– Ну ні хріна собі! – скрикнув від несподіванки Дмитро, вивертаючи кермо вліво та різко натискаючи на гальмо. – Зовсім збожеволіли, чи що? Це що таке загалом?
Заглушивши двигун, він вискочив зі своєї машини, зробив кілька кроків уперед і потряс кулаком червоній Тойоті з розбитої задньою фарою, що віддаляється.
– Нічого, я вас знайду. Обов’язково знайду, – думав він, проводжаючи поглядом автомобіль.
Знайти водія цього «корита» йому дійсно не складе особливих труднощів, тому що у нього все записано на відеореєстратор. У тому числі й номерний знак.
Тож нікуди вони тепер не подінуться. Будуть відповідати по повній програмі за свої хуліганські дії. Як мінімум, штраф отримають. Але це, як мінімум…
Коли машина зникла за поворотом, Дмитро перевів погляд на чорний сміттєвий пакет, який лежав на асфальті за метр від його позашляховика.
І, як ви, напевно, вже й самі здогадалися, викинули його з тієї самої Тойоти. Прямо на ходу викинули, ніби спеціально хотіли, щоб цей пакет під колеса потрапив.
Дмитро навіть встиг помітити огидно-уїдливу посмішку на обличчі жінки, яка гордо сиділа на задньому пасажирському сидінні, і яка, прочинивши двері, шпурнула цей пакет під колеса його автомобіля.
– Невже ж іншого місця не могли знайти, де сміття викинути? – щиро дивувався він. – Можна було просто на узбіччя викинути, якщо так закортіло. Але навіщо мені під колеса жбурляти?! Ненормальні якісь, слово честі.
Дмитро навіть не сумнівався, що всередині пакету було саме сміття. Ну, а що там ще може бути?
Тим більше що останнім часом люди навколо настільки зледащіли, що реально не можуть донести свої сміттєві пакети до смітника, який поряд з будинком знаходиться.
Зауважте: не десь у дідька на паличках, а поряд із будинком! Два кроки зробити! Але сучасний народ легких шляхів не шукає.
Залишає «відходи своєї життєдіяльності» поряд із під’їздом – під лавкою, на розі будинку, під деревом, на дитячому майданчику. Загалом – де завгодно, але тільки не на смітнику!
Деякі навіть настільки зледащіли, що з вікон будинків викидають. О пів на дванадцяту ночі, щоб ніхто не бачив. Дмитро тоді не міг заснути й вийшов на балкон подиміти, а сміттєвий пакет прямо над його головою пролетів.
Наступного дня він не полінувався, піднявся на поверх вище і так «душевно» поговорив зі своїм сусідом, що той не радий був, що взагалі на світ з’явився.
Стояв на порозі весь блідий і винувато опустивши погляд. Йому не було що сказати на своє виправдання.
Дмитро також попередив його, що ще одна така витівка і той до кінця своїх днів двірником працюватиме. Так збіглося, що сусід зверху за сумісництвом був його підлеглим – у будівельній компанії працював.
Тому вдосвіта сусід-підлеглий не тільки свій сміттєвий пакет на смітник по-швидкому виніс, а й у дворі будинку до самого вечора порядок наводив.
І не один, а разом із дружиною, яка й «підкинула» йому ідею викинути пакет, що смердів, прямо з вікна. Дмитро спостерігав за ними збоку і був упевнений, що більше вони так не робитимуть.
Ось і цих, на Тойоті, він теж знайде і змусить їх уздовж дороги прибирати. Від того місця, де вони сміття викинули й до самого міста. Щоб надалі не кортіло смітити. Та й про правила дорожнього руху теж їм нагадає.
Вони ж реально своїми діями могли створити аварійну ситуацію на дорозі. Це добре, що у Дмитра реакція хороша і машина «слухняна». А могло б усе сумно скінчиться.
– Агов, шановний, ти чого став посеред дороги? – грубо запитав його водій машини, що проїжджала повз.
– Щоб ти спитав, – огризнувся Дмитро. – Їдь давай, немає часу з тобою розмовляти.
Зазвичай Дмитро не мав звички грубити людям, але зараз не зміг стриматися.
Мало того, що він на важливу зустріч спізнюється, то ще й розумники всякі дурні запитання ставлять. Ну невже незрозуміло, що якщо зупинився, значить – на те є причина? Ні, обов’язково треба свої п’ять копійок вставити. Що за люди?
Дмитро глянув на годинник і зрозумів, що йому треба їхати. А потім на очі йому знову попався чорний сміттєвий пакет.
– Треба б викинути його, як належить – на смітник. Не залишати ж його тут лежати – подумав він.
Воно йому, звичайно, зовсім не потрібне було.
