– Це не чесно! – кричав брат. – Чому це тобі трикімнатна, а мені однушка! Ми ж рівнозначні спадкоємці!
Брату підтакувала мати. А Белла думала про те, яка коротка у людей пам’ять іноді буває і вибіркова: тут пам’ятаю, тут не пам’ятаю. Особливо, коли потрібно…
З грошима у сім’ї Белли проблем не було ніколи. Жили у достатку. Тато, мама та Белла — у просторій міській квартирі. А дідусь та бабуся, з боку мами, проживали у симпатичному заміському будиночку.
Там у них був город і навіть невеликий фруктовий сад: дідусь Белли дуже все це любив. Постійно замовляв нові сорти яблунь, прищеплював, обрізав.
Рідкісні, незвичайні дерева та кущі росли в них у саду, та й на городі теж було багато цікавого. Бабуся не перешкоджала цим заняттям, благо, кошти та площа ділянки дозволяли.
І взагалі вони жили, душа в душу. Добрі, чемні люди. З боку батька Белли, на жаль, ні бабусі, ні дідуся в живих уже не було, – так склалося.
Усі свята та дні народження відзначали разом. Бабуся Ліда та дідусь Рома завжди приїжджали та привозили всім гору подарунків. А в Беллі вони душі не чули.
І одного разу на одному зі свят з нагоди дванадцятиріччя Белли дівчинка дізналася новину, яка докорінно змінила все її подальше життя.
На свято було запрошено багато гостей. Окрім бабусі та дідуся приїхала тітка, сестра батька, разом із чоловіком та своєю дочкою, також приїхала доросла племінниця батька зі своїм чоловіком.
Мама Белли, Елеонора, взяла в руки келих і почала вимовляти тост. Вона говорила багато гарних слів, а під кінець привітання повідомила, що в неї є приголомшлива новина.
– Белло! Ти вже доросла дівчинка, мусиш зрозуміти нашу радість. Я чекаю на дитину! Незабаром у тебе буде братик чи сестричка!
Белла завмерла з келихом соку в руці. «Ну, навіщо? Навіщо вона зараз це оголосила? Це ж моє свято! – сумно подумала дівчинка. Їй було дуже прикро.
Гості кинулися вітати маму і радісно говорити про те, як добре, що в них незабаром буде ще одна дитина. Про день народження всі забули. Белла сиділа похмура, готова розплакатися будь-якої миті.
Мама та тато, здавалося, не помічали засмучений стан дочки. Вони голосно обговорювали майбутній ремонт у кімнаті, яка незабаром стане дитячою.
– Ходімо, моя дівчинко, – почула вона над вухом тихий голос баби Ліди. – Я тобі щось скажу.
Бабуся відвела внучку подалі від святкового столу в іншу кімнату.
– Ми з дідусем запрошуємо тебе в гості! Зараз ми поїдемо до нас додому та ще раз відсвяткуємо. Замовимо піцу, або що ти сама захочеш. Посидимо за столом.
– Ти ж не знаєш, я тобі не встигла розповісти: кішка наша, Багіра, кошеня привела. Тепер це малесеньке чортеня там у нас командує, ходить хвостиком за Багірою.
– Знаєш, краса яка! А ще дід надумав кроликів розводити. Поїхали, зараз їх купимо! Клітки готові вже стоять.
Дівчинка посміхнулася і вдячно обійняла бабусю. А потім, схлипнувши, сказала:
– Знаєш, ба, я, мабуть, зрозуміла б усе це, і не засмутилася, тільки потім. Навіщо було на моєму святі повідомляти про цю новину? І взагалі я не хочу жодного братика! А сестричку – тим більше – Белла заплакала.
– Ну-ну… Не плач. Все буде добре, от побачиш! – Усміхнулася бабуся.
Залишивши батьків Белли та гостей святкувати, дідусь Рома та бабуся Ліда повезли внучку до себе у гості. Були весняні канікули. Рівно тиждень можна було відпочивати та не думати про школу.
У Белли так і вийшло. Того дня вони добре посиділи. Наїлися піци та тістечок, напилися чаю, а потім довго-довго сиділи у вітальні, граючи з кішкою та маленьким кошеням.
Потім дідусь розповідав онуці про свої посадки та плани на майбутнє літо, потім із бабусею вони розглядали фото маленької Белли. Багато було всього різного, і день пройшов чудово.
