– Тут така справа, – Льоша відвів погляд, зітхнув і нарешті виклав тещі їх з Олею плани.
– Що ж, – відповіла Валентина Іванівна. – Життя продовжується… Я розумію.
– Тільки ти впевнений, що вона гарною матір’ю буде для Грицька? Може, я його собі заберу, а ви…
…Льошка залишився без батьків у дванадцять років. Ті не вижили під час пожежі у своєму старенькому будиночку.
Сам Льошка вцілів дивом – вкотре втік від родичів, що не просихали, до діда. Цей же дід, Павло Вікторович, забрав його до себе, коли батьків не стало.
Виховував суворо, але Льошка був хлопець кмітливий і розважливий, розумів, що так краще, ніж у дитбудинку.
Згодом з’ясувалося, що дід був серйозно хворий, але ретельно це від усіх приховував, щоб онук залишався з ним.
Не стало його за два тижні після повноліття Льошки – дотягнув.
– Сирота тепер ти, – схлипувала сусідка баба Рая, пориваючись погладити його по голові. – Як же ти тепер один, хлопче?
– Якось, – буркнув він у відповідь і спритно ухилився від пестощів.
“Хлопчиком” Льошка себе вже давно не вважав. Дід весь час повторював, що він чоловік і повинен нести відповідальність за своє життя і не тільки.
Льошка це чітко запам’ятав. Та і яка там у нього відповідальність? Училище він, звичайно, закінчить, в армію сходить, а потім влаштується на роботу монтажником – дядько Федя обіцяв взяти до себе в бригаду.
Квартира в нього є, а одружуватися і дітей заводити він поки що не збирається. Так і жив Льошка за цим планом. Не приймав на груди, не пішов кривою доріжкою, як побоювалася баба Рая, а у двадцять чотири роки познайомився з Аліною.
Симпатична реготушка з сірими очима, на рік його молодше, працювала в їдальні, де він іноді вечеряв, лінуючись готувати.
Все у них складалося добре, правда, ось тещі він не дуже сподобався.
– І де ти його відкопала? – Валентина Іванівна спитала доньку начебто й тихо, але так, щоб наречений точно почув. – Жебрак же.
– Мамо! – скинулась Аліна.
Теща обзиватись припинила, але зневажливим поглядом його нерідко обдаровувала.
Втім, зустрічалися вони з нею не так часто. Аліна переїхала до чоловіка відразу після весілля, і подружжя було більше зайняте одне одним, ніж якимись родичами та приятелями.
Через рік Аліна була вже в положенні, проте її матір це не надто втішило.
– А ти знаєш, що лікарі не рекомендували моїй дочці мати дітей? – зло запитала вона у Льошки. – Вона ж може богу душу віддати.
– Мамо! – скинулась дружина. – Не кажи нісенітниці! Все нормально буде – я так вирішила. І відчепися вже зі своїми претензіями від мого чоловіка!
Він злякався, звичайно, намагався поговорити із дружиною. Може, й справді, це небезпечно? Може, треба підлікуватись?
Аліна тільки сміялася у відповідь: «Боягуз ти мій! Не хвилюйся!» І насміхалася з нього, коли він суворо сам проводжав її до поліклініки й не відпускав одну на прогулянки.
Все йшло нормально, навіть лікарі дивувалися, і Аліна вчасно привела на світ здорового хлопчика, а ось саму не змогли врятувати.
– Це ти! Ти її на той світ загнав! – намагалася вчепитися в обличчя Льошки теща.
Він же сам, ошелешений не менше за неї, і собі вчепився в сина, якого назвали Григорієм, як вони й планували з дружиною.
Похорон, поминки та кілька тижнів після, Льошка погано пам’ятав. Дякую бабі Раї, яка знайшла медсестру, яка взяла на себе нагляд за сином у ці дні.
Ця ж Оля потім і навчала молодого батька премудростям поводження з немовлям. Він щосили намагався все запам’ятати – розумів, що ніхто їм із сином не допоможе.
Валентина Іванівна з’явилася на порозі через місяць після похорону доньки.
– Як ви тут, спитала вона стомлено. – Можна увійти?
– Проходьте, – Льошка не став нахабніти, хоча вибачень від тещі не було.
Зрозуміло ж, що в людини таке горе, чого не скажеш, щоб біль від нього приглушити.
– Ти ось що, – рішуче заявила теща, поклавши онука спати. – Повертайся на роботу, а за Гришею я придивлюся.
Вона рано вийшла на пенсію, але продовжувала працювати. Тепер онук був найважливішим.
Льоша подумки видихнув. Ні, сина він дуже любив, але виявилося, що піклуватися про немовля не так вже й легко. Та й гроші були потрібні, тож допомога тещі не завадить.
Так вони й жили наступного року. Валентина Іванівна вранці приходила, дбала про Гришу, іноді прибирала у квартирі та готувала якусь їжу, а ввечері поверталася до себе. Коли у Льоші були вихідні, він із сином справлявся сам.
Але одного разу теща потрапила в лікарню з високим тиском.
Спочатку він розгубився. Швидко вирішити питання з відгулами було проблематично, а залишити Гриця одного – неможливо. Він спробував попросити про ласку бабу Раю.