Ну чи, як варіант, він міг би просто віднести цей пакет на узбіччя, але… ніби то він залишає пакет зі сміттям у недозволеному місці.
Дмитро підійшов до пакета, що лежав на дорозі, обережно підняв його однією рукою і в той же момент відчув, що всередині щось ворушиться.
А потім ще й заскиглило нелюдським голосом.
– Та щоб тебе! – Здригнувся він від несподіванки, мало не випустивши пакет. – Хто там ще? Іграшка, чи що?
Дмитро поставив пакет назад на асфальт, важко розв’язав вузол і заглянув усередину. А звідти на нього дивилися перелякані очі, які належали маленькому цуценяті.
– Ось тобі й раз! – здивувався Дмитро. – Ти як сюди потрапив, дрібний? Так, постривай…
Дмитро почухав потилицю і насупився.
– Це що ж виходить? Вони тебе… викинули з машини прямо на ходу? Мені під колеса? Тобто, вони хотіли тебе на той світ відправити?
Тепер нарешті до Дмитра дійшло, навіщо жінка шпурнула пакет не на узбіччя, а йому під машину.
Вона, тобто вони розраховували, що таким чином зможуть раз і назавжди позбутися неугодного цуценяти?
Усередині в нього почало все закипати від злості. Він ще міг зрозуміти, що люди сміття де завгодно розкидають.
Але ставитися до тварин, як до сміття, і тим більше. бажати позбавитися від них таким способом, – це вже перебір!
За таке обов’язково треба карати. Причому – жорстко карати! Так, щоб ці люди на все життя запам’ятали, що таке добре, а що таке погано.
Дмитро дістав цуценя з пакета і поставив на асфальт. Той спробував зробити крок, щоб підійти впритул до людини, але верескнув від болю і підтиснув задню лапу.
– Вдарився, мабуть, при падінні … – Замислено промовив Дмитро, беручи малюка на руки. – Ну, не дивно. На такій швидкості. Як ти взагалі вижив?
Дмитро тримав дрібного на витягнутих руках, а той передньою лапою відчайдушно намагався дотягтися до нього. Віддячити, мабуть, хотів за те, що людина його врятувала.
– Ось і що мені тепер із тобою робити? Тут лишити не можу. Із собою взяти теж.
Дмитро подивився на годинник, потім – на цуценя, і важко зітхнув, розуміючи, що він не має вибору.
– Ех, гаразд… Відвезу тебе до ветеринарки. Тільки пообіцяй мені, що ти не дратимеш обшивку сидінь. Добре? Я машину лише місяць тому купив.
– Гав! – дзвінко гавкнуло у відповідь цуценя і хотіло ще лизнути Дмитра в ніс, але той встиг відвернутися.
– Ти це… Тримай себе в лапах. Не треба жодних цих собачих ніжностей.
Дмитро посадив цуценя на заднє сидіння, після чого сів за кермо, завів двигун, розвернув свій позашляховик і подався назад до міста.
А по дорозі він зателефонував людям, з якими у нього була призначена зустріч в іншому місті, вибачився перед ними, і попередив, що йому доведеться трохи затриматись.
– Та ні, нічого страшного не сталося. Просто… Просто два колеса пробив, і тепер їх треба міняти. Але я неодмінно приїду. Можете не переживати.
Щоб ви розуміли, Дмитро мав власну будівельну фірму, яку він сам створював «з нуля», і сьогодні у нього було призначено зустріч із «діловими людьми», які планували укласти з ним договір на будівництво котеджного селища.
Угода дуже вигідна, і Дмитро не міг дозволити собі прогаяти такий шанс. Але й дрібного цього залишити на дорозі він також не міг. Совість йому не дозволяє…
– Ну, що я можу сказати. Загалом, все гаразд із вашим цуценям. Забої, звичайно, є, і пристойні. Але це не загрожує життю. Як кажуть: до весілля загоїться. Зараз тільки антисептиком оброблю, накладу пов’язку і все.
– Зрозуміло, – усміхнувся Дмитро. – Ну що ж, чудово. Скільки я вам винен за прийом і всі ці процедури?
Він дістав гаманець, відчинив його і зібрався витягти кілька купюр, але лікар його зупинив:
– Зачекайте… Спочатку треба завести картку на собаку. Ну і ваш паспорт теж знадобиться.
– Навіщо? – здивувався Дмитро.
– Ну, як навіщо? Правила такі. Ми повинні записати всі дані господаря собаки. А ще я раджу вам одразу зробити на цуценя ветпаспорт.
– Я так зрозумів, що ви його ще не робили? У майбутньому, якщо кудись захочете поїхати разом із собакою, без нього не обійтись.
