Я одружена 19 років, маю двоє дітей. З чоловіком живемо, як на вулкані, то тихо, то вибух. Чоловік сам по собі лідер, я завжди йому підкорялася, питаю навіть дозволу кудись піти, через те, що це загрожує згодом скандалом. У ліжку має бути, як він сказав, мої бажання не враховуються.
Два роки тому у мене розпочався службовий роман. Людина одружена 24 роки, і теж двоє дітей. У нього проблеми вдома з дружиною в інтимному плані та в душевному, там лідер також він, дружина лідерством не поступається йому.
У нас дуже близькі стосунки, саме ті, які не складаються в обох будинках, часом захльостує обох так, що немає бажання повертатися у свою сім’ю, пристрасть і бажання долає все більше.
Від нього я чую, що не чую від чоловіка, а він отримує те, що не дає дружина. Нам просто дуже добре вдвох. Він мене старший на 7 років, мене зводить з розуму своїм голосом, своїм тілом та багатьом іншим.
Ми працювали разом 2 роки, потім у нього не склалися стосунки з керівництвом, звільнився, працював у іншому місці, ми періодично зустрічалися на чужій території.
Зараз він працює в іншому місті вже три місяці, і не може мені точно сказати, чи залишиться він там постійно, іноді приїжджаючи додому, або це тимчасово, поки не заробить гроші для оплати іпотеки (ще платити 1,5 роки).
Його там цінують, я це знаю, бо він робітник від Бога, вимогливий до підлеглих. Він трудоголік, для нього і робота важлива, і мене він любить, але вже на такій відстані обом важко, хоч часом він і не показує це. Бувають випадки, дзвонить і кличе до себе, голову в обох зносить, але ми відразу згадуємо, що в нас сім’ї і він, як і я, не може зрадити свою сім’ю.
Мені важко зараз переносить розлуку, часом я готова все кинути і поїхати до нього, але не можу, мучить совість, та й чоловіка шкода, дітей, до чоловіка зараз більше дружні стосунки, ніж любов.
Дурість зробити завжди можна, потім не виправити. Мій коханий завжди мені це нагадує, що можемо наробити і зробити боляче своїм сім’ям, намагаємось це тримати потай від усіх.
Підкажіть, як заспокоїтись, тому що я переживаю за те, що нас обох постійно зводить доля, я не можу без нього, мені важко зараз дається ця відстань. Як змиритися з цим, хоч він мені постійно каже «поживемо, побачимо, може і будемо разом».
Чи варто продовжувати таке спілкування, мені з ним дуже добре, такого немає з чоловіком. Може, поступово готувати ґрунт для відходу з сім’ї? Мені важко подвійно зараз.
