— Ти серйозно зараз це говориш? — Лариса відклала гребінь, у який щойно вплітала перлини, і повільно повернулася до чоловіка. Голос її звучав тихо, але в ньому тремтів метал. — Продаю квартиру, щоб погасити борг твоєї мами?
— Ну а що нам ще робити? — Андрій стояв біля вікна, блідий, як стіна. Погляд бігав по шторах, по підвіконню, аби не зустрітися з нею очима. — Банк почне процес, вони виселять маму!
— А мене — хто врятує? — Лариса підвелася. На ній був домашній халат — той самий, у якому вона шила прикраси для наречених, халат із тканини з дрібними ромашками, вже витертий на ліктях. У ньому вона почувалася, як в обладунках. — Я рятувала себе все життя, Андрійку. Сама. Без чиїхось квартир.
Він зітхнув. І мовчав. А в цьому мовчанні було те саме чоловіче безсилля, яке жінки відчувають спинним мозком.
За дверима кухні стояла тиша. На плиті вирувала каструля з макаронами, запах підсмаженої цибулі вплітався в повітря, ніби сцена вимагала декорації — мирної, домашньої, але з тріщиною.
— Ти не розумієш, — сказав нарешті Андрій. — Це мама. Вона в розпачі.
— Мама — доросла жінка, — сухо відрізала Лариса. — І їй давно час зрозуміти, що розпач — не знижка на відповідальність.
— Ти черства, — видихнув він.
Лариса посміхнулася. — А ти наївний.
П’ять років тому вона б промовчала. Тоді, коли тільки починала, коли намистини каталися по столу, а лак прилипав до пальців, як нагадування про її дурну впертість. Але тепер у неї була квартира — нехай крихітна, зате своя. Свій дохід. Своє прізвище, яке вона так і не змінила після весілля — «про всяк випадок». І ось, виявляється, випадок настав.
Перлини, розсипані на столі, світилися, як маленькі місяці. Лариса зібрала їх у долоню, висипала назад у баночку. Наче складала своє терпіння назад у посудину.
— Я не відмовляюся допомогти, — сказала вона нарешті, трохи м’якше. — Але не квартирою.
— А чим? — запитав Андрій із надією.
— Порадами.
Він глухо розсміявся:
— Мама порад уже наслухалася. Тепер будинок віддає під заставу.
— От нехай тепер послухає, як жити без нього.
Андрій різко повернувся:
— Ти… ти це серйозно?
— На сто відсотків.
І вийшла з кухні.
Лариса не плакала. Сльози, на її переконання, — марна інвестиція. Краще вже чай заварити. Або, на крайній випадок, підлогу помити.
Вона поставила чайник, відчинила вікно. Жовтневе повітря влетіло в кімнату — холодне, вологе, із запахом асфальту після дощу. Десь за будинком кричали хлопчаки, м’яч стукав об стіну.
Поки закипав чайник, вона згадала, як уперше зустріла Андрія.
Він тоді прийшов лагодити їй фен. Такий упевнений, з інструментом, із шурупокрутом і з виразом обличчя людини, яка точно знає, де плюс, а де мінус.
— У вас тут дріт відгорів, — сказав він, вдивляючись у фен, як хірург у серце пацієнта. — Але зараз усе зробимо.
Через тиждень він запросив її в кіно. Через місяць приніс тюльпани — «просто так, бо весна». Через рік зробив пропозицію.
І ось тепер стоїть перед нею і пропонує продати квартиру.
Не заради життя. Не заради хвороби. Не заради дитини. Заради боргів своєї матері, яка не відрізнила бізнес від афери.
Лариса дивилася на чайник і відчувала, як усередині неї все холоне.
Колись Людмила Павлівна подобалася їй. Не в сенсі «мила жінка», а в сенсі — сильна, впевнена, хазяйновита. Така, що за обідом говорила:
— Головне — все тримати під контролем.
І Лариса тоді ще подумала: «От, напевно, від неї Андрій такий надійний».
Тільки потім з’ясувалося: контроль — це її спосіб вижити. І командувати. І втручатися.
— Ларисочко, — говорила свекруха з усмішкою, за якою ховалося лезо, — жінка має бути вдячною. Тобі ж пощастило з Андрієм.
