Допоки Варі не виповнилося вісім років, вона жила у звичайній родині: мама, тато, бабуся з боку тата.
Бабуся та дідусь з боку мами теж були, але вони жили в іншому місті, до якого треба було їхати майже тисячу кілометрів, тому вони приїжджали лише двічі.
Вперше, коли народ илася Варя. Цього випадку вона, звісно, не пам’ятала. І другий – коли їй було п’ять років.
Жили вони нормально: мама та тато працювали, Варя спочатку ходила в дитячий садок, а потім до школи. На свята до них приходили гості, найчастіше теж з дітьми, і тоді в їхній трикімнатній квартирі ставало тісно та весело.
А ще тоді Варі на кожен день народження та Новий рік дарували гарні подарунки.
Все змінилося, коли дівчинка навчалася у другому класі. Батьки почали дуже часто лаятись. Тато був чимось невдоволений, мама звинувачувала його.
У все, що відбувалося, була присвячена і бабуся. Варя одного разу чула, як вона запитала у тата:
– Женю, скільки ти це терпітимеш?
Мабуть, татові терпіти набридло, і якось у суботу він зібрав свої речі та пішов. Варя вперше почула слово «розлучення».
Вона знала – це означає, що тепер тато житиме окремо від них – у них у класі були діти, які зустрічалися з татами лише у вихідні.
Але Варя не очікувала, що через місяць після розлучення батьків у хаті з’явиться дядько Семен, а за пів року у неї з’явиться братика якого назвуть Павликом.
Спочатку братик Варі сподобався – маленький, кумедний. У хаті більше ніхто не лаявся, мама ходила щаслива. Дядько Семен на Варю особливої уваги не звертав, але й не намагався її виховувати.
Загалом життя знову налагодилося.
Але коли Павлику виповнилося три місяці, мама пішла з ним у поліклініку і повернулась у сльозах. Лікарі сказали, що у хлопчика якесь захворювання, яке навряд чи вдасться вилікувати.
Варі нічого не пояснили, але зі слів мами, коли вона, плачучи, розповідала про все дядьку Семену, дівчинка зрозуміла, що Павлик погано ходитиме і не зможе вчитися в школі, як усі інші діти.
– За що нам це покарання? – голосила мама.
Варі стало шкода її, і дівчинка підійшла до матері, щоб заспокоїти. Вона притулилася до маминого плеча, але та зненацька різко відсунула доньку і подивилася на неї таким поглядом, що Варі стало моторошно.
Після цього все життя сім’ї закрутилося довкола Павлика. Ліки, процедури, санаторій – все це вимагало грошей і чималих. Тому з дому зникло те, що раніше здавалося звичайним.
Гостей тепер не запрошували, свята та дні народження не відзначали, подарунків не дарували. Нові туфлі чи сукню Варі купувалися лише тоді, коли старі ставали малі чи зовсім зношувалися.
А похід із подружками в кіно чи поїздку з класом на екскурсію дядько Семен називав зайвими пустощами.
На канікулах та у свята Варя бувала у бабусі. Там вона зустрічалася з татом, поки він не поїхав кудись, як сказала бабуся, на заробітки.
Після цих зустрічей бабуся майже завжди лаялася з мамою:
– Людо, ти совість май! Женя переказує добрі аліменти, а Варя в недоносках з чужого плеча ходить. Дивись, адже я і в опіку можу поскаржитися.
Після таких розмов Варі іноді купували щось недороге з одягу чи взуття, але потім усе поверталося назад.
У свій час мама навіть не стала відпускати Варю до бабусі, але та почала зустрічати внучку біля школи й пригрозила, що звернеться до суду.
Варю не хотіли зайвий раз відпускати з дому ще й тому, що Павлик ріс, і мамі потрібна була допомога, щоб доглядати хлопчика. І Варя, повертаючись зі школи, часто ставала нянькою біля манежу, де сидів брат.
Найгірше було те, що уроки тепер доводилося робити поспіхом, і оцінки у Варі стали нижчими. На запитання вчительки, що трапилося, дівчинка розплакалася і все розповіла.
Маму запросили до школи, і після цього Варі почали виділяти час на уроки. Але від турбот про брата її не звільнили.
Мама працювати більше не могла, вона звільнилася, тепер бюджет сім’ї складався із зарплати дядька Семена, пенсії Павлика та аліментів. Звичайно, з урахуванням того, скільки йшло на лікування хлопчика, цього не вистачало.
Окрім аліментів, які переказувалися офіційно, батько надсилав гроші для Варі своїй матері, і бабуся купувала на них потрібні дівчинці речі та оплачувала заняття репетитора з англійської мови.
