Один мій друг не привітав мене з днем народження. Мені дуже прикро. І я не знаю, чи варто мені вітати тепер із днем народження його.
Здається, все просто. Ну, забула людина з якоїсь причини. В принципі, це дрібниця. Можна пробачити, не таїти образу на все життя і привітати його хоча б із ввічливості.
Але не все так просто. Я називаю його другом. Але насправді він щось інше. Я навіть не знаю, як його назвати. Ми працювали разом 10 років. Я була його підлегла. Він старший за мене на 20 років, але дуже симпатичний і приємний чоловік, легкий у спілкуванні.
З ним я легко забувала про різницю у віці і відчувала, що він мій ровесник, а то й молодший. У нього м’який характер, і я вічно його опікувалася і захищала, як могла, хоча я й сама не така вже й грізна, сильна і страшна.
Спочатку я була закохана в нього і бігала за ним, намагалася його завоювати. Він це, певне, помічав і тримав дистанцію. Мене це дуже поранило. Після чотирьох років у такому режимі я зрозуміла, що настав час дати йому спокій, що я йому не подобаюсь, як жінка.
І що це, можливо, навіть добре, що в мене нічого не вийшло. Що все життя б порошинки з нього здувала, а він би мені зраджував, ставив би на перше місце своїх друзів, а мене на десяте.
Одним словом, я змінила своє ставлення до нього. Я, як і раніше, його любила, але це кохання перейшло в розряд платонічного. За обов’язком служби я залишалася з ним ще 6 років, дбала про нього, як могла, раділа його успіхам і ненавиділа його ворогів, але більше не мріяла бути з ним і паралельно будувала своє особисте життя. Вийшла заміж, пішла у декрет.
За ці 6 років роботи його ставлення до мене змінилося. Деякі події на роботі зблизили нас, він став мені більше довіряти, ми стали щодня неформально спілкуватися з його ініціативи. Ділилися плітками та розповідями про себе. Він виділяв мене серед усіх, і більшість думала, мабуть, що у нас роман.
Я посвячувала його у свої особисті проблеми (радилася з ним, чи варто виходити заміж, скаржилася на чоловіка, давала йому поради щодо роботи). Ми вітали одне одного зі святами. Мені здавалося, що це була дружба.
Коли я пішла у декрет, на роботі відбулися зміни. Мого друга звільнили. Він небідний і зі зв’язками, і я думаю, у нього все добре. Проте я за нього хвилювалася, хоч нічим допомогти йому не могла. Намагалася дізнатися, як у нього справи. Але спілкування наше після мого відходу в декрет вже було тільки телефоном в смс, він віддалився, так, і я теж.
Мені було ніяково дружити з чоловіком під час того як я виношувала дитину, тим більше, що він, гадаю, розумів, що я за ним у минулому бігала. І, можливо, він здогадувався, що все одно дуже дорогий мені, хоч я більше й не бігаю за ним так явно. Я майже нічого зараз не знаю про нього.
Начебто, за його останніми повідомленнями, у нього все гаразд. Але з днем народження мене він не привітав. Хоча я його вітала минулого року і навіть дзвонила. Мені здавалося, він був приємно здивований, що я пам’ятаю, дзвоню, щоб поговорити наживо, а не пишу.
Невже він міг забути про мій день народження? Якщо міг, то виходить, ніяка це була не дружба. Виходить, я йому ніхто. Просто з нудьги спілкувався, а перестав одразу й забув. Але це ще нічого.
А що, коли він не забув, а просто не вважав за потрібне мене привітати? За час нашої роботи було два епізоди, коли він здорово підставив мене. Мені тоді було дуже боляче від його вчинків, але я постаралася все йому пробачити.
Може це означає, що просто в нього до мене було споживче ставлення? Поки була потрібна та вигідна, вітав. Як звільнився, стала не потрібна, тож можна і не вітати. Може, і те неформальне спілкування було просто для того, щоб я краще намагалася, викладалася на повну для нього, не шкодила?
Дуже погано на душі. І не знаю, чи варто вітати його тепер. Його день народження за місяць. Можу просто написати смс, дзвонити щось уже не хочеться, хоча обіцяла собі, що все життя йому дзвонитиму на його свято.
Як краще вчинити? Привітати смс чи взагалі не вітати?
