– Марино, слухай, а що у нас з карткою? – я з подивом дивився то на екран телефону, немов не вірячи своїм очам, то на красуню дружину.
– А що у нас із карткою? – обернулася Марина, на мить відірвавшись від дзеркала, де вона наводила красу.
– Так це … Вчора тут грошей набагато більше було. А сьогодні… – я ще раз глянув на баланс у телефоні. – Ти купувала щось?
– Ааааа … Ти про це … Купувала. Точніше мамі грошей додала. На поїздку. Їй не вистачило трохи. А точніше, не на подорож, а на кишенькові витрати.
– Далеко від будинку все-таки, мало що. Раптом у магазин захоче, чи кави випити. Ну, ти сам знаєш, як у нас, у жінок, буває, – посміхнулася Марина. – Я готова, поїхали?
Я спочатку свиснув, потім прокашлявся і сів на ліжко, дивлячись на дружину здивованим поглядом.
– Додала значить? А я ось про ці добавки твоїй мамі й хотів поговорити. Давно хотів, Марино. Ось дивись. Холодильник твоєї мами на нас, вірніше його наповнення.
– Пралка минулого місяця накрилася. Хто купував нову? Я! Телевізор мама на кухню захотіла – старий дрібнуватий виявився. Хто телевізор купив? Знову я!
– Я вже не говорю про суми, які ми постійно у твою маму вкладаємо. На ліки, на нову піжамку, на телефон… Ще перераховувати?
– Дмитре! Ну, Дмитре! Ну, що ти знову починаєш? Це ж моя мати! Хто їй, окрім нас, допоможе, га? – Марина обурено й сердито дивилася на мене. Вона навіть почервоніла від праведного та справедливого гніву.
– Марино, та я не починаю. І розумію, що мама, і ніхто, крім нас, але мені якось від цього не легше. У мене відчуття, що у мене дві дружини, чи дві сім’ї, як мінімум!
– Я ж гроші не друкую, а заробляю, якщо ти пам’ятаєш. Можливо ми все ж таки припинимо це нескінченне «мамі треба», га? Хоча б трохи!
– Знаєш що … Знаєш хто ти після цього! Совісті немає зовсім у тебе, ось що! – Марина блиснула очима, наповненими слізьми, схлипнула і вискочила з квартири, грюкнувши дверима так, що мені здалося, що затремтіла наша модна люстра, обурено задзвенівши кришталем.
«Ну ось і сходили в ресторан…» – сумно подумав я. Хоча, чому дивуватися – всі мої спроби припинити грошовий потік у бік мами моєї дружини, завжди закінчувалися образою, слізьми, та триденним мовчанням.
…Моя теща, Наталя Петрівна, була пенсіонерка, але була ще в тому віці, коли багато чого хочеться і треба. Тільки на ці «треба» коштів у неї не вистачало. Тому, що апетит у неї з цього приводу був чудовий!
І на речі, і на їжу, і на дива сучасних технологій… Якщо продукти, то не з дешевого супермаркету. Якщо телефон, то з останніх моделей, а якщо поїздка, то не по рідним Карпатам.
А ще була Наталя Петрівна у пошуку свого особистого щастя і впевнена, що його можна знайти й в п’ятдесят шість…
А поки що роль чоловіка, а саме – гаманця, слюсаря, сантехніка, та за сумісництвом, вантажника, виконував її улюблений зять, тобто я. Що мене не тішило, тим паче, що допомога тещі затяглася на невизначений час.
– Дмитре, ну мама ж одна! Був би живий тато, вона не просила б тебе про допомогу. А потім, у неї психологічна травма – вона втратила близьку людину. Ну не можемо ми кинути її в найважчий час. Серце в тебе є? – часто соромила мене Марина.
– Марино, та свекра уже десять років немає! Скільки у неї травма триватиме? До кінця її днів? І мабуть, моїх? Так? – намагався я захиститись, але мені це погано вдавалося. Їх було двоє, а я один. Трирічний наш син Кирюша не рахувався…
Наталя Петрівна, звичайно, не була ледарем. Вона працювала, але заробляла не так, як їй хотілося витрачати. А витрачати вона, ох як любила!
У суботу кава з подругою у затишному ресторанчику – для душі. Фітнес, раз на тиждень – для фігури. А в неділю обов’язковий шопінг для нервів. І санаторій раз, а краще двічі на рік – для здоров’я!
Я нічого не мав проти тещиних поглядів та уподобань! Я був проти того, що все це, без жодної сором’язливості, здійснювалося моїм коштом!
А так, загалом, Наталія Петрівна була мені навіть симпатична – ми були в дуже добрих, дружніх стосунках.
