— Уявляєш, Ніна Павлівно не знає, що ми з Аркадієм розлучилися, — сказала Ліда.
Ліда вимкнула телефон і злякано подивилася на подругу.
– Та ти що?! – Вигукнула Белла.
— У тому й річ, — Ліда насупилася. — Вона в повній впевненості, що я та її син досі разом. Каже, що за онуками скучила.
— А чого ти так злякалася? Вона тобі хто? Ніхто. Ось і не бійся.
– Ага. Не бійся. Тобі легко говорити. Ти її не знаєш. Це серйозна жінка. У неї, знаєш, які зв’язки! Подумає, що я навмисне від неї приховувала. Ще й запідозрить щось. Стане мені мститись.
— А що вона? Весь цей час тобі не дзвонила, і ви не зустрічалися? – здивувалася Белла.
— Та ми були у сварці. Коли вона два роки тому востаннє приїжджала до нас, ми з нею посварилися.
— Через Аркадія посварилися?
— Не лише, — відповіла Ліда. – Там все разом. Ніні Павлівні багато чого не сподобалось у нас. І як ми її прийняли, як дітей виховуємо, і як… Загалом, багато всього.
– І?
– Що “і”? Вона висловилася. Я також відповіла. Слово за слово. Ось і посварилися. Ніна Павлівна сказала, що більше мене знати не хоче. І поїхала. З того часу вона спілкувалася лише з Аркадієм.
– А він?
– А що він? Йому це лише на руку. Зайвий привід звинуватити мене в чомусь. Сказав, що якщо я не поважаю його маму, то його не люблю. Тож у нього і на роботі все погано. І пішов. Тиждень ні слуху ні духу. А потім подзвонив, сказав, що в нього інша, і нам треба розлучитися.
— Виходить, Аркадій не сказав матері, що розлучився, — задумливо промовила Белла.
— Виходить так.
— І не сказав, що забрав у тебе половину квартири. І що тепер ти з двома дітьми, кішкою та собакою живеш у комуналці?
— У тому й річ. Вона вважає, що в нас все добре. Сказала, що у неї в Києві термінова справа, і тиждень вона поживе в нас.
— Де ж у вас?
– Ось тут, – відповіла Ліда, оглядаючи кімнату.
У двері подзвонили.
– Це вона, – злякано сказала Ліда. – Що робити? Як я поясню?
– Поясниш, як є.
— Вона знову мене звинуватить у всьому. Кричатиме. Я боюсь. Може, не відчиняти?
— Не відчинити — гірше буде. Тоді вона точно щось запідозрить.
У двері знову подзвонили.
– Відкривай, – впевнено сказала Белла. – І не бійся. Хай кричить. Ти ні в чому не винна. Якщо що, я поряд.
Ліда відчинила двері.
— Здрастуйте, Ніно Павлівно, — тихо промовила вона.
— Що так довго не відчиняла? — грізно запитала Ніна Павлівна, заходячи до квартири та вносячи з собою дві валізи. — Ховала когось?
– Нікого я не ховала, – відповіла Ліда. — З подругою розмовляла.
– З якою ще подругою?
До передпокою вийшла Белла.
— Здрастуйте, — сказала вона. – Я – Белла. Подруга Ліди.
Ніна Павлівна зневажливо подивилася на Беллу.
– Аркадій на роботі? — спитала Ніна Павлівна Ліду.
— Напевно…, — відповіла Ліда.є
– Що означає “напевно”? Не знаєш, де чоловік, чи що?
Ліда розгублено знизала плечима.
– А він їй не чоловік! – З викликом промовила Белла.
Ніна Павлівна з цікавістю подивилася на Беллу.
– У сенсі? — спитала Ніна Павлівна.
– У прямому, – гордо і сміливо відповіла Белла.
“Завжди мріяла, так сказати своїй колишній свекрусі, – думала при цьому Белла. – Шкода, що зі своєю не вийшло. Так хоч на цій відіграюся”.
— Ліда і ваш дорогий синочок розлучилися рік тому, — уїдливо продовжила далі Белла. — А двокімнатну квартиру, яку вони придбали в шлюбі, довелося ділити. Після цього Аркадій свою половину продав. І таким чином Ліда з двома дітьми, кішкою та собакою опинилась у комуналці. Ще питання є?
