– Це вже нахабство, Тань! Я не жадібний, ти ж знаєш. Але твоя сестра з родиною вже четвертий вечір приходять до нас, з’їдають усе вщент, ще й додому беруть, коли йдуть. Хоч би запропонували зі столу прибрати. Це ненормально!
Мишко стояв навпроти дружини, схрестивши руки на грудях. Таня винувато опустила голову. Ну, не могла вона вигнати рідну сестру, яка прийшла на чай.
Це було проти її правил, та й вихована вона так, що віддасть останнє, аби родина була задоволена. Але Мишка це не влаштовувало.
– Таню, я розумію тебе, – тон чоловіка пом’якшав, – ти не хочеш лаятись з ними. І я б, напевно, вчинив так само на твоєму місці, але одна річ, зайти на чай, а інша – приходити всією сім’єю після роботи, та спустошувати холодильник.
– От скажи, Ілона хоч раз у тебе запитала, як ти почуваєшся? Ти прийшла з роботи, приготувала на нашу сім’ю, – Мишко спеціально наголосив на слові «нашу».
– А вони, як терміти. Потім опівночі ти стоїш біля плити, та миєш посуд.
Таня мовчала. Справді, останніми днями вона була виснажена. Ілона з чоловіком і сином приходили без дзвінка, і без сорому переміщалися відразу на кухню і сідали за стіл.
Вони й раніше були частими гостями в їхньому будинку, але зазвичай повечеряти міг тільки Сергій, чоловік сестри, а решта – пили чай.
Таня ніколи не була жадібною. Економною – так, але не жадібною. Особливо, коли мова стосувалася близьких.
Мишко називав Таню ласкаво «запасливим хом’ячком», і те, що вона готувала вдома лише сама. Вона робила домашні напівфабрикати, заморожувала овочі та ягоди з літа, сама солила гриби, закручувала «зимові» салати.
У їхньому домі голодними точно ніхто не залишився б. Але останні дні вона почала ловити себе на неприємній думці: їй набридло, що візити сестри та її сім’ї стали настільки частими.
– Мишко, я не знаю, що робити. Жахлива ситуація. Скажу їй – образиться, потім узагалі пів року не побачу. У нас дитинство було різне.
– Пам’ятаєш, я тобі розповідала, що коли Ілона з’явилася, тато роботу втратив, а мама після важкої появи сестри, з ліжка встати не могла?
– Ілонка росла, і її дорікали за кожен шматок. Я старша була, мені терпиміше було відмовитися від цукерки, або ще чогось смачного, але батьки не розуміли, що маленькій дитині складно це зробити. Удома була патова ситуація…
Мишко цокнув язиком і похитав головою.
– Ти говориш про дитинство, але зараз ви вже обидві виросли, тобі цього року вже сорок буде. А ти досі переймаєшся про її почуття, – сказав він.
– Але я все одно не знаю, як відмовити рідній сестрі у вечері. Мені не шкода, правда. Не подумай, – Таня опустила голову.
Мишко з жалем подивився на дружину. Він, напевно, зміг би знайти слова, хоча дорікати людям їжею – остання справа.
– Таня, я не знаю, як тобі ще пояснити. Річ не в тім, що вони приходять вечеряти. Заради Бога, продукти є, гроші є, хай їдять. Мені тебе шкода!
– Ось дивися, я працюю в ніч, ти, природно, намагаєшся приготувати все з вечора, щоб уранці була їжа. Хоча я тобі казав, щоб ти зі шкіри не лізла, і якщо втомилася, то необов’язково готувати.
– Але ти, навіть, якщо з ніг валишся, то обов’язково щось зробиш. А тепер дивись, як це виглядає збоку.
– Вони прийшли та пішли, а посуд, що залишився після натовпу гостей, нікуди не дівається. Це – як приклад. Мені тебе шкода! Це просто ненормально…
– Я поговорю сьогодні з Ілоною, – видихнула Таня.
Увечері, як за розкладом о дев’ятнадцятій, задзвонив домофон. Таня здригнулася. Вона втомилася від гостей, та щиро сподівалася, що сьогодні вдасться просто полежати у тиші.
На вимогу Михайла, Таня нічого не готувала. Вона зіскребла залишки їжі з учорашнього дня по контейнерах і прибрала в холодильник.
– Мої точно голодними не залишаться, – сумно посміхнулася Таня.
На порозі виникла Ілона з чоловіком та сином. За традицією вони відразу пройшли на кухню. Таня повільно брела позаду.
– Корми нас! – радісно випалила Ілона, але, вловивши стомлений погляд сестри, одразу затнулася. – Я чайник поставлю?
-Угу, – пробурмотіла Таня.
-Ти якась без настрою… – напружилася Ілона.
Таня глянула на сестру. Ні, не може вона їй висловити все. Образиться, це точно.
– Все гаразд, просто день важкий був.
-Чим нас сьогодні пригощатимеш? – Ілона потерла долоні.
– Вчорашнім, – стомлено сказала Таня. – Я нічого не готувала, сил немає. Можу ковбаси, сиру нарізати. Бажаєте, бутерброди зробіть. Тільки самі, я просто тут посиджу.
-Ти будеш? Я тобі зараз чай наллю. Ти ж із нами посидиш?
– Угу, – знову пробурмотіла Таня.
Ілона винувато поглядала на сестру, але не наважувалася заговорити. Проковтнувши слину, вона натягла посмішку і ввімкнула чайник.
– Піду хлопчаків перевірю, – тихенько сказав Сергій. – А то щось Данила вашого не видно зовсім.