– Ні-ні, ви мене, мабуть, неправильно зрозуміли, – замахав рукою Дмитро. – Я не господар цього цуценя. Я його…
– Загалом, це довга історія, а я не маю часу пояснювати. Давайте я дам грошей, скільки треба, а ви там уже далі самі все зробите?
Лікар здивовано підняв брови й пильно подивився на Дмитра. А той говорив далі:
– Ні, ну я реально на важливу зустріч запізнююся. Мені ніколи займатися всіма цими паперовими справами. До того ж ще раз повторюю: я не господар цього цуценя.
– Його справжні господарі його позбутися хотіли, а я просто, так би мовити, повз проходив. Точніше – проїжджав. Випадковий свідок. Ви мене розумієте?
– Не господар, кажете?.. – задумливо запитав ветеринар. – А мені здалося чомусь, що господар. Ви так дбайливо несли його на руках, коли до кабінету входили.
– Ну, лапа ж у нього болить. Боявся придушити ненароком. Ну то що, ми з вами домовилися? Скільки грошей треба? Я навіть зверху вам можу накинути за клопіт.
– Ні, не домовилися… – похитав головою ветеринар. – Лапу я цуценяті, звичайно, оброблю і без оформлення картки, але далі що з ним робити – це вже ваша турбота. У ветеринарній клініці залишити його не вдасться.
– Ви серйозно? Я ж пояснюю вам, мені на зустріч треба їхати. На мене важливі люди чекають!
– Співчуваю, але нічим допомогти не можу. Як варіант, можете спробувати влаштувати його в притулок. Щоправда, у нашому місті його ніби пів року тому зачинили, а новий поки що не збудували.
– Ну чи можете, наприклад, ще до волонтерів звернутися. Аж раптом хтось погодиться малюка взяти на перетримку.
– Та ніколи мені цим усім займатися! Я ж вам вкотре намагаюся пояснити.
– Ну, тоді можете відвезти його туди, де взяли, – металевим голосом сказав лікар. – Якщо вам совість дозволить, звісно…
Дмитро подивився на цуценя, яке не зводило з нього очей і виляло хвостиком, і зрозумів, що вляпався. Ну немає в нього часу шукати притулок для цього дрібного, чи волонтерів, які погодяться забрати його до себе.
І виходило так, що оформити картку та ветпаспорт буде набагато швидше.
– Гаразд, оформляймо папери. Паспорт свій зараз принесу, – зітхнув Дмитро.
– Гав-гав! – радісно загавкало цуценя, і всім тілом потягнулося до чоловіка.
Але той відмахнувся від нього і вирушив у машину за документами. А по дорозі думав про вигідну угоду, яка ризикувала зірватися через те, що він цим песиком займається.
Але й залишити малюка Дмитро теж не міг. Раз підібрав його, значить…
…Отже, треба довести справу до кінця. Знайти йому нормальних господарів та гарний будинок.
Поки лікар вписував дані паспорта в комп’ютер і заповнював картку цуценяти, Дмитро сидів навпроти, тарабанив пальцем по столу і дивився на екран телефону.
Він ще годину тому обіцяв замовникам приїхати на зустріч, але й досі навіть із міста не виїхав.
Один із замовників йому вже дзвонив кілька разів. Казав, мовляв, що так не робиться.
– Ви ж бізнесмен, Дмитре Івановичу, – бубонів він у телефон. – Власник великої будівельної компанії. Ну, хіба можна змушувати замовників чекати? Це, як мінімум, непристойно. Чесно кажучи, не чекав від вас такого.
– Вибачте, Едуарде Михайловичу, але в мене тут виникли непередбачені обставини, на які я, на жаль, не можу зараз ніяк вплинути. Але я вам обіцяю, що за півтори години буду на місці. Дочекайтеся мене, добре?
Розмовляв Дмитро в коридорі, а коли повернувся до кабінету, то відразу запитав:
– Довго ще? Мені вже треба їхати!
– Ні, недовго. Вже все готове. Дані ваші я в базу вбив, картку на собаку завів. Ветпаспорт теж у принципі готовий. Але вам необхідно буде обов’язково поставити в нього позначки про щеплення.
– І для цього вам разом із вашим цуценям доведеться ще кілька разів приїхати до нас. Ну, щоб зробити щеплення. Ах, так, зовсім забув.
– Що? – злякано спитав Дмитро.
– Як ви песика свого хочете назвати?
– А це ще навіщо? Я ж не господар йому. Та й на думку зараз нічого навіть не спадає.
– Я, звичайно, можу будь-яку кличку вписати, але може бути, ви хочете якусь певну?
Дмитро глянув на цуценя і замислився.
– Ну чого це я справді? Це ж просто ім’я. Це зовсім ні до чого його не зобов’язує.
Він дістав телефон, відкрив браузер і почав шукати в інтернеті відповідні клички для свого цуценяти.