Ніна Павлівна подивилась на Ліду.
– Це правда?
– Правда, – відповіла Ліда. — Розлучилися минулої осені.
– Я не про це. Що квартиру в тебе забрав, правда?
– Правда. Так він мав право. Адже квартира наша спільна. Тим більше, що у нього зараз вже інша дружина.
– Інша дружина? — перепитала Ніна Павлівна.
— Аркадій каже, що вона зараз дитину чекає. Просив, щоб я його не напружувала з аліментами. Обіцяв, що у майбутньому все віддасть. У нього зараз із роботою проблеми.
— А ти й повірила, — втрутилася Белла в розмову. – Наївна. Нічого твій Аркадій не віддасть. І проблем у нього на роботі, найімовірніше, немає. І жодної дитини вони не чекають. І взагалі вона йому не дружина. Лише живуть разом. А щодо дитини — це вони спеціально вигадали, щоб тебе розжалобити.
— А чому він мені не повідомив, що розлучився? — задумливо промовила Ніна Павлівна.
— Може, засмучувати не хотів? – злякано припустила Ліда.
— Можливо й так, — задумливо мовила Ніна Павлівна. – Можливо.
Насправді повідомляти матері про розлучення Аркадій не став з іншої причини.
“Нехай думає, що ми з Лідою досі разом, – міркував він. – Так буде вигідніше для мене. Мама ненавидить Ліду, але любить онучок. А завдяки їм вона допоможе мені купити квартиру”.
І раз на місяць спілкуючись із мамою телефоном, Аркадій постійно скаржився, що їм тісно вчотирьох у двокімнатній квартирі.
Надсилав фотографії дітей, знаючи, як мама їх любить. Говорив, що у них все добре, але для повного щастя їм не вистачає великої квартири.
– Старша дочка скоро до школи піде, — зітхаючи, повідомляв він телефоном, — а навіть письмовий стіл нема де поставити. Нам би, звичайно, квартиру більше купити. Та грошей нема. Зарплати не дозволяють, а взяти нема де. До смішного дійшло, мамо. Дівчатка навіть Санті листи писали, щоб він подарував їм на Новий Рік квартирку. Десь біля метро. Такі кумедні. Постійно про тебе згадують. Чи не кожен день питають: “Як там бабуся? Чи все у неї в гаразд”. Але нічого, мамо. Ти за нас не хвилюйся. Ми впораємося. У крайньому разі донька займатиметься на кухні. Правильно? Нічого нічого. Ми впораємося.
Аркадій достеменно знав, що робив. Він був певен, що мама їх пошкодує.
“Вона знайде вихід зі становища, – думав Аркадій, – і вирішить моє квартирне питання. А щоб їй було легше шукати, я підкажу їй один варіант”.
— Звичайно, — вів далі він, — можна було б, наприклад, продати твою дачу в горах. І за допомогою цих грошей купити чотирикімнатну квартиру в Києві. Наприклад, біля метро. Я звірявся з цінами. То на те й виходить. Тоді б усім місця вистачило. І було б куди письмовий стіл поставити для старшої доньки. Бо в неї тоді була б своя кімната. І у молодшої теж своя кімната була б. Але я не хочу тебе змушувати це робити, мамо. Ні-ні. Тільки не я і не це. Адже я знаю, як ти любиш свій будиночок у заповідній зоні.
І ось тепер, приїхавши в гості, Ніна Павлівна дізналася, як воно є насправді.
– Зрозуміло, – сказала вона. – А дівчатка де?
— У садку.
— А де ти працюєш?
– Я на віддаленні.
– А сусіди хто?
– Сусідка. Гарна жінка. Навіть була не проти, що в нас кішка та собака. Теж нещодавно з чоловіком розлучилася. Вона зараз на роботі.
— Гарна, кажеш, — Ніна Павлівна посміхнулася. – Ну-ну. Гаразд. Я піду.
Ніна Павлівна вийшла із квартири.
— Начебто обійшлося, — полегшено сказала Ліда, зачиняючи двері. — Я боялася, що вона почне кричати.
Минуло два місяці.
“Щось я давно мамі не дзвонив, – подумав Аркадій, – треба нагадати їй про своє важке становище”.
