Параска дивилася на свого онука і хотіла відвісити таких потиличників, щоб пам’ятав силу бабусиного ляпаса все життя. Хотіла так вліпити по дупі, щоб та загорілася вогнем. І в Петра виникло б бажання зняти штани та остудити її в крижаній воді.
У вікно вона побачила, як Петька та Ванька – вухатий футболили буханець хліба. Один ніс його в сумці, і та порвалася. Хліб випав на землю. А інший підбив буханець ногою. Так і почали штовхати замість м’ячика хліб своїми ногами, два шибеники.
Коли Параска побачила, що вони штовхають, то не повірила очам. З диким криком намагалася якнайшвидше вибігти з дому, але вийшов біг на одному місці.
Спочатку вирвався крик із грудей, а потім ком у горлі перегородив дорогу словам. До онука Параска підбігла з широко відкритим ротом, хапаючи повітря, мов риба.
З шипінням сказала:
– Це ж хлібчик, це ж святе, як же так?
Діти остовпіли, побачив, як бабуся опустилася на коліна і, підіймаючи хліб, заплакала.
Параска поплелася додому повільними кроками, що заплітаються, притискаючи хліб до грудей.
Вдома, побачивши в якому стані мати, син її запитав, що трапилося, і по брудній, роздертій буханці йому все стало ясно без слів. Мовчки зняв ремінь зі штанів і вийшов надвір.
Параска чула плач Петра, але не рушила з місця, щоб захистити його, як робила раніше.
Розчервонілий, заплаканий Петро прибіг додому і швидко зник в іншій кімнаті. А син, розмахуючи ремнем, сказав, що відсьогодні Петро їстиме все без хліба, борщ, суп, котлети, які він ковтав по сім штук, молоко чи чай: без хліба, без бубликів, без булок, а ввечері погрожував сходити до батьків Ваньки – вуханя і розповісти, яка в хлопців “розвага”.
Батько Ваньки був комбайнером – той точно ноги вкоротить своєму гравцю. А дід узагалі за буханець хліба відсидів десять років у Сталінські часи – точно просто так це не залишить.
Параска свіжоспечений коржик, як правило, перехрестить, поцілує, а потім з усмішкою на очах, притискаючи до грудей, починає різати великими пластинами. У магазині вона рідко купувала хліб, увесь час із невісткою пекла у печі.
Випікали відразу по кілька великих коржів. Запашний, рум’яний, м’який. Своїм ароматом він огортав усі куточки добротної просторої хати.
Цей запах довго не встигав вивітрюватися, постійно лоскотав ніздрі та пробуджував апетит. Завжди хотілося відрізати рум’яного хлібця і з молоком, та їзди в задоволення.
Федір справді сходив до батьків Івана. Взяв у руки той буханець хліба і пішов. Сусіди подивилися, побачив такий хліб на столі. У цей час вони сідали вечеряти.
Побачивши Федора й хліб, Іван підскочив, як на розпеченому вугіллі. Але дід його швидко вгамував, взявши його за вухо.
Двома словами Федір пояснив, у чому річ. Недовго думаючи, дід Дмитро відрізав від цього буханця велику скибку і сказав:
– Ось цей хліб буде їсти Іван, доки не з’їсть увесь, не кажу, що за день. Ось коли весь з’їсть, тільки тоді торкнеться другого хлібця.
І сам одразу відсунув нарізаний раніше, а поклав вивалений у багнюці хліб перед носом онука.
Петро до ранку до хліба не торкнувся. Пам’ятав наказ батька та й пам’ятав, як його улюблена бабуся боса опустилася на коліна, плакала, підіймала хліб. Йому було соромно до сліз. Він не знав, як підійти до бабусі, як просити вибачення.
Параска поводилася з онуком відчужено, почала його не помічати. Якщо раніше перед школою носилася з тарілками та кухлями, вмовляючи поїсти, то зараз поставила кухоль молока, каші тарілку і два шматочки улюбленого, підсмаженого, запашного хлібця.
А Іван, той взагалі йшов до школи й рипів на зубах піском, мало не плачучи. Просив друга прийти й допомогти з’їсти якнайшвидше – той – забруднений ними хліб.
Але Петро відповів, що він не дурень, вистачить йому на дупі від ременя відбитків.
Увечері Петро підійшов до бабусі та обійняв її.
Параска як сиділа з опущеними руками, так і сиділа. Петро і так і так, і про п’ятірки, і про завдання вирішені, але бабуся стала глухою. Не витримав Петро і заплакав.
Він сів на підлогу перед бабусею і поклав свою голову на її коліна, піднятими руками хотів обійняти свою кохану, найдобрішу, найніжнішу свою покровительку.
Бабуся своїми натрудженими ладонями підвела голову онука і подивилася в його очі.
Ніколи не забуде Петро того погляду. Біль, образа, розчарування та жалість, наче на аркуші паперу прочитав онук.
Усадивши онука поруч, тихо попросила вислухати та не хлюпати носом:
– Запам’ятай, мій улюблений онучок. Є у житті дуже високий поріг, через який не можна переступати ніколи, ніде, і ні з ким. Це: кривдити людей похилого віку, батьків, знущатися з тварини, зраджувати Батьківщину, лаяти та гнівити Бога, і не цінувати хліб. Я, коли була дитиною, та й у вій.ну, та й після неї – проклятої, про одне мріяла, щоб хліба досхочу поїсти, без картоплі, каші – чистого хлібця. Та мріяла самій його спекти, коли захотіла і скільки забажала б. Споконвіку зустрічають молодих чи гостей хлібом із сіллю. Хліб пнути – що матері в обличчя плюнути.
У ві.йну бувало, жебраку відріжеш хлібця м’якого, а вони руки лізуть цілувати. А ви його ногами. Ти ж великий, дитинко, книги вже читаєш, а в голові більше соломи, ніж мозків. У вій.ну Петрик кожний колосок цінували. Бувало, на колінах у бога просили погоди для збирання хліба. Боялися не встигнути через погоду зібрати. Кожне зернятко пестили, кожен кілограм борошна був на вагу золота, а ви ногою – та в багнюку. Як ви могли, як на думку таке спало?
Петро від сорому хотів заплакати, але стримався.
Тут у розпал розмови, прийшов Ванька. І йому бабуся теж наказала сісти та послухати.
Ванька розповів, що дід спочатку йому трохи ноги не висмикнув, а потім змусив сісти та вислухати, що таке хліб, і яку він заслуговує до себе повагу. Як дорожили хлібом та як цінували його.
Іван заплакав і почав просити вибачення у бабусі.
Серце не може довго злитися на дитину. Обіймаючи, Параска повела їх до столу пити чай.
Іван сказав, що ледве той хліб може їсти, бо пісок скрипить на зубах. А Петро з жалем сказав, що йому взагалі хліба не можна.
Але бабуся від краю відрізала їм по скибці та сказала, що це бачить тільки бог і вона, але вони нікому не скажуть.
– Так що їжте свіженький, хрумкий, солоденький, ароматний. Їжте і пам’ятайте, хліб це сила, це божий дар, це багатство!
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