– А назвімо його Рокі?
– Ем… Це на честь кіношного боксера, чи що? – Усміхаючись, запитав лікар у Дмитра.
– А чому й ні? Адже він у нас боєць. Його геть з машини викинули, хотіли загубити, а він вижив. Всім смертям на зло. Мені здається, що Рокі йому дуже пасує.
– Нічого не мають проти, – кивнув ветеринар. – Отже, так і запишемо: Рокі.
За хвилину Дмитро вибіг із ветеринарної клініки разом із цуценям, застрибнув у машину і «на всіх вітрилах» помчав на ділову зустріч. А шляхом дзвонив одному із замовників, щоб повідомити про те, що він уже їде і скоро буде.
– Дмитре Івановичу, ви мене слухаєте взагалі? – роздратовано спитав Едуард Михайлович. – Я вам про майбутнє котеджне селище розповідаю, а ви десь у хмарах літаєте. З вами все гаразд?
– Все гаразд і я вас дуже уважно слухаю, – кивнув Дмитро і погладив цуценя, якого дбайливо тримав на руках. – Просто я замислився. Вибачте.
Так, цуценя було зараз з ним. Бо в машині він залишити його не міг. Ні, зовсім не тому, що переживав за свій салон чи оббивку на сидіннях, а просто тому, що Рокі зараз була потрібна підтримка.
Цуценяті треба було, щоб хтось був з ним поряд.
Перед очима Дмитра «у сповільненій зйомці» знову промайнули кадри дорожньої пригоди, яку він побачив на дорозі, коли їхав на зустріч із замовниками.
Машина швидкої допомоги, дорожньо-патрульна служба, пожежна машина, евакуатор та машина рятувальників.
Не часто побачиш майже всі екстрені служби в одному місці, та ще й на дорозі. Та ще й на такій відстані від міста. Було також дуже багато людей, як у формі, так і у цивільному одязі.
А на узбіччі лежала перевернута червона Тойота з розбитою задньою фарою, яка повністю була залита піною. Мабуть, машину занесло на повороті, вона перекинулася, потім спалахнула… А ті, хто був усередині…
– Який жах! – тихо говорила жінка, що стояла неподалік. – Ви уявляєте, ніхто не вижив. Ні водій, ні пасажир. Так і лишилися там, у машині.
– Швидкість перевищили, чи що? – з цікавістю запитав чоловік.
– А Бог його знає. Мені не повідомляли. Можливо, і швидкість перевищили, а може, водій просто не впорався з керуванням. Або колесо луснуло. Не знаю.
Дмитро дивився на цю Тойоту і міцно тримав у руках песика, який ніби відчув, що там були ті, кого ще зовсім нещодавно він вважав своїми господарями.
– Ні, ну чисто по-людськи, їх, звичайно, шкода, – сказав цуценяті Дмитро. – Але, з іншого боку… Це щось на кшталт бумеранга. Їх ніхто не змушував це робити.
– Ніхто не змушував викидати тебе з машини на повному ході – вони могли б просто залишити тебе десь. Тому я вважаю, що вони отримали по заслугах, Рокі. Не можна ображати тварин. Ні, не можна.
Цуценя глянуло на Дмитра і таки примудрилося лизнути його в ніс, щоб висловити свою подяку і вдячність за те, що той не проїхав повз.
А цих людей Рокі, чисто по-людськи та… по-собачому, теж було дуже шкода. Напевно, тому, що він – собака, і не знає, що таке зло, ненависть. Мабуть, тому, що він завжди намагався бачити в людях лише добре.
Не вміє він інакше. Адже він друг людини. Друг, а не ворог. Розумієте?
З того самого дня Дмитро та Рокі майже ніколи не розлучалися. Він брав його з собою в офіс компанії, їздив із ним на об’єкти, гуляв вечорами після роботи.
І щоб ви розуміли, часу минуло вже пристойно. Більше як рік.
Це я до того зараз, що Дмитро не став шукати Рокі нових господарів та новий будинок, як планував спочатку.
Він просто лишив його собі. Якось прив’язався він до цього малюка. Полюбив, чи що…
А Рокі всім серцем полюбив свого нового господаря і знав, що той ніколи його не покине. І був щасливий, що він постійно поряд із ним.
А ще Дмитро власним коштом збудував у місті притулок для тварин. Ні, ну справді: хіба можна, щоб у місті не було притулку?
Наступного року, після того, як Дмитро закінчить нарешті будувати котеджне селище та отримає гроші за виконану роботу, він збудує ще один притулок. Тому що одного для такого великого міста явно обмаль буде.
Поки що, це лише плани, але Рокі впевнений, що у його господаря все обов’язково вийде.
А як інакше? Добрим справам – зелене світло…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