— Так, — відповідала Лариса. — І йому зі мною.
Тоді вони обидві усміхалися, але в повітрі між ними завжди висіла тонка нитка суперництва.
Тепер ця нитка порвалася.
Після їхньої розмови Лариса сіла за стіл і відкрила блокнот. Там був список замовлень — весільні набори, гребені, діадеми.
Усе розписано до кінця місяця. У неї був план.
А в Андрія — хаос.
Телефон задзвонив. На екрані — «Людмила Павлівна».
Лариса зітхнула, але відповіла.
— Ларисочко… — голос свекрухи звучав так, ніби вона щойно випила сльози. — Ти не сердься. Андрій розпалився, він же через мене…
— Я не серджуся, — рівно відповіла Лариса. — Просто втомилася.
— Ти ж розумієш, що без квартири я пропаду?
— Розумію. Але й без своєї квартири я пропаду теж.
— Та що ти, — майже образилася свекруха, — молода, гарна, заробиш!
Лариса посміхнулася. — А ви, значить, уже все витратили.
Мовчання. Тільки дихання в слухавці.
— Я не знала, що це обман, — нарешті прошепотіла Людмила Павлівна. — Я хотіла довести, що можу не гірше за вас…
Ця фраза вдарила Ларису в найболючіше місце. Змагання. Завжди змагання. Навіть тут. Навіть зараз.
— От і довели, — тихо сказала Лариса і відключилася.
Увечері прийшов Андрій. Дивився втомлено, сині кола під очима. На порозі стояла його валіза.
— Ти що, справді зібрала? — запитав він.
— Справді, — відповіла вона.
— І це все? Чотири роки — і валіза?
— Валіза — це символ. Щоб ти запам’ятав: не можна приходити в чуже життя з розрахунками.
Він мовчав. Потім раптом розсміявся.
— Знаєш, ти як із нержавійки. Ні краплі співчуття.
— Зате не іржавію.
Він подивився на неї довго, з тим самим поглядом, яким дивляться перед відходом — не на людину, а на привид минулого.
— Тоді все, — сказав він і вийшов.
Двері зачинилися.
Лариса ще хвилину стояла нерухомо. Потім пішла до вікна. На вулиці накрапав дощ. Лампа у дворі блимала.
Вона заварила чай, увімкнула старий програвач — платівка шипіла, співала стару пісню про життя, де «все мине, і смуток, і радість».
Лариса сіла у крісло і вперше за довгий час дозволила собі втомитися. Не від замовлень, не від клієнтів, а від життя, де жінка має бути і швачкою, і психотерапевтом, і рятувальником чужих бід.
А вранці, прокинувшись, вона не відчула порожнечі. Тільки тишу. Справжню, рівну, як шовкова тканина, з якої можна викроїти нове життя.
Через тиждень вона дізналася від спільної знайомої, що Людмила Павлівна ходить по юристах, намагається «відсудити щось у невістки».
Лариса навіть не здивувалася. Просто допила каву і записала в блокнот: «Замовити нові намистини».
З того моменту вона вирішила, що не дозволить нікому залазити в її будинок, у її життя і в її гаманець.
А Андрія вона більше не бачила.
Поки.
— Ларисо Миколаївно? Це ви, так? — голос був молодий, з легкою хрипотою, наче людина занадто довго сперечалася з життям і програла. — Я… я за оголошенням.
Лариса відчинила двері й побачила худого хлопця з рюкзаком і втомленим поглядом. На щоках — сліди недосипу, під очима — тінь. Років двадцять вісім, не більше. У руках — тека і термос, ніби він із війни прийшов, але за розкладом.
— За яким оголошенням? — насторожилася Лариса.
— Ви писали, що шукаєте помічника в майстерню. Я от… прийшов.
Вона моргнула. Так, справді, тиждень тому вона розмістила оголошення в мережі: «Потрібен помічник для збирання прикрас. Робота вдома, акуратність, уважність, відповідальність».
Але потім забула. Після розлучення взагалі забула, як щось публікувала.
— Ну… проходьте, — сказала вона, відступивши вбік.
Хлопець зняв рюкзак, переступив поріг.
