– Не знаю, не розумію взагалі, навіщо нас із сестрою народжували, якщо все життя мамі з татом було тільки й справ, що один до одного, – обурюється Олена. — Точніше вони обоє завжди любили її одну.
– Такому трепетному ставленню чоловіка до дружини залишається тільки позаздрити, – зітхає подруга. — Ну отак буває іноді. А сестра із цього приводу, що думає?
– У сестри в цьому відношенні все гаразд. Звісно всяке може бути, але її чоловік має житло, там вони й живуть, а я залишилася буквально на бобах. І знаєш, що найгірше? Розумом я розумію, що батько ось-ось нас покине, мені сумно від цього, але до почуття смутку все одно домішується образа величезна. І від цих почуттів мені ще гірше стає.
– Коктейль емоцій – не позаздриш, але ти якось тримайся…
Мені 26 років, і я “тримаюся”. Я збиралася вийти заміж, але зараз навіть не можу сказати точно, можливо, ми з нареченим просто зареєструємо стосунки та навіть не буде найскромнішого вечора. Або вже треба весілля переносити, адже моєму батьку залишилося зовсім мало часу.
У батька важке захворювання. Все, що можна було зробити, зроблено. Ще 3 місяці тому лікарі попередили: “Все, на жаль, коштів на лікування немає, приведіть справи в порядок». І тато привів, тільки тепер засмучена і Марина, моя старша сестра, і я сама просто несамовито: емоції через край.
Мої батьки люди ще молоді, мамі 53 роки, батькові 56. Обидва ще не на пенсії за віком, але батько рік тому остаточно осів вдома на групу, а мама працювала востаннє серйозно давно і недовго. Ні, кілька років тому мати знайшла, нарешті, собі місце до душі. Навіть відпрацювала там кілька місяців. Не стільки для заробітку, скільки для тонусу. Але з відходом чоловіка на інвалідність, сіла знову вдома — доглядає чоловіка.
Здобувачем у родині був тато. Із самого початку сімейного життя. Мама відпрацювала до першого декрету, майже одразу після виходу на роботу пішла у другий декрет, вже зі мною, а потім не повернулася на роботу. Вважаючи, що її справа дім та діти.
– Батько їй і слова ніколи не говорив з приводу грошей, – згадує Олена. — Мама тільки заїкнеться про щось, тато напружиться — у мами здійснюється мрія. Сиділа собі вдома, наводила затишок, коли ми підросли, займалася лише своєю персоною: нігтики, масажі, перегляд журналів, а пізніше інтернету, зустрічі з подругами та інші приємні жіночі дрібниці.
– Я ЗА чоловіком, – говорила мама зі щасливою усмішкою, красуючись перед дзеркалом у нових сережках.
При цьому я пригадую, що навіть бабуся, мамина мама нарікала на те, що сама вона одягнена з голочки, а дочки одягаються за залишковим принципом. Мама знизувала плечима: “вони ростуть швидко, навіщо їх вбирати?” Батько, якщо теща зверталася до нього з цього приводу, теж плечима знизував: він не вдавався у це все, для нього центром всесвіту була дружина.
Ні, тато, звичайно, нас із сестрою любив. Купував подарунки дорогі, казав, що відкладає нам гроші на майбутнє, на море возив. Але ми з Маринкою завжди були лише додатком до мами. Ось її він справді на руках носив.
У нас з сестрою були ще й обидві бабусі, що жили окремо. Батьки в трикімнатній, в маминої мами була двокімнатна, а мама батька жила спочатку в трикімнатній, потім її розміняли, купили житло бабусі та тітці, сестрі батька.
На жаль, тітка пішла від того ж захворювання, що і спіткало і батька зараз. Вона була розлучена, без дітей, її однокімнатну успадкувала бабуся, а потім вона залишила спадок тату. У сім’ї зібралося 4 квартири. З них дві однокімнатні за останній рік. А ми з дитинства чули, що коли заміж зберемося, нам у посаг буде виділено житло.
Обіцяли нам по двокімнатній, ще міркували, що мама з батьком перейдуть у двокімнатну квартиру, трикімнатну продадуть, куплять двокімнатну, а дві однокімнатні взагалі будуть здавати, у мами, мовляв, пенсія буде не скоро, та й що там тієї пенсії!
Сестра не страждала, вони з чоловіком у його квартиру відразу пішли, вона і зараз не надто хвилюється, каже, що від розлучення, звичайно, ніхто не застрахований, загалом, їй фіолетово на те, що нічого нам із нею не світить.
А от я напружилася. Так, гроші, які батько збирав на старість, швидко закінчилися — на лікування пішли, частину прожили за останній рік. Але батьки не сильно і поміняли звичний спосіб життя: у них три вільні квартири в оренді, це хороші гроші навіть через агентство, щоб самим не морочитися.
– Мені б таких грошей не лише на місяць вистачило. Я б і іпотеку платила, і відкладала з такої суми, навіть якби ніякого доходу більше не було. Але мама… Мама своїх звичок міняти не хоче навіть зараз. Вона звикла жити на широку ногу.
Два сезони вона пальта не носить. Те саме і взуття стосується, і взагалі. Купити щось простіше і дешевше — взагалі не про неї. І батько навіть зараз дивиться на неї так ласкаво, наче це маленька дівчинка бавиться.
Коли лікарі закликали батька упорядкувати справу, він до поради прислухався. Мама плакала, звичайно, але він зумів її заспокоїти, оголосивши дочкам.
– Ви вже дорослі, тож я все залишаю вашій мамі, взагалі все. Свою половину трикімнатної я їй подарував, бабусині квартири теж. Мама все життя віддала сім’ї, пенсії не матиме. Зараз вона переїде у квартиру тещі, продасть одну з однокімнатних і зробить ремонт, може ще я встигну за всім доглянути. А потім вона стане потихеньку жити, здаючи квартири. Трикімнатну та однушку. Ну чи якось оберне нерухомість у гроші. Я сподіваюся, що вона житиме довго і не хочу, щоб це життя було сповнене поневірянь. А ви? Ви отримаєте те, що після мами залишиться. Одна вже заміжня, інша ось-ось, ви не залишитеся без підтримки, а мама – так. Їй і так важко буде без мене, але з грошима горе все ж таки перенести легше. Та й ви маму не забувайте, кохайте її за мене.
Марина лише головою покивала. Потім вона, звичайно, зізналася мені, що чекала бодай однокімнатну, хай би її здавала мама і гроші брала собі, але… якщо що, то Марині було б куди прийти. А я схопилася за голову: не буде вже двох однокімнатних, а мама, яка звикла думати тільки про себе, навряд чи чимось поступиться заради дочок.
Ось так, одна із квартир виставлена на продаж, мама звичного способу життя не змінює, обирає нові меблі та техніку для двокімнатної. Втім, я навіть сумніваюся, що вона із трикімнатної переїде туди. Вона звикла, що гроші є. Вони в неї й будуть, за комуналку вистачить заплатити, принаймні.
– І що ж, мама не засмучена навіть?- питає мене подруга, до якої я прийшла пожалітися.
– Засмучена, часом плаче, але… таке відчуття, що їй було найбільше шкода себе, а тепер вона якось заспокоїлася – на вулиці не залишиться, останню кірку хліба без солі доїдати не буде. Отак і прожила все життя. За чоловіком. Мама для тата – все. Навіть зараз ніхто про нас, дочок, не думає навіть. І я себе корю за ці думки, але позбутися їх — ніяк не виходить. Чи може я егоїстка та думаю лише про себе? Чи може справді я не маю права так судити своїх батьків?
