– Я тебе засуджу! – вигукнула мати.
– Давай! Починай! – відповіла Лариса. Вона не хвилювалася. Документи були оформлені за всіма правилами.
Мати знову з’явилася тріпати їй нерви. У квартиру Лариса її не пускала, але вона вигукувала погрози через двері, зі сходового майданчика, і стукала кулаками по дверях. Вона називала дочку злочинницею, злодійкою, яка нечесно привласнила чуже майно.
Можна було викликати поліцію, але Лариса не наважувалася: це була її мати. А сусіди воліли не втручатися.
– Сімейні розбірки… – слухаючи крики та гуркіт зі сходів, зітхала жінка похилого віку, що живе за сусідніми дверима.
– Ех, Семенівно… – журилася і хитала головою інша бабуся, що мешкає поверхом нижче.
Семенівна, про яку зітхала бабуся-сусідка, це рідна бабуся Лариси, Галина Семенівна. Вона й виховувала Ларису з раннього дитинства…
…- Не прийде вона, не стій біля віконця, дме, застудишся, – казала Галина Семенівна п’ятирічній Ларисі. – Іди, он, краще розфарбуй картинки, дивись, бабуся тобі нові купила, гарні!
Бабуся вміла вмовляти. Лариса, забувши про печалі, сіла за кухонний стіл. Вона сідала на табуретку, на яку бабуся спеціально для Лариси зв’язала підстилочку у вигляді котячої лапки, і бралася за розфарбовування.
Галина Семенівна крутилася поряд. Вона варила борщ, смажила котлети, розминала картоплю для пюре.
Годинник з маятником, що висів на стіні, затишно стукав, рахуючи час, чайник закипав, тихенько гудів холодильник, а за вікном завивала хуртовина. Було дуже затишно.
– Чому?! Чому мама так рідко приходить? У нас же так добре! – дивувалася Лариса. Думки дівчинки незмінно поверталися до матері.
Марина, мати Лариси, жила не дуже далеко, дві зупинки трамваєм, тільки їй не хотілося приходити до матері та дочки, вона влаштовувала своє особисте життя.
Лариса народ илася у Марини рано, у дев’ятнадцять років, а потім, через рік, Микола, чоловік Марини, безглуздо пішов із життя, – розбився на мотоциклі.
Він жив у квартирі, яку лишила йому бабуся. Батьки Миколи були далеко, в іншій країні, і вихованням сина не займалися, його виховувала бабуся.
У цій квартирі й мешкали Марина з чоловіком, а потім і маленькою Ларисою. Як Миколи не стало, однушка відійшла до Марини.
Марина сумувала недовго.
– Я молода, я хочу жити, – заявляла вона матері. – Мені всього двадцять років. Буду нового чоловіка шукати.
– Тобі треба дитину ростити, ніколи гуляти! А ще краще вчитись! А ще краще – все відразу! – хмурилась Галина Семенівна.
– Я й в інституті навчалася, і вийшла заміж, і тебе народ ила на п’ятому курсі, і червоний диплом отримала.
– Ну, не всі такі, як ти! Крім того, ти сама мені казала, що спочатку навчалася в технікумі, потім працювала, а потім тільки вступила в інститут на заочне, у тридцять років, а мені всього двадцять, – заявила Марина.
– Я що, кінь ломовий, і вчитись, і працювати, і дитину ростити?! І потім у тебе був чоловік, а я вдова…
За цих слів Марина зазвичай починала плакати й Галині Семенівні завжди ставало дуже шкода дочку. Адже й, справді, як їй було залишитися вдовою у двадцять років?
– Привозь мені Ларису, допомагатиму…
– Дякую, мамо, – миттю веселішала Марина і цілувала матір у щоку.
Тим часом вік Лариси наближався до садівського. Галина Семенівна подбала і визначила внучку в дитячий садок, що знаходиться поряд з її будинком, щоб було зручніше. З роботи вона звільнилася, благо пенсійний вік у неї вже настав.
Марина ж поступово зовсім не стала приїжджати до матері та доньки. Влаштувалася на роботу і з головою поринула у пошуки супутника життя. Вчитися вона не збиралася, їй було й так непогано.
Галина Семенівна засмучувалася, не так вона собі уявляла життя єдиної дочки. Хоча засмучуватися їй було особливо ніколи: всі турботи про маленьку Ларису лягли на її плечі.
Сто разів вона себе докоряла, що запропонувала дочці допомогу, але й по-іншому вчинити не могла. Хто ж знав, що Марина настільки знахабніє, що повністю повісить дочку на матір?
Щоправда, на честь Марини, слід згадати, що гроші на дочку вона матері давала. І іноді все ж таки з’являлася, «ніби ясне сонечко», як говорила Галина Семенівна.
У ті дні у Лариси наставало свято. Мати привозила їй цукерки, іноді ляльку або інші іграшки, і, обдавши ароматом солодких парфумів, спішно їхала.