— Мене Влад звуть. Я… раніше працював на заводі, але там закрили цех. А я з руками ніби дружу.
Лариса примружилася. Руки справді дружили — довгі, вправні, нігті чисті. Не п’яниця. Вже плюс.
— Сідайте, Владе, — сказала вона. — Чай будете?
— Якщо можна.
Він сів, оглянув кімнату. У кутку — робочий стіл, на ньому бісер, дріт, клейові пістолети. На стіні — акуратно розвішані гребені, діадеми, шпильки, блискучі, ніби шматочки світла.
— Гарна у вас робота, — сказав Влад. — Але копітка, так?
— Копітка, як життя, — посміхнулася Лариса.
— Ага, — кивнув він. — Тільки життя не платить погодинно.
Через тиждень Влад уже впевнено сидів за столом. Працював мовчки, зосереджено, майже не ставив запитань. Лариса дивилася на нього крадькома — хлопець був якийсь дивний. Не дурний, не загублений, а ніби навмисно пригнічений чимось невидимим.
Іноді він сидів із таким виглядом, ніби все навколо — тимчасово. Як люди сидять на вокзалах, де не живуть, а просто чекають, доки оголосять їхній поїзд.
— Владе, — сказала вона одного вечора, — у тебе погляд ніби з іншого життя.
Він посміхнувся.
— Так і є. З минулого.
— І що в ньому було?
— Усе. І робота, і родина. Тільки потім я, мабуть, переплутав напрямок.
Лариса не стала розпитувати. Люди з такими очима зазвичай не люблять подробиць.
Через два тижні подзвонив Андрій.
Номер вона вже впізнала — заблокований, але наполегливий.
— Ларо, — його голос тремтів, — мама померла.
Лариса сіла на край столу.
— Що? Коли?
— Учора вночі. Серце.
Вона мовчала.
Не тому, що раділа. Просто в голові раптом стало порожньо, як у церкві після служби.
— Мені треба з тобою поговорити, — сказав він. — Я… не справляюся.
— Андрію, — сказала вона тихо, — я не психолог.
— Я знаю. Але я не до психолога. До тебе.
Він прийшов увечері. Той самий Андрій — тільки постарів на десять років. Волосся з сивиною, очі тьмяні. У руках — пакет із шоколадом і пляшкою вина, ніби хотів попросити вибачення в матеріальній формі.
— Можна? — запитав він.
Лариса мовчки кивнула.
— Ти добре виглядаєш, — сказав він, проходячи на кухню. — Схудла.
— Це стрес-дієта, — посміхнулася вона. — Працює безвідмовно.
Він кивнув, поставив пляшку.
— Я не знав, до кого ще піти. Після похорону… ніби все обірвалося. Мама… хоч і дістала мене своїми порадами, але без неї… порожньо.
Лариса подивилася на нього, на цього чоловіка, який колись приносив їй тюльпани. Їй стало його шкода. По-людськи, без колишніх почуттів.
— Андрію, — сказала вона спокійно, — тобі потрібно не до мене. До себе.
Він опустив очі.
— Я все розумію. Просто… у тебе тут тепло.
Лариса не встигла відповісти — до кухні зайшов Влад. У спортивній толстовці, з чашкою чаю.
— А, ви, напевно, Андрій, — сказав він спокійно, ніби це найбільш звичайне знайомство. — Я у Лариси Миколаївни працюю.
Андрій застиг.
— Працюєш? Тут?
— Так, — Влад знизав плечима. — Допомагаю.
Мовчання. У ньому повисло щось важке і липке. Андрій подивився на Ларису з тим виразом, яким чоловіки дивляться на жінку, яку вже не можна повернути, але дуже хочеться вкусити за те, що вона жива без них.
— Швидко ти знайшла заміну, — сказав він, глухо.
Лариса відставила чашку.
— Влад — мій помічник. Крапка.
Андрій посміхнувся:
— Звісно. Помічник. Усі так говорять.
Влад спокійно поставив чашку на стіл.
— Ви, напевно, йдете? Лариса Миколаївна зайнята, у нас замовлення до завтрашнього ранку.
— Молодець, — сказав Андрій з отрутою. — Уже «у нас».