А наступного ранку дідусь Рома покликав онучку з собою. Як він і обіцяв, вони поїхали за кроликами. Дівчинка багато часу провела з пухнастими тваринками, сама обрала трьох кролів. І приїхали вони дуже задоволені.
Так у приємних турботах пролетіли канікули. Белла була дуже засмучена тим, що треба повертатися додому. Якось баба Ліда її вмовила, і дівчинка все ж таки пообіцяла не сумувати.
Вагіт ність Елеонори протікала важко. Декілька разів жінка лежала на збереженні. Благо стояло літо, і Белла знову могла бути у бабусі з дідусем. Дедалі більше часу дівчинка проводила там.
Наближався термін, для майбутнього малюка було облаштовано кімнату, в яку Беллі заходити не дозволяли. Там стосами лежали дитячі речі, іграшки, пелюшки та багато іншого.
Якось, Белла, прийшовши зі школи, задумала пограти зі своєю великою лялькою. Вона одягала на неї крихітні повзунки, призначені для малюка, прикладала до пластмасового ротика пляшечки та смочки.
За цим заняттям її застала Елеонора. Вона посварила дівчинку і веліла покласти все на місце. І більше не грати з речами майбутнього братика.
– Це ж не іграшки! – Заявила мама. – Ти могла їх забруднити чи порвати…
Те, що у Белли скоро буде саме братик, підтвердило недавнє УЗД. Белла проридала весь вечір, а бабуся з дідусем, після того випадку, подумавши, вирішили забрати онуку до себе зовсім. Так вона й стала в них жити. Перевелася в іншу школу, знайшла нових друзів.
Через деякий час з’явилося довгоочікуване немовля. Батьки повністю поглинули в цю подію. Вони навіть не дзвонили та не цікавилися, як живе Белла. Наче й не було її.
Якось дівчинці не спалося, й вона спустилася на перший поверх будинку, щоб на кухні попити води та почула голоси. Баба Ліда казала дідусеві Ромі, що вона, – Белла, – якби продовжувала жити з батьками, то напевно стала б нянькою молодшому братові.
Бо мама нещодавно телефоном говорила бабусі, що, мовляв, нехай донька повертається, бо потрібна допомога.
І взагалі їй самій на роботу треба виходити, гроші заробляти. Доведеться няню на повний день наймати. А так можна було б заощадити.
– Я не хочу бути нянькою! – голосно сказала Белла, яка вдерлася до кухні, і заплакала. – Вони мене зовсім не люблять! Лише брата люблять. Навіщо він узагалі народився!
– Ну що ти, моя дівчинко! Не треба так казати… – бабуся Ліда похитала головою та обійняла онучку.
Звичайно, дівчинка була розбещена увагою, коли росла у батьків одна, але так теж було не можна! Взяти та викреслити одну дитину, і займатися іншою… Вона не розуміла свою дочку та зятя.
…Минали роки. Белла закінчила школу, вступила в інститут. З матір’ю та батьком майже не спілкувалася.
Дуже рідко вони передзвонювалися і ще рідше зустрічалися. Для Белли батьки стали чужими людьми, і вона так і не змогла зрозуміти, як так вийшло.
Коли Белла навчалася на третьому курсі, баба Ліда дуже захворіла. А потім зліг і дід. Садом своїм він давно вже не займався – не дозволяло здоров’я.
Белла взяла академічну відпустку на пів року, щоб виходжувати бабусю та дідуся. Вона дуже переживала. Довелося витратити багато грошей.
Дідусь мав накопичення і майже всі вони пішли на ліки, опер.ацію та реабілітацію. Бабуся була бадьоріша, але теж сильно здала. Батьки Белли не допомагали.
Брат саме готувався йти до школи, а в нього були проблеми з мовою, потрібен був логопед. Все це коштувало грошей. А ще, Елеонора заявила:
– Гроші у нас є, але це тільки на крайній випадок. І взагалі, ми з батьком збираємо сину на навчання: зараз же все дорого!
Бабуся Ліда вкотре похитала головою і нічого не сказала. Гроші й в них у самих були. Поки що. Але таке ставлення дочки її дуже засмутило.
Коли здоров’я баби Ліди та дідуся Роми більш-менш нормалізувалося, вони подумали, і вирішили купити замість свого заміського будинку дві квартири: трикімнатну та однокімнатну.
У трикімнатній самі оселилися, а однушку вирішили здавати. А ще, баба Ліда наполягла на тому, щоб поїхати до нотаріуса та оформити дарчу. Беллі – трикімнатну квартиру, а її братові, Денису – однокімнатну.