Батько у тому місті, куди поїхав, знову одружився, у нього у новій родині народ ився син. Тепер він приїжджав до матері лише у відпустку, та й то не щороку.
А коли Варі виповнилося чотирнадцять, батько приїхав і, сходивши з дівчинкою в банк, оформив карту.
– Буду тобі на неї час від часу переказувати гроші. Якщо щось треба, дзвони, – сказав він, їдучи.
Після його від’їзду бабуся запропонувала Варі жити в неї, але мати була проти.
– У Варвари є свій будинок! Своя кімната! Усі умови для життя є. Нема чого їй по чужих будинках тягатися, – заявила мама.
Насправді, мабуть, вона не хотіла розлучатися з донькою, бо її турбувала доля аліментів, які у разі виходу з сім’ї, Варя мала право отримувати на свою карту. А ось те, що вони втратили б додаткові рук – це точно.
У цей час Варя не гірше за матір виконувала будь-яку домашню роботу. Та й Павлик вимагав дедалі більше уваги.
Попри те що вільного часу у Варі було мало, вона вчилася добре і після школи збиралася вступати в університет.
Успішно склала іспити та за рейтингом пройшла на бюджет на ту спеціальність, про яку мріяла.
Але мама та вітчим ухвалили інше рішення.
– Хочеш вчитися – вчися, але на заочному. Тягнути тебе на своїй шиї ще п’ять чи шість років я не можу. Аліменти твій батько платитиме лише до квітня, а потім що? – Запитав Семен.
– Я до бабусі піду, – пригрозила Варя.
– Не підеш, – сказала мама. – Тобі вісімнадцять виповниться двадцять третього квітня, і до цього терміну ти нікуди не підеш!
– А почнеш скаржитися, то за всіма розбірками взагалі рік втратиш. Твій паспорт та атестат у мене під замком.
– На заочному люди теж навчаються. А роботу я тобі вже знайшла: сусідка порадила – у них у хімчистці приймальниця незабаром у декрет іде, підеш на її місце.
Довелося Варі підкоритися. Але на наступний день після двадцять четвертого квітня, дня народження, який у сім’ї не відзначали, вона зібрала всі свої речі та переїхала до бабусі.
Вчитися продовжила на заочному, а ось роботу поміняла: влаштувалася у друкарню.
Відносини із родиною Варя не порвала. Мама постійно дорікала доньці за те, що вона «утекла, покинувши рідних людей у тяжкому становищі», і не допомагає сім’ї матеріально.
Але дівчина іноді у вихідні приходила, щоб позайматися з братом. Варя бачила, що Павлик дуже радий, коли вона приносить йому нові іграшки та вивозить його на прогулянку.
Коли Варя навчалася на четвертому курсі й вже працювала за фахом – у видавництві, не стало бабусі.
За деякий час з’ясувалося, що свою двокімнатну квартиру вона залишила Варі. Виявляється, вона склала заповіт ще три роки тому на прохання сина:
– Я сюди все одно не повернуся, у мене там все життя: і сім’я, і дім, і робота. А Варі буде з чого життя почати.
Здається, які претензії може мати сім’я до Варвари? А з’ясувалося, що вони є.
Коли дівчина в належний термін отримала спадщину, до неї прийшла мама. Жінка зажадала, щоб дочка продала квартиру та всі гроші віддала на лікування брата.
– Мамо, яке лікування? Вам же одразу сказали, що Павлик не буде ні ходити, ні говорити. Ти хоч усі гроші світу витрати, краще вже не буде, – відповіла Варя.
– Значить, відмовляєш братові? Ти завжди була безсердечною і думала лише про себе, – заявила мама.
– Скажи, а ти про мене хоч раз подумала після того, як з’явився Павлик? Ти думала, як мені жилося? – Запитала Варя. – То чому ти зараз знову вимагаєш, щоб я відмовилася від свого життя?
– Павлик – твій брат!
– Я це пам’ятаю і по можливості йому допомагатиму. Але він насамперед ваш син – твій та дядька Семена! І його життя – це ваша турбота!
Варя справді іноді купувала ліки та памперси, оплачувала курси масажу, але робила це лише тоді, коли мала можливість.
Але мама все одно вважала, що її доросла дочка могла б допомагати їм набагато більше.
А Варя вже зрозуміла: хоч скільки не допомагай – все буде мало! Тому робила так, як зручно їй, а не як вимагає мати! Годі! У кожного своя доля, і свій шлях широкий…
Як ви вважаєте, слушно вчинила Варя, чи зрадила родину? Пишіть свої думки в коментарях. ставте вподобайки!
