– Та я вже триста разів пошкодувала, що наважилася на це. Сил моїх уже немає, мамо, – з відчаєм у голосі сказала Вікторія, намагаючись перекричати дочку, що плакала.
– У нас ось так із ранку до ночі. І всю ніч – теж. Вже не пригадую, коли нормально спала. Вчора поставила чайник кип’ятитися і заснула просто на стільці.
– Ой, доню, ну що вдієш, – зітхнула Галина Сергіївна. – Усі маленькі діти кричать.
Мати явно не зрозуміла натяку, і Вікторія вирішила сказати прямо.
– Мамо… Я тебе благаю: забери її хоч на дві годинки. Або приїдь, посидь з нею, а я ну хоч трохи посплю. Я вже не розумію, що роблю. Все, як у тумані.
– Віко… – тон матері одразу змінився зі співчутливого на вкрадливий. – Давай без образ. Ти для кого народ жувала? Для себе. Ось і займайся.
– Трохи підросте – тобі стане легше. Я тебе без памперсів і цих ваших мультиварок ростила, і нічого – не розтанула. Та й потім, у мене тиск на погоду скаче. Ще не вистачало мені поряд з тобою впасти.
Вікторія спантеличено підняла брови. Вона не чекала такої відповіді й навіть не знала, що сказати.
– Ну, зрозуміло. Гаразд, піду займатись… – буркнула вона і поклала слухавку.
У грудях оселився холод. Зникло те саме дитяче відчуття безпеки, коли думаєш, що мама будь-якої миті прийде і все виправить, варто лише покликати. І Вікторія навіть не могла заперечити.
Чи могла?
…Вікторія нерідко наступала на горло своїм принципам заради матері. Кожен Новий рік, наприклад. Спочатку – коли її звали до себе друзі, потім – коли хотілося посидіти наодинці разом із чоловіком.
– Ясно все… – зітхала мати, коли Вікторія говорила про свої плани на свята. – Ну, бажаю повеселитися тобі там. А я тут одна буду, на самоті… Ростиш вас, ростиш, а сімейні свята потім сама справляєш…
– Мамо… Ну чого ти, я ж як прокинусь першого – то одразу до тебе приїду.
– Та я що, я нічого… Чекатиму на тебе. Навіть відзначати не буду, – зітхнувши, відповіла Галина Сергіївна. – Навіщо? Нема з ким. О дев’ятій спати ляжу, вранці прокинуся – от і весь Новий рік.
І щоразу Вікторія здавалася та їхала до матері. Ну, а як вона може кинути її одну? Нехай друзі самі веселяться, палять бенгальські вогні та горланять пісні. Та й романтика зачекає, можна й згодом влаштувати. Аби мамі не було сумно.
І це була не єдина проблема. Галина Сергіївна дуже любила тримати доньку на гачку власного самопочуття. Якщо з нею щось було не так – вона не їхала до лікаря, зате підіймала Вікторію на вуха.
– У мене тиск під двісті. По-моєму, я від’їжджаю… Віко, терміново приїжджай! – кликала вона доньку в паніці.
– Мамо, я приїду, але викликай швидку. Це ж не жарти!
– Та яка там швидка? Що вони мені зроблять? До лікарні заберуть? То там лікарів нормальних немає! Давай поки що спробуємо самі. Укол мені зробиш, а якщо зовсім погано буде – тоді швидка.
Галина Сергіївна категорично не вірила лікарям і починала дратуватись, коли дочка пропонувала викликати бригаду.
Натомість вірила в те, що будь-який напад можна усунути масажем ніг, компресами з оцтом та увагою Вікторії.
Дочка ж у такі моменти сиділа і тремтіла. Мало того, що їй доводилося брати всю відповідальність на себе і робити уколи, так до того вона ще й не могла допомогти близькій людині через її впертість. Залишалося лише чекати та молитися.
І щоразу Вікторія знаходила час. Відмовлялася від зустрічей, переносила плани, зривалася з роботи.
Навіть, якщо розуміла, що насправді ні на що не може вплинути й лише мотає нерви. Не залишати ж матір зовсім одну в такому стані? Совість не дозволяла.
Зате совість Галини Сергіївни мовчала. І це при тому, що онуків вона хотіла не менше, ніж дочка.
– У Любки внучка вже в школу пішла! – зітхала мати на кожному сімейному гулянні. – А Валька вже другого няньчить. Я одна, як сирота. Коли ви вже онуків мені подаруєте? Я ж хочу встигнути поняньчити!
А тепер… Тепер, коли немовля виявилося не красивою картинкою, а цілком собі живою істотою зі своїми примхами та проблемами, Галина Сергіївна випарувалася.
Вікторії було прикро. Народ жувала для себе… Що ж, вона це запам’ятає.
Наступні пів року перетворилися на день бабака. Вікторія вже не знала, понеділок сьогодні, чи четвер. Все йшло за однією схемою: годування, крики, спроба заколихати, коротке забуття, знову крики.
Галина Сергіївна залишалася у житті доньки, але на рівні давньої знайомої. Раз на тиждень вона дзвонила і питала:
– Ну як ви там? Росте?