– Він уроки робив у спальні, а може, й у навушниках сидить, – відмахнулась Таня.
– Піду привітаюся, – Сергій поспіхом підвівся і вийшов з кухні, залишивши сестер наодинці.
Жінки мовчали. Вода в чайнику скипіла, і Ілона налила сестрі чай. Таня притиснула долоні до кухля.
Гарячі стінки обпалювали руки, але вона тримала їх до останнього, намагаючись перемикнути свою увагу на щось.інше. Ілона поставила ще кілька кухлів з чаєм і сіла поряд. Вона знову винувато глянула на сестру.
– Тань … Ти мені пробач, будь ласка.
Таня підвела очі й подивилася на сестру. Вона не очікувала, що розмова розпочнеться з вибачень.
– За що? – Незрозуміло запитала вона.
– Мені соромно, – Ілона опустила голову і по щоках побігли сльози. – Я знаю, що ми тобі вже набридли.
– Розумію, але… сьогодні востаннє, чесно.
– Що ти маєш на увазі? Що востаннє?
– Вечеряємо в сенсі.
-Що ти таке кажеш? – Таня напружилася. Сестра виглядала засмученою та розгубленою.
Ілона, помітивши зляканий погляд Тані, відразу змінилася в обличчі.
– Господи, Таню, про що ти там уже подумала? Я мала на увазі, що цього тижня вечеряємо востаннє і набридати не будемо вам, як ці дні.
Обличчя у Тані побіліло.
– Ні, ти недолуга, чи що, таке говорити? – випалила вона.
-Таню, пробач мені … нас. Мені так соромно було щовечора вдавати, що все гаразд, приходити до тебе, об’їдати тебе… Я б так ніколи не зробила, бо знаю, як ти втомлюєшся.
– Ілон…
-Стривай, послухай, Тань. У нас … тимчасові труднощі, якщо так можна їх назвати … Сергій нещодавно в дорожню пригоду потрапив, розбив корпоративну машину.
– Не з власної вини, але врізався в іномарку. Страховка частину шкоди покрила, а решта суми на нас лягла.
– Усі запаси пішли начальнику на ремонт машини, домовитися з ним про розстрочку Сергій не зміг. А тут ще й іпотека, комуналка, секції. Довелося позичати. Не повіриш, навіть на молоко не лишилося.
– Розподілили гроші на проїзд, на хліб, продукти тягли ці тижні, як могли, але вже все порожньо. Як на зло, ще збиралися закуповуватися на ринок поїхати, бо все закінчувалося, а тут на тобі проблема на проблемі.
– Ось ми до тебе і почали приходити… Це моя ідея, правда. Не тримай зла на моїх, вони ні до чого. Сергію і так було ніяково від цієї ідеї. Наче ми жебраки якісь… Або нахабні. Зухвалі жебраки…
Таня слухала з відкритим ротом та здивовано дивилася на сестру. Стільки років вона її підтримувала, але Ілона чомусь посоромилася свого становища і приховала все.
– Чому ти одразу до мене не прийшла? Ми б тобі допомогли. Голодними б вас не залишили.
– Мені було соромно. І страшно… Я пам’ятаю, як мама по сусідах ходила і гроші позичала. Досі від смажених макаронів з томатною пастою нудить.
– Ми тоді їх їли кілька тижнів поспіль, якщо не помиляюсь. А тато бенкетував. Займав гроші, пив, а потім знову все по колу… Ганебно, коли на їжу гроші випрошуєш.
– Місяць, Ілоно. Місяць на макаронах жили.
– Ну ось, – Ілона доторкнулася долонею до руки сестри. – Це складно, коли все навалюється. Ми й так позичили багато, кредитку розтормошили. А влазити в ще одну кабалу ми просто не потягнули б. Трималися з останніх сил.
– Я б тебе ніколи не залишила голодною, Ілоно, – Таня притиснула до себе долоню сестри. – Але ж такі речі треба розповідати.
– Ми з тобою сім’я, а близькі люди для цього й потрібні, щоб бути опорою в складні часи. У нас теж із Мишком різні ситуації бували, і ти мене тоді сильно рятувала.
– Ти думаєш, ми посміхнулися б, дізнавшись, що у вас складнощі, і виставили за двері? Тоді ти “відмінної” думки про нас.
Таня глянула на сестру, насупивши брови. Ілона відвела погляд.
– Тільки ось дратує одне. Чому не можна запропонувати допомогу? Ти ж знаєш, що я з роботи й втомлююся. Прийшли повечеряти – заради бога.
– Але візьми та допоможи мені з посудом. Ніхто вас не жене, але мою працю теж треба поважати, – суворо сказала Таня.
– Мені було так соромно, що я хотіла якнайшвидше піти додому, – зізналася Ілона. – А залишись я ще на секунду, то розплакалася б. Тоді ти точно б мене розговорила. Пробач мені, будь ласка.
– Так, все. Витирай сльози й давайте за стіл, бідолахи ви мої, – Таня потягла сестру за руку. – Ну чого сидиш? Сталося і сталося. Сльози лити зараз ні до чого. Іди тарілки діставай краще.
Ілона, мов маленька дитина, витерла сльози з щік і повернулася до шафи, де стояли тарілки.
– І посуд весь перемиєш, – награно суворо сказала Таня. – А, і картоплю почистиш! Пюре зробимо.
Ілона інтенсивно закивала і крізь сльози, що й далі лилися, ніяково засміялася. А й справді, чого вона приховувала від сестри своє скрутне становище? Їсти не соромно було, а сказати – соромно! От недолуга…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.