– Льонько, та я з дорогою душею, тільки от погано почуваюся. Боюся, не до дітей мені зараз, — скрушно похитала вона головою.
– Я зрозумів.
– А в тебе гроші є? – раптом спитала сусідка.
Він незрозуміло на неї дивився.
– Ну, якщо гроші є, то можна няню покликати.
– Страшно з незнайомою людиною залишати…
– То я Оленьці подзвоню – вона людина надійна! Пам’ятаєш її?
Жодної Ольги Льоша впритул не пам’ятав, але кивнув. Раз баба Рая радить, значить, і справді гарна дівчина.
На щастя, Оля була вільна, і вже за годину з’явилася на порозі його квартири. Тільки тоді він згадав, що саме з нею залишали дитину в ті страшні дні. І саме вона його багато чому навчила.
Льоша подумки видихнув – з Гришею точно все буде гаразд, а гроші на няню в нього є.
Валентина Іванівна у лікарні затрималася аж на два тижні. Виявилося, що там працює її однокласник, який змусив жінку пройти повне обстеження.
Потім він допоміг отримати їй путівку в санаторій, так що до них теща прийшла тільки через півтора місяця.
– Як ти тут, мій хороший? – зацілувала вона онука, який дивився на неї трохи насторожено, мабуть, встиг забути.
– Та все нормально в нас, – усміхнувся Льоша. – Але, звичайно, без тітки Олі ми б не впоралися.
Він не став поки що говорити, що вони з «тіткою Олею» збираються жити разом. Начебто любов у них.
Валентина Іванівна покивала, майже не слухаючи його. Про Олю зять їй говорив, але тепер їм не потрібна ніяка няня.
Так і сказала вона йому, коли Гриця поклали спати, а вони влаштувалися на кухні за чаєм.
– Тут така справа, – Льоша відвів погляд, зітхнув і нарешті виклав тещі їх з Олею плани.
– Що ж, – відповіла Валентина Іванівна. – Життя продовжується… Я розумію.
Тільки ти впевнений, що вона гарною матір’ю буде для Гриця? Може, я його собі заберу, а ви…
– Ні, – різко обірвав її Льоша. – Мій син житиме зі мною.
Але познайомити тещу з нареченою все одно було потрібно, тільки після цього стався страшний скандал.
– Ніколи я не дозволю, щоб ця щука ростила мого онука! – кричала завжди спокійна Валентина Іванівна. – Навіть близько вона до нього не підійде!
– Тітко Валю, заспокойтеся, будь ласка. Давайте спокійно поговоримо, – намагалася зупинити її Оля.
Льоша здивовано на них дивився, абсолютно не розуміючи, що відбувається. Зрештою Оля була змушена піти, оскільки з тещею трапилася формена істерика.
Абияк вдалося привести її до тями, і тільки тоді вона більш-менш складно змогла пояснити свою реакцію.
Виявилося, що до знайомства з Льошею Аліна зустрічалася з якимось Антоном – багатим красенем – і було все серйозно.
Але втрутилася «подружка» Оля і затягла його під ковдру, поки Аліна лежала в лікарні.
Мало того, невдовзі Оля оголосила Антону про своє цікаве положення, і вони почали готуватися до весілля.
– Виїхали вони з міста, – сказала теща. – А Аліна моя, рік сама не своя ходила. Я навіть боялася, що зробить щось із собою, але обійшлося, дякувати Богу.
– Та якби не ця Оля, моя дочка була б щасливою і живою! – Заплакала вона.
Льоша вражено мовчав.
– Ти вирішив з нею жити – живи! Але мого онука не смій цій… довіряти! – скинула голову Валентина Іванівна, витерши сльози.
– Я розберуся, – буркнув Льоша. Йому було неприємно чути про те, що дружина могла бути щасливою з іншим.
Вже наступного дня він попросив у Олі пояснень із цього приводу.
– Тьотя Валя не бреше, – зітхнула дівчина. – Так і було. Ну, недолугою я була, Льош, недолугою! І подругу втратила, і Антон покидьком виявився.
– Ще навіть не одружився зі мною, а вже став в пляшку заглядати, та руку на мене підіймати.
Одного разу так відкинув, що я в стіну влетіла, потрапила в лікарню і дитину втратила. Тепер невідомо, чи будуть у мене діти.
Льоша помовчав. Він встиг прив’язатися до цієї милої дівчини, та й життя її вже покарало за підлий вчинок. Та й взагалі – їхні стосунки тут ні до чого.
І він зрозумів, що прийняв вірне рішення, коли повідомив нареченій, що вони все одно одружуються, і побачив її очі, сповнені подяки.
Теща не залишала спроб забрати собі Гриця: і скандали влаштовувала, і плакала, і опіку надсилала, поки Льоша не поговорив із нею серйозно.
– Або ви поводитеся нормально, або онука бачитимете суворо за розкладом, – твердо заявив він. – Ви ж не божевільна – закони почитайте.
Валентина Іванівна принишкла. Льоша одружився з Оле, і вона поки що намагається не потрапляти на очі матері подруги, коли та приходить за онуком. Поки так, а далі буде видно. Життя все розставить на свої місця…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