Але варто внучці закричати на задньому плані, як бабуся миттєво зникала.
– Ой, Віко, ти вибач, але в мене голова болить. А у вас там так шумно… Давай, сонечко, тримайся там. Материнство – це важка праця, – говорила вона і кидала слухавку.
Втім, Вікторія навчилася виживати без матері.
Ольга Миколаївна, свекруха, була жінкою суворою, але доброю. Вона не обіцяла золотих гір і не розсипалася у люб’язностях.
Але коли вона помітила, що невістка стала схожа на панду через синці під очима, вона просто почала регулярно приїжджати. Щосуботи, у свій вихідний.
– Іді спи, – командним тоном казала вона Вікторії. – Ми з Алісою підемо в парк. Повернемося за три години.
– В парк? Вона ж плакатиме…
– Не цукрова, не розтану. А ти щоб виспалася.
Саме свекруха порадила Вікторії бодай зрідка наймати няньку. Хоча б на пару годин, щоб виспатися в сусідній кімнаті. А ще – Ольга Миколаївна першою забила на сполох.
– Щось дуже багато вона у вас плаче, – сказала свекруха. – Так, годі слухати сімейних лікарів, які все на кольки та зуби списують. Це ненормально.
Ольга Миколаївна записала їх на прийом до знайомого педіатра та, не слухаючи заперечень сина, мовчки сплатила всі обстеження та аналізи. Лікар швидко знайшов причину.
– Говорячи простою мовою, у неї печія після кожного приймання їжі. Не хвилюйтеся, це можна виправити, – сказав він.
Через два тижні в будинку Вікторії та Павла нарешті запанувала тиша. Вже не тривожна і втомлена, а заспокійлива. Аліса перестала вигинатися дугою та кричати. Вона почала спокійно спати.
Для Вікторії ж світ знову знайшов фарби. Час тепер не тягнувся, а біг. З плакси Аліса перетворилася на ту саму внучку, про яку мріють усі бабусі: з ямочками на щоках та величезними бантами.
Непомітно підійшов грудень. Водночас Галина Сергіївна, яка бачила Алісу лише по відеозв’язку, встигла помітити зміни. Внучка то гралася з кубиками, то сміялася, то зосереджено порпалася з ляльками.
І тут бабуся вирішила включитися в процес.
– Віка, що для вас приготувати? – лагідно спитала вона за тиждень до Нового року. – Ви ж приїдете до мене святкувати, так?
– Так ми ж з Алісою. А тобі важко із маленькими дітьми.
– Та кинь! Вона вже велика дівчинка, спокійна, саме те. Я вже й подарунок їй купила, ляльку велику. Посидимо разом, ялинку прикрасимо, я холодець зварю. Паша любить холодець.
Раніше Вікторія зраділа б. Вона кинулася б складати меню разом з матір’ю, радіючи, що мама знову «любить» їх. Але зараз усередині було якось… тихо. Ні агресії, ні болю, тільки щось холодне та липке.
– Мамо, ми не приїдемо.
– У сенсі? – обурилася Галина Сергіївна. – А куди ви підете? Чи вдома сидітимете?
– Ми їдемо до Ольги Миколаївни. Відзначатимемо у неї.
– До Ольги? – здивувалася мати. – Тобто ти їдеш до чужої тітки, а твоя рідна мати сидітиме одна на Новий рік?
– Мамо… Ти не ображайся, але Ольга Миколаївна була з нами, коли Аліса кричала цілодобово. Коли я божеволіла.
– Вона нас і крикливими любила, а ти… Ти ж сама казала, що я народ жувала для себе. Ну, значить, мені й вирішувати, з ким донька проводитиме Новий рік.
У слухавці повисла тиша. На кілька секунд.
– Це ти що, образилась? Мстишся мені так? – Уточнила Галина Сергіївна. – Та як тобі не соромно! Мати стара, хвора… Ростила її, ночей не спала… А ти тепер отак зі мною?
– Ні, мамо, я не мщуся. Я просто вибираю те, що буде найкраще для мене. І, до речі, цьому я навчилася в тебе.
Мати продовжувала голосити, але Вікторія перервала дзвінок, сказавши, що їй треба йти. Не було жодного бажання вислуховувати лекцію на тему невдячності.
Вікторія зітхнула, відклала телефон і пішла до спальні. Там на килимі, серед розкиданих деталей конструктора, сидів чоловік і щось захоплено будував разом із дочкою. Аліса заливисто засміялася, поваливши вежу рукою. Вікторія зупинилася у дверях і посміхнулася.
Їй було трохи сумно, але це був гарний смуток. Як після генерального прибирання, коли виносиш із дому старі плюшеві іграшки, звільняючи місце для чогось нового.
Звісно, Вікторія не збиралася повністю рвати усі зв’язки з матір’ю. Вона просто припинила зраджувати себе.
Припинила бігти за першим покликом до тих, хто з’являється лише за ясної погоди, і почала вибирати тих, хто тримає над нею парасольку під час найстрашніших бур та злив. А кому не подобається, – нехай ідуть під три чорти!
Як вважаєте, слушно міркує донька? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