– Мамо, привіт. Ти як? У тебе все гаразд? Радий за тебе. Кажу, радий, що в тебе все гаразд. Як у нас? А що в нас? У нас все як і раніше. Тулимося вчотирьох у двокімнатній. Добре, що ти спитала. Я тут одну річ вигадав? А що коли нам, справді, взяти та продати цей твій будинок? Як ти пропонувала. Пам’ятаєш? Га?
– Що означає немає будинку? Мамо! Як же нема? Не лякай мене. Він згорів? Ні? Слава богу. А що ж тоді? Вже продала? А гроші? Витратила? Я не зрозумів. А на що ти їх витратила? Купила 4-кімнатну квартиру? Кому? Дітям? Яким ще дітям, мамо? Моїм? Хіба так можна? Адже вони ще маленькі! Можна? А навіщо ти це зробила, мамо? А чому зі мною не порадилася? Так, я просив. Так, я казав, що дівчаткам потрібні свої кімнати. Я пам’ятаю. Але ти могла б порадитись. І купити квартиру мені, а не моїм дітям. Чи не порадилася, бо мене вдома не було, коли ти приїжджала? А коли ти приїжджала? Зрозуміло. А квартиру, де купила? Біля метро? Чекай, мамо. Щось у мене в очах… Ніби потемніло… Ні-ні. Все гаразд. Вже все гаразд. Це я від почуттів, мамо. Дякую тобі велике.
Вже наступного дня Аркадій прийшов до Ліди у нову квартиру.
Хвилин двадцять він мовчки ходив квартирою, уважно оглядаючи її.
“Це все могло бути моїм, – думав він, – і тільки моїм. Якби не підступність Лідії. І як це їй вдалося втертися в довіру до моєї мами? У будь-якому випадку, ще не все втрачено. Я знову на ній одружуся, а потім зроблю все, щоб духу її в моїй квартирі не було”.
– Тепер, Лідо, – серйозно сказав Аркадій, коли закінчив огляд квартири, – після всього, що трапилося, ми можемо знову бути разом. Я бачу, що моя мама пробачила тобі. Інакше вона не купила б нам цю квартиру.
— Твоя мати купила цю квартиру не нам.
– Як не нам? А кому?
– Нашим дівчаткам.
— Це одне й те саме. І після того, що сталося, ти повинна стати моєю дружиною.
– Повинна?
Аркадій суворо подивився на Ліду.
– Ти, мабуть, не зрозуміла, – сказав він. — Я не питаю твоєї згоди. Просто ставлю перед фактом. Післязавтра зустрічаємось у нашого РАГСу. О 10.00. Біля ліхтарного стовпа. Пам’ятаєш? Який біля входу праворуч?
— Пам’ятаю, звісно. Таке не забувається ніколи.
— І дуже тебе прошу, Лідо, не запізнюйся. Ти ж знаєш, що я цього не люблю.
— Не спізнюся, — відповіла Ліда.
Звісно ж, післязавтра Ліда нікуди не прийшла. Аркадій був у гніві. Подзвонив їй. Ліда сказала, що забула.
Перенесли подання заяви наступного дня. Але й наступного дня Ліда також не прийшла.
– Як же так, Лідо? — кричав в телефон Аркадій. – Чому знову?
— Ну, вибач, — відповіла Ліда. — Я й цього разу забула.
Подання заяви знову довелося перенести, але вже наступного тижня. І знову Ліда обдурила очікування Аркадія. І в призначений час біля ліхтарного стовпа праворуч від входу не з’явилося. Але Аркадій не здавався.
Минуло вже пів року, а Аркадій все ще вірив у щось і на щось сподівався. Ось чому, як і раніше, призначалися нові й нові дати. І як і раніше вони переносилися на інші дні. І щоразу призначеного дня Аркадій приходив на місце зустрічі вчасно.
Співробітники РАГСу дивилися на нього із захопленням.
— Ось, що означає, справжнє кохання! — казали вони один одному. — Він тут і в дощ, і в сніг. Пам’ятаєте, ураган був? Дерева з корінням виривало із землі. Навіть цього дня він тут стояв. А давайте, коли він не зможе сюди приходити, ми йому пам’ятник тут поставимо? Га? Як символ справжньої чоловічої стійкості!
Ставте вподобайки та залишайте коментарі!