– Все ж онуки вони нам обоє, – сказала бабуся. – Хоч для Дениски ми, як чужі вийшли…
Дідусь прожив не довго. Бабуся дуже плакала і сильно переживала втрату коханого чоловіка. Белла, яка на той час вже закінчила інститут і влаштувалася працювати, сама все організовувала.
Батьки Белли та Денис приїхали, проводили дідуся й одразу поїхали. Однак Елеонора примчала назад наступного ж дня. Однушка була записана на дідуся і відійшла Денису.
Елеонора поспішила взяти від неї ключі та документи, щоб продовжувати здавати. Невтішна мати не дуже хвилювала її. Мимохідь цмокнувши жінку, що плакала, в щоку, вона поїхала додому.
А Белла, то взагалі «відрізаний шмат», – як вона висловилася. Доросла, самостійна, і нічого сантименти розводити, сидіти та плакати. Таке, мовляв, життя, нічого не вдієш…
Абияк бабуся та онука впоралися з втратою, пережили. У Белли з’явився «молодий чоловік», Петро, й вони почали зустрічатися.
Незабаром вже збиралися одружитися і Петро вмовляв дівчину переїхати до нього жити, але Белла не хотіла кидати бабу Ліду одну, – та хворіла і погано ходила.
Певний час питання висіло у повітрі, а потім Петро запропонував забрати жінку похилого віку з собою. У нього теж була трикімнатна квартира.
Бабусі переїзд пішов на користь. Вона почала менше сумувати за чоловіком, з ногами у неї стало краще і баба Ліда почала виходити на вулицю.
І з матір’ю Петра, яка жила через два будинки від них, баба Ліда дуже потоваришувала. Вони були майже ровесницями, бо Петро був пізній син, і завжди знаходили, про що поговорити.
– Мамо. Приїдь… – Бела вперше зателефонувала матері сама. Витираючи сльози, що набігають, вона повідомила, що не стало бабусі.
Це була остання ниточка, що пов’язує Беллу зі щасливим дитинством. Саме завдяки бабі Ліді та дідусеві Ромі воно було таким. А тепер вона гостро відчувала свою самотність.
Звичайно, у неї був Петро, але бабусю та дідуся він замінити не міг. Вони займали особливе місце у її серці. А ще малюк, на якого вона чекала. Белла так мріяла, щоб бабуся дочекалася правнуків. Але, мабуть, не доля.
Петро як міг, втішав дружину і вмовляв заспокоїтись, адже їй не можна було сильно хвилюватися. Однак це виявилося не єдиною причиною для хвилювання.
Брат Денис і мама з’явилися і почали вимагати свою частку у квартирі Белли. Ту, трикімнатну, в якій вони колись жили з бабусею та дідусем, мама та брат дуже хотіли поділити.
– Це нахабство! Я також спадкоємець! І мама! Чому мені однушка, а тобі трикімнатна! – кричав Денис, якому вже виповнилося вісімнадцять.
Він виріс і став таким самим кремезним і високим, як батько.
– А рахувати чужі гроші його, мабуть, навчила мама, – сумно подумала Белла, дивлячись на братика. – Ну й родина в мене! Нічого святого.
Чоловік Петро був на роботі, Белла насилу випроводила родичів, які кричали та погрожували оскаржити заповіт.
– Тільки це їх і хвилює, – вкотре подумала Белла, витираючи сльози. – Гроші, квартири, заповіти… А бабуся мені завжди казала, що це не головне в житті.
– Головне – це любов, відданість і ті, хто знаходяться поряд з тобою. А горе, як лакмусовий папір, покаже, хто є хто. Ось і показує…
Белла зітхнула і раптом відчула перший рух малюка в животі. Це було таке незвичне відчуття! Вона завмерла і прислухалася до себе. Малюк поворухнувся ще, а потім ще. Наче втішаючи та кажучи:
– Не журись, мамо, прорвемося!
Белла посміхнулася, взяла телефон та набрала номер чоловіка. Їй хотілося негайно поділитися з ним радістю. А про візит родичів вирішила навіть не розказувати.
Бабуся ж була завбачливою, й подарувала цю квартиру внучці, тільки родичі про це не знали. Нічого їм не вдасться оскаржити. Але хай спробують. І Бог їм суддя…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте про цю життєву ситуацію? Ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
