хоч поб’ють один одного за ту квартиру, а зараз не хочу і бачити.

Я думаю даремно, не варто жити в образі на дітей, адже життя дійсно швидкоплинне.