Вона не втручалася в наше сімейне життя, не диктувала, як виховувати дитину і, взагалі, була привітною та добродушною жінкою. І, як могла, допомагала нам із маленьким Кирилком…
Я важко зітхнув, струснувся від сумних думок і подався на вулицю миритися з дружиною…
Я побачив її на дитячій каруселі. Вона сиділа з похмурим виглядом, уткнувшись в телефон. Я підійшов і сів поруч.
– Мариш, ну не ображайся … Я просто втомився вже, чесно. Мамі те, мамі це… Допомогти батькам – справа хороша. Але це не допомога. Чому я так своїм не допомагаю?
– Бо моя мати цієї допомоги не прийме. Вона все розуміє. А твоя живе широко і навіть не замислюється, звідки гроші беруться! Їй все на блюдечку з рожевою облямівкою.
– З блакитною … – Поправила мене Марина.
– Що? – Здивувався я.
– З блакитною облямівкою! Так кажуть. А щодо моєї мами – я не згодна! Твоїй мамі значить всього вистачає, якщо вона не просить, а моїй ні!
– У сусідки Машки, взагалі, чоловік її матері двадцять тисяч гривень на місяць виділяє. Без жодних там розмов! А тут, дивіться на нього, бідолаху – втомився він, чи бачите! А може, справа в тобі?
– Можливо потрібно заробляти більше? І не було б жодних проблем! Все! У ресторан сам іди, й Кирюшу у мами забери теж сам! – Марина схопилася і майже бігцем попрямувала до під’їзду, залишивши мене в повному здивуванні.
Я сидів і думав, що Марина має рацію. Власне, я винний у всьому цьому. А хто ще посадив тещу та дружину собі на шию? Я, звичайно! А треба було одразу встановити межі, як навчав мене друг Назар.
– Дмитро, а я тобі казав – не балуй ти їх, не балуй! Пам’ятаєш, ще сім років тому, коли ви одружилися з Маринкою, ти все тещу жалів? «Наталя Петрівна, Наталя Петрівна, сиротинушка…»
– Тещі те, тещі це… А треба було жорстко з ними – мужик сказав, мужик зробив. І кулаком по столу! А тепер вони на тобі їздитимуть, зрозумів?
– Хоча, нічого не пізно змінити – навіть клин клином вибивають. Тещу теж перевиховати можна, було б бажання…
Назар, безперечно мав рацію. Але, щиро кажучи, мені нікого перевиховувати не хотілося. Дружину я любив, а теща у мене була гарною жінкою. Але з іншого боку я розумів, що робити все одно щось потрібно. Тільки що?
Я подивився на вікна нашої квартири, де ховалася моя скривджена, кохана дружина і пішов заводити машину. Треба було їхати забирати сина.
– Тату! – Син вискочив мені назустріч. Я взяв хлопчика на руки й повернувся до тещі, яка вийшла з будинку:
– Здрастуйте, Наталя Петрівно! Ну як він поводився? Нерви псував бабусі, а ну зізнавайся? – я жартівливо звернувся до сина.
– Що ти, Дмитре, він хороший хлопчик! – усміхнулася теща, потріпавши малюка по щоці. – Які з ним можуть бути нерви? Діти – це щастя. Дімо, ти мене завтра на вокзал відвезеш?
– Я в санаторій їду, тобі Марина казала напевно… А таксі не люблю я, ти ж знаєш. Вічно за кермом якісь джигіти сидять і правил не дотримуються …
Я набрав повний рот повітря, збираючись сказати, що я втомився, мені завтра на роботу, і я не таксі. А сьогодні ще додому треба доїхати. Де на мене чекає незадоволена дружина та вечірній скандал.
А ще, що я задовбався і мені хочеться десь сховатися, щоб мене ніхто не знайшов. І не чекав від мене жодної допомоги… Мені дуже хотілося це сказати, але я, звичайно, цього не зробив…
– Звичайно, Наталя Петрівно! Звісно відвезу! І зустріну, ви тільки зателефонуйте заздалегідь. Ми ж не чужі люди, треба допомагати одне одному. Хто, якщо не ми…
Я попрощався з тещею, посадив сина в дитяче крісло, і ми поїхали додому.
А по дорозі я думав, що який же я все-таки бовдур. І безхребетний хробак. Знову пішов на поводу дружини та тещі. І знову робитиму те, чого не хочу робити. І не повинен!
А з іншого боку, а що я роблю поганого? Ну, допомагаю, і що? Я ж не за останні гроші, правда? І потім, а якщо проблема вирішиться поволі?
Зустріне теща в черговому санаторії мужика, який візьме на себе, хоча б частку її проблем та запитів, а я відійду убік. Може таке бути? Може.
Але це були лише мрії, а поки мене чекала вдома серйозна розмова, в якій я вирішив прийти до якогось консенсусу.
Зберегти мир у своїй сім’ї, та трохи «ввімкнути мужика». Інакше, справді на голову сядуть, як сказав мій дуже досвідчений друг Назар, який на цій справі собаку з’їв. Ви зі мною згодні?