Дівчинка надовго «прилипала» до вікна і плакала, дивуючись, чому мама завжди так поспішає?
Марина ж щоразу обіцяла дочці приїжджати частіше і залишатися довше, але знову і знову порушувала свою обіцянку.
Минали роки. Марина встигла кілька разів “збігати” заміж і розлучитися. Вона здала квартиру та переїхала у велике місто. Їй здавалося, що шукати чоловіка там буде зручніше.
Лариса, зрештою, припинила чекати на матір, і згодом, їй стало навіть ніяково знаходитися в її суспільстві, адже говорити їм не було про що.
Марина тепер приїжджала дуже рідко, раз на рік. Вона залишалася з ночівлею, і Лариса тихенько бурчала, що доводилося поступатися матері своєю кімнатою і перебиратися спати до бабусі на диван.
Нічого її не зв’язувало з матір’ю. Перші кроки, перший зуб, перші літери та слова, всі ці важливі етапи життя маленької Лариси проходили поряд із бабусею.
Перший клас, школа, п’ятірка, інша п’ятірка, похвальна грамота, гурток із малювання, театральна студія, музична школа. Мати пропустила все це та й не цікавилася нею зовсім.
У Лариси мати завжди асоціювалася з метеликом, красивим, що пурхає в небесах. Можна було тільки помилуватися ним лише секунду, коли він присяде на квітку, перш ніж знову спалахне до наступного бутона.
На момент вступу Лариси в інститут Марина знову вийшла заміж, вчетверте.
Галина Семенівна стала часто хворіти, ходити по лікарях. Жінці виповнилося сімдесят п’ять років, і вона довго «трималася молодцем», проте роки брали своє.
– Довше б мені пожити… – зітхала Галина Семенівна. – Треба тобі допомогти, Ларисо, адже матері ти зовсім не потрібна.
– Про що ти, бабусю… – казала Лариса. – Все буде гаразд, просто треба полікуватися. Навіщо про такі речі думаєш? Тільки засмучуєшся даремно. Наразі медицина вже не та, що раніше, лікарі все лікують.
Лариса була оптимісткою, і Галина Семенівна завжди посміхалася, слухаючи такі промови. Вона пишалася онукою. Дівчина сама вступила до інституту, на гарну спеціальність, вчилася теж добре, старалася.
Щойно Лариса закінчила навчання, бабуся сильно заслабла і злягла. Замість влаштування на роботу, Лариса почала доглядати за нею.
У Галини Семенівни були деякі накопичення, адже вона влаштувалася на роботу, як тільки Лариса трохи підросла і працювала аж до недавнього часу. І тепер накопичення стали в пригоді. Лариса виходила бабусю, і та одужала.
Марина ж за цей час жодного разу не приїхала, хоч про хворобу матір знала. Мало того, жодних грошей вона вже давно не переказувала і подарунків із гостинцями не привозила, та й приїжджати перестала, як тільки вийшла заміж вчетверте.
– Мені ніколи, – коротко відповіла вона матері телефоном.
Коли Лариса попросила у неї допомоги, Марина вдала з себе хвору.
– Знаєш, я сама, може, гірше, ніж мати почуваюся, просто нікому не кажу, – зізналася вона Ларисі, коли та зателефонувала і попросила приїхати хоча б трохи допомогти, адже бабуся вже два місяці не вставала.
– Інва лідність оформлятиму, всі підстави для цього є. Тож не за адресою ти звернулася, дочко, мені самій потрібна допомога.
Марина поспіхом попрощалася і перервала розмову. Галина Семенівна посміхнулася, коли Лариса їй все розповіла.
– Нічого в неї немає, – махнула літня жінка слабкою рукою, – придурюється, щоб за мною не ходити, наче я її не знаю! Який із неї ін валід? Життя там веселе, тільки заміж вийшла, навіщо їй всі ці похмурі клопоти?
Галині Семенівні було сумно. Дочка виявилася невдячною та егоїстичною. Зате внучка тішила її!
Лариса змогла виходити бабусю, і та підвелася. Насамперед Галина Семенівна вирушила до нотаріуса.
– Оформлятимемо дарчу на мою квартиру, – заявила вона Ларисі, стоячи на ще слабких, після недуги ногах.
– Бабу, знову ти про сумне? – Докорила Лариса бабусю.
– Я ж про тебе дбаю! Бачиш, життя непередбачуване яке? Марина тобі не мати, а чужа тітка. Тонутимеш, руку не подасть, зовсім збожеволіла зі своїми мужиками, тільки про них і думає.
– Тому не хочу я, щоб моя квартира їй діставалася, не заслужила вона. І накопичення мої також на тебе оформимо, гроші зайвими ніколи не бувають.
Так вони й зробили. Прожила Галина Семенівна ще два роки, а потім захворіла так сильно, що незабаром її не стало.
