Дощ барабанив по даху, коли я почула скрип хвіртки. Серце пішло в п’яти. Я щойно витерла підлогу в передпокої, намагаючись стерти не тільки бруд, а й наслідки вчорашньої сцени – розбиту вазу, зламану лампу, крики, які досі брязкали у вухах. А тепер вони.
Мама й тато.
Вони не попередили. Просто приїхали. Може, відчули, як мати відчуває, коли її дитині боляче. Або, може, сусідка зателефонувала: «Ви б відвідали доньку, у неї все обличчя…»
Я не встигла сховатися. Не встигла змастити тональним кремом, надіти окуляри, придумати історію. Двері відчинилися – і в очах мами спалахнув жах.
– Яно… – видихнула вона, і її обличчя спотворилося, ніби їй самій завдали болю..
А я стояла, стиснувшись, у хатньому халаті, в теплих носках на ногах і з синцями на щоці, під оком, на вилиці.
Один – свіжий, фіолетовий, від міцного кулака. Інший уже жовтуватий, від того, як я вчора впала, намагаючись ухилитися.
– Це… це випадково, – сказала я. Голос тремтів. – Я сама впала.
І в цей момент з кухні вийшов Дмитро. Він тримав у руці кухоль кави, на губах – усмішка. І не просто усмішка. Він… іржав. Гучно, хрипко, з насолодою.
– Так, сама! – пирхнув він. – Прямо на кулак! І на підлогу! І на стіну! Випадково!
Мама зблідла. Тато ступив уперед, але я глянула на нього – і він зупинився. Я не хотіла сцени. Не тут. Не зараз.
Я все ще сподівалася, що все налагодиться. Що Дмитро схаменеться. Що свекруха перестане втручатися. Що все це – тимчасово.
Але тут з-за спини Дмитра вийшла вона. Свекруха. Тетяна Петрівна.
Завжди випрасувана, завжди з зачіскою, ніби щойно зійшла з обкладинки журналу. Сьогодні – у шовковій сукні, із низкою перлів (моїм, до речі, подарунком на її день народження). І на обличчі – “посмішка”.
– Ой, дівчатка, знову драми? – заспівала вона, підходячи ближче. – Я ж сказала: якби ти прибиралася ретельніше, не спотикалася б.
А якби не носилася, як угоріла, не падала б. І взагалі чоловік не став би підвищувати голос, якби дружина була порядною.
Мама різко обернулася до неї:
– Ви що зараз сказали?
– А що? – свекруха знизала плечима. – Так і є. Я тут живу рік, все бачу. У неї все через край: то накричить на Діму, то щось зламає, то дверима грюкне… Чоловік терпів, терпів, а тепер… Ну, природна реакція!
– Природна реакція – карати жінку? – голос тата став крижаним.
Дмитро відразу виставив груди вперед:
– Я її не чіпав! Вона сама впала! Запитайте у мами – вона бачила!
Свекруха кивнула з задоволеною міною:
– Бачила. Впала. Під час скандалу. Все сама.
Я стояла і дивилася на них – на цю сценічну пару, яка пропрацювала брехню до автоматизму. І раптом зрозуміла, що я втомилася. Втомилася вдавати. Втомилася мовчати. Втомилася бути «винною», бо зручно.
– Ні, – сказала я тихо. – Я не впала.
Усі завмерли.
– Ти що несеш? – Дмитро насупився.
– Я не впала. Ти оперезав мене. Вчора увечері. Після того як я сказала, що не дам тобі грошей на твою інвестицію. Пам’ятаєш? І це було не раз і не два.
Його обличчя спотворилося. Він хотів сказати щось грубе, але я випередила:
– І твоя мама бачила. Чи не так, Тетяно Петрівно?
Свекруха зам’ялася. На мить – всього на мить – у її очах майнуло щось схоже на страх. Але вона швидко взяла себе в руки:
– Не знаю, про що ти…
– Ви стояли у дверях і дивились. І нічого не зробили! Ви навіть не сказали: «Дімо, годі». Ви просто стояли. І чекали, доки він закінчить.