Лариса встала, дивлячись йому прямо в очі:
— Андрію, йди. Сьогодні не твій вечір.
Він хотів щось сказати, але не зміг. Просто розвернувся і пішов.
Двері грюкнули, дзеленькнув посуд.
Пізніше Влад мовчки зібрав інструменти.
— Вибач, — сказала Лариса. — Я не хотіла, щоб ти в це втручався.
— Усе нормально, — відповів він. — У мене теж був такий вечір колись. Коли минуле приходить у гості й поводиться, як господар.
Вона усміхнулася — вперше за день.
— Ти філософ, Владе.
— Ні, просто втомлений.
Після цього випадку у квартирі стало якось по-іншому. Між ними повисла тиша — не ніякова, а жива. Влад став затримуватися допізна, іноді приносив їй їжу, іноді просто сидів поруч, поки вона працювала.
А потім якось само собою сталося, що одного ранку він не пішов.
Лариса прокинулася від запаху кави й побачила його — босого, у її старій футболці, на кухні.
— Доброго ранку, — сказав він. — Я вирішив, що сьогодні можна не поспішати.
Вона подивилася на нього й не відчула страху. Ні жалю, ні сумніву. Просто — спокійно.
Але життя, як відомо, любить вибивати стілець з-під тих, хто щойно навчився сидіти рівно.
Через три тижні їй прийшов лист.
З банку.
«Повідомлення про стягнення майна. У зв’язку із заборгованістю за кредитом Людмили Павлівни К., поручителем за яким ви зазначені…»
Лариса перечитала двічі. Потім ще раз. Серце шубовснуло.
Вона ніколи не підписувала поруку. Ніколи.
Подзвонила в банк.
Відповідь:
— Підпис є, документи є. Перевіряйте через суд.
Вона кинула слухавку і сіла на підлогу.
— Що сталося? — Влад присів поруч.
— Схоже, мене зробили поручителем за кредитом.
— Хто?
— Хто-хто… свята Людмила Павлівна.
Суд тривав три місяці. Документи справді були. Підпис — ніби її. Експертиза показала: підробка.
Але поки йшла перевірка, банк арештував її рахунок. Платежі зупинилися. Клієнти стали нервувати.
Лариса ночами не спала. Влад намагався підтримувати — готував, жартував, мовчав поруч, коли було потрібно.
— Знаєш, — сказала вона одного разу, — я раніше думала, що дно — це просто метафора. А виявилося, у нього цілком конкретна адреса і судовий номер справи.
Влад посміхнувся:
— Головне, не прописуватися там назовсім.
Суд виграли. Арешт зняли.
Банк офіційно визнав її потерпілою стороною.
Лариса плакала вперше за весь цей рік — від полегшення.
А потім поїхала на цвинтар. До Людмили Павлівни.
Принесла білі хризантеми.
— Ну що, — сказала вона, стоячи біля плити. — Вийшло у вас, Людмило Павлівно. Все-таки змусили мене похвилюватися. До останнього.
Вітер гнав по стежці листя. Лариса посміхнулася — втомлено, по-людськи.
— Тільки от, знаєте, — додала вона, — я все одно видерлася.
І пішла геть, не озираючись.
Навесні вона знову відкрила майстерню. Влад став її повноцінним партнером — не лише по роботі. Вони винайняли приміщення, розширили виробництво.
Робота йшла, життя йшло.
Іноді вечорами, сидячи з чашкою чаю, Лариса думала:
— Ось так воно і буває. Одні тонуть у боргах, інші — у почуттях. Головне — вчасно навчитися плавати.
І десь глибоко всередині в неї все-таки жила вдячність — до Андрія, до його матері, до цього дивного, важкого досвіду. Тому що саме він загартував у ній найголовніше — здатність виживати без чужих підпірок.
І коли Влад одного разу, вже влітку, запитав:
— А ти б змогла почати все спочатку, якби знала, що буде ось так?
Лариса посміхнулася і сказала:
— Звісно. Але цього разу — без поручительств. Ні за кредитами, ні за людьми.
І сміх їхній рознісся по майстерні — легкий, чистий, як дзвін нових перлин, які вона щойно вплітала в життя.
Кінець.
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