– Я ж ще заміж не вийшла, і дітей не народ ила, – тихенько схлипувала Лариса, стоячи поряд зі свіжим горбком землі, обкладеним з усіх боків вінками. – Ти ж хотіла на моєму весіллі погуляти, і з правнуками поняньчитися, бабусю, люба…
Марина на скорботний захід не приїхала. Вона заявила, що дуже, ну просто дуже, погано почувається. І навіть доїхати не зможе. Переказала трохи грошей, визнавши свій дочірній обов’язок виконаним.
Лариса організовувала все сама. Та й організовувати не було чого. Пара сусідів, кілька бабусиних колег та подруг, от і всі, хто був присутнім.
Вони й допомогли дівчині, хто чим зміг, на згадку про хорошу людину, якою була Галина Семенівна.
Марина, як дізналася, що спадок проплив повз її рук, так відразу й одужала.
– Прямо диво зцілення трапилося, ще недавно навіть доїхати сюди не могла, «ін валід», – обурювалася Лариса, знову й знову чуючи крики матері зі сходового майданчика.
Лише один раз після того, як не стало бабусі, вона пустила матір у цю квартиру. І гірко про це пошкодувала.
Марина зі злості розбила бабусину улюблену вазу об стіну, коли побачила свідоцтво Лариси про право власності на квартиру.
Мати мало не порвала на шматки «нестерпний папірець», тупала ногами та кричала. Лариса ледве випроводила її.
– Це моя квартира! Моя! – кричала Марина, розмахуючи кулаками. – Злодійка! Ти скористалася неосудністю хворої бабусі, щоб незаконно заволодіти її майном! Я піду до суду! Я доведу!
Марина надумала собі, що мати, під час підписання документів, була неосудна, і збиралася оскаржити угоду. Вона кілька разів приїжджала до Лариси та тріпала нерви. Але дочка більше її не пускала.
– Вона ж хворіла! Ти ж сама мені дзвонила та розповідала. Вона була лежача після нападу! А це означає, що мозок був пошкоджений! Вона не усвідомлювала своїх дій.
– Значить не законна угода! – кричала невгамовна Марина і довбала по Ларисиних дверях. – Люди добрі, ну подивіться ж!
– Тут живе злодійка! Вона обманом заволоділа квартирою бідної пенсіонерки! Потрібно зупинити свавілля та повернути житло законному власнику.
Сусіди, які чули все це, лише посміхалися. Це були люди похилого віку, давно знайомі з Галиною Семенівною та Ларисою. І вони знали, що до чого.
До суду справа не дійшла. Марина справді занедужала, і їй стало не до цього.
– Дочко… Мені потрібна твоя допомога… – ледь чутно прошелестіла Марина телефоном. – Чоловіки нічого не тямлять у догляді за хворими… Ти ж матір виходила, приїжджай до мене, щось зовсім погано…
– Вибач, мамо, не можу, – відповіла Лариса. – Я при надії, і лікар заборонив мені підіймати важке.
– Нагуляла?! – голосно вигукнула Марина в слухавку. І куди тільки подівся її тихий шелестючий голос?
– Ні, я заміжня, щаслива і чекаю на дитину, – з гідністю відповіла Лариса, а потім не втрималася від шпильки: – Ти ж до суду хотіла йти, чого не пішла?
– Гадина! – розлютилася мати й перервала розмову.
– Марино, ну не кричи ти так! – обурився чоловік Марини, Сергій, який був поруч і дивився на дружину закоханими очима. – Ми візьмемо кредит, наймемо доглядальницю, вона тебе виходить…
– Та пішов ти! – вигукнула Марина.
Чоловік її дратував. Він був самотнім вдівцем, старшим за неї на десять років і всі надії на світле майбутнє з ним звалилися, коли з’ясувалося, що він злидень.
А свій достаток він просто зображував, взявши в кредит чималу суму і продумавши до дрібниць, щоб одружитися з Мариною.
Дуже вона йому сподобалася, і він вирішив пустити пил їй в очі. Сергій не був недолугим і досить швидко розібрався, яка його кохана, проте серцю не накажеш.
Розлучатися одразу Марина не стала, вирішивши, що можна деякий час перекантовуватися у Сергія, щоб не платити за оренду житла.
Однак нового гідного супутника життя вона поки не знайшла, а потім її спіткала серйозна проблема зі здоров’ям.
– Не варто було тобі на себе намовляти, мамо, і хворою прикидатися… – тихенько казала Лариса, задумливо дивлячись увечері у вікно на зоряне небо. – Зверху все видно.
А ще вона думала про те, що дуже щаслива, і про те, що коханого чоловіка Юрка їй сам Бог послав. Або бабуся. Адже вона так любила її та мріяла, щоб онука була щасливою. Її мрії здійснилися…
Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку!