Тиша повисла важким туманом. Мама дивилася на мене з болем, але з гордістю. Тато – з люттю.
– Ми їдемо, – сказав він. – Збирай речі.
– Ні, – відповіла я. – Я не поїду. Це мій дім. Куплений на мої гроші. На спадок від бабусі. Пам’ятаєш? Ти, Дмитре, ні гривні не вклав. Жодної!
Він пирхнув:
– Ти ще скажи, що я на твоєму утриманні!
– А ти і є! – різко відповіла я. – У тебе борг за кредитом, три невиплачені позики, і ти досі працюєш «тимчасово» на тій самій позиції, з якої почав десять років тому.
– А я оплачую комуналку, продукти, ремонт… І весь цей час ти нишком переказував мої гроші – так, я перевірила! – На рахунок Ольги. З якою ти, видно, давно обговорюєш, як мене позбутися.
Дмитро зблід.
– Ти… шпигуєш за мною?
– Я боронюсь, – спокійно сказала я. – І знаєш, що ще? Я зробила копії всіх документів на будинок. І переклала право власності на маму. Про всяк випадок.
Мама здивовано подивилася на мене, але не стала переривати.
– Ти… ти не мала права! – верескнула свекруха.
– Мала. Будинок куплений до шлюбу. Плюс, я довела, що більшість коштів – мої. А твій син, Тетяно Петрівно, не лише не допомагав – він витрачав мої гроші на свою коханку.
– До речі, Ольга вчора дзвонила мені сама. Дуже злякалася, коли я сказала, що подам на розлучення та на повернення коштів. Вона навіть погодилася надати свідчення.
Свекруха відсахнулася, ніби її ляснули.
– Ви… ви домовилися?
– Ні. Я просто перестала мовчати.
Дмитро стиснув кулаки.
– Ти все зіпсувала! Ми ж могли все вирішити по-тихому!
– По-тихому? – я гірко посміхнулася.
Він не відповів. Опустив очі.
Мама підійшла до мене, міцно обійняла. Наче намагалася повернути мені все, що в мене вкрали за ці роки – впевненість, гідність, спокій.
– Ми залишимося, – сказала вона. – Скільки потрібно. Поки ти не встанеш на ноги.
– Дякую, – посміхнулася я. – Але я вже встала. Завдяки вам. Ви приїхали й тепер мене є кому захистити. При вас він мене не зачепить. І у мене з’явилися сили протистояти йому.
Я повернулася до Дмитра та його матері:
– У вас є дві години, щоб зібрати речі та піти. Цей будинок – більше не ваша територія. І ніколи не буде!
Свекруха хотіла заперечити, але тато ступив уперед, схрестивши руки на грудях. Його погляд був досить промовистий. Дмитро зовсім поник. Вони пішли.
За дві години – рівно. Без лементів, без драм. Дмитро мовчав. Свекруха теж. Тільки у дверях вона обернулася:
– Ти пошкодуєш. Без чоловіка, ти ніхто.
– Без брехні – я, знову я, – відповіла.
Коли за ними зачинилися двері, я опустилася навколішки. Руки тремтіли. Але всередині була тиша. Тиша після бурі. Тиша правди. Мама опустилася поряд, обійняла.
– Ти сильна, Яно.
– Я просто більше не хочу вдавати, що все гаразд.
– Це мудро, – сказав тато, дивлячись у вікно. – Жити – не означає терпіти. Жити – значить мати право бути почутою і щасливою.
А я дивилася на своє відображення у дзеркалі – з синцями, з опухлими очима, але з прямою спиною.
І вперше за довгий час – «не звинувачувала себе». Бо правда, навіть, якщо вона залишає синці, – все одно чистіше за брехню.
І вона завжди, завжди знайде, куди прорватися. Навіть – крізь стіни мовчання.
Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